Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Сепаратистську, антиросійську політику СВУ рішуче відкинули головні речники українського національного руху в Російській імперії Михайло Грушевський і Симон Петлюра (1879-1926). Грушевський перебував на літніх феріях 1914 р. в Карпатських горах, і вибух війни застав його на австрійській території. Керівники щойно створеного СВУ звернулися до нього з пропозицією переїхати на час війни до Швейцарії, щоб із нейтральної країни виступати в ролі авторитетного представника українських інтересів перед світовою опінією. Грушевський відмовився і, переборюючи численні труднощі, добровільно повернувся через Італію до Росії. Після прибуття до Києва в листопаді 1914 р. він був негайно заарештований, як небезпечний український націоналіст, і до падіння царського режиму змушений був жити у Казані та Москві[17].
Політичну позицію Петлюри характеризує його лист від 18 грудня 1914 р. до Осипа Назарука (1883-1940), відомого галицького журналіста й політика, який прибув до Стокгольма як посланець СВУ, щоб звідти нав’язати контакти з лідерами українського руху в Росії. Петлюра писав: “Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю пору, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України”[18]. Петлюра різко засуджував орієнтацію галичан і СВУ на Центральні держави й висловлював своє переконання в непереможності Росії. Він також прогнозував, що у висліді війни Галичина й Буковина будуть прилучені до Росії, і готовий був вітати такий розвиток подій як бажаний із погляду українських інтересів. Вияви лояльності до Росії з боку Грушевського й Петлюри у 1914 р. справді знаменні з огляду на той факт, що лише через три роки вони будуть серед батьків-засновників незалежної Української Народної Республіки. Одному з них - Петлюрі - судилося невдовзі стати прапороносцем і живим символом збройної боротьби України проти Росії Леніна та Денікіна.
Постає питання про причини гегемонії федералістичної концепції в дореволюційній українській політичній думці. Насамперед треба взяти до уваги, що Україна належала до Росії близько 250 років (щоправда, перші сто років вона мала автономний статус), і це довготривале перебування витворило виразний матеріальний і психологічний зв’язок між Україною та власне Росією. Попри нарікання на петербурзький централізм, українці не відчували себе чужинцями в імперії, у розбудову якої багато осіб українського походження зробило чималий внесок. Але прийняття імперії, що здавалася всеохопною і непохитною реальністю, могло співіснувати - і співіснувало - у свідомості українців із почуттям української етнічної відрубності та вірності особливим політичним і культурним інтересам своєї батьківщини.
Серед освічених класів України другої половини XIX - початку XX ст. можна розрізнити дві течії: “малоросійський” напрям, прихильники якого підтримували злиття свого народу з Росією аж до його повної асиміляції, і український національно-патріотичний напрям, який із різним ступенем інтенсивності намагався зберегти й зміцнити українську культурну і до певної міри політичну окремішність. Не лише “малороси”, але навіть т. зв. “свідомі українці” перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації і, так би мовити, однією ногою стояли у всеросійському світі. Часто відомі українські діячі водночас належали й до різних російських революційних чи опозиційних груп або ж заробляли на прожиття службою в російських державних установах або земських організаціях. Багато видатних українських письменників - від Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) до Володимира Винниченка (1880-1951) - були двомовними. Корифеї української науки, такі, як історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Дмитро Багалій (1857-1932), мовознавець Олександр Потебня (1835-1892), соціолог Богдан Кістяковський (1868-1920) і економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919), обіймали кафедри в російських університетах і видавали свої твори російською мовою. Не можна, звичайно, забувати про церковно-релігійну єдність між українським і російським народами та тісні економічні стосунки між великоросійською Північчю й українським Півднем імперії[19].
Леон Василевський, проникливий польський дослідник національних питань Росії, писав напередодні першої світової війни:
“Інтелігент-українець завжди залишається росіянином. Вихований у російській школі та на російській літературі, він у публічному житті - як урядовець, адвокат, учитель, лікар, науковець і т. д. - постійно вживає російської мови... Це співжиття з російщиною витворило в української інтелігенції почуття повної національної єдності з Росією”[20].
Спостереження Василевського потребують деяких критичних коментарів. Той факт, що освічені українці перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації, не робив із них справжніх росіян в етнічному розумінні. Ба більше, непереборна українська етнічна самобутність породжувала відчуття (інколи лише в рудиментарній формі) окремішної культури та політичної традиції. Особливо повчальним є крайній випадок “малоросів”. Прискіпливий аналіз показує, що хоча вони прагнули повністю ідентифікувати себе з Росією, у їхній свідомості збереглися деякі специфічні українські риси[21].{2} За сприятливих обставин цей придушений “український комплекс” проривався з силою, яку можна порівняти з силою навернення у віру. У 1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх “малоросів” мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних “сепаратистів”. Правильно визначаючи розмах русифікації на Україні напередодні першої світової війни, Василевський недооцінив потенційну силу глибоко вкоріненого українського націоналізму.
Історик повинен користуватися аналогіями обережно. Проте розважливе вживання порівнянь може сприяти висвітленню специфічної проблеми. Якщо шукати паралелей до ситуації передреволюційної України, то ми повинні подивитися на інші народи, які були поневолені великими імперіями і боролися проти утисків та спокус престижних імперських цивілізацій. Великий історик, “батько чеського народу” Франтішек Палацький заявив у 1848 р.: “Коли б Австрії не існувало, то в інтересах Європи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити”[22]. Протягом усього XIX ст. чеські лідери далі бачили майбутнє своєї нації в рамках Австрійської імперії, що її вони прагнули реорганізувати у федерацію народів, серед яких чехи неминуче відігравали б видатну роль. Цей погляд аж до 1914 р. поділяв Томаш Масарик, мабутній основоположник Чехо-Словацької Республіки. І лише
