Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів

як до «зовнішнього» щодо людини предмета споглядання, то римський стоїцизм (Пізня Стоя) зміщує центр уваги з необхідності до «внутрішнього» світу людського духу з метою вироблення практичних рекомендацій виконання морального обов’язку безвідносно до «зовнішніх обставин». Так, Марк Аврелій (121 — 180) наголошує у своєму вченні на відмінності «внутрішнього» (єдино підвладного людині) світу від «зовнішнього». Луцій Анней Сенека (бл. 4 до н. е. — 65 н. е.) розглядає філософію як учення про досягнення морального ідеалу та щастя в житті, тобто звертається до практичних проблем «внутрішнього» світу. Що ж до Епіктета (бл. 50 — бл. 138), то він вчить мужньо виконувати свій обов’язок, ігноруючи «зовнішню» необхідність: «Зевс не зміг зробити наше тіло свободним, — міркує Епіктет, — але він дав нам частинку своєї божественності... Я мушу вмерти. Але ж чи маю я вмирати стогнучи? Я маю бути ув’язнений. Але ж чи мушу я журитися з того? Я маю йти у вигнання. Але ж чи може це завадити мені йти туди з посмішкою, сповненою сміливості й спокою? «Відкрий таємницю». — «Я відмовляюся зробити це, оскільки це — в моїй владі». — «Але ж я закую тебе в кайдани!» — «Що ти кажеш мені, людино? Закувати мене? Мої ноги ти можеш скувати, так, але мою волю — ні. Навіть Зевс не може здолати її». — «Я ув’язню тебе». — «Ти маєш на увазі моє тіло...»

Саме зазначеними відмінностями між римською та еллінською (латиномовною і грекомовною) ментальністю багато в чому зумовлюються й відмінності подальшої історичної долі античної культурної спадщини. Специфіка римської античної культури (практицизм, а також похідні від нього — експансіонізм, місіонерство тощо), так би мовити «римський дух», були успадковані західноєвропейською латиномовною традицією, а через неї (середньовіччя та Відродження) і західноєвропейською «буржуазною» культурою. Латиномовність римської культурної традиції була, до речі, однією з головних причин практичної відсутності етнонаціональної диференціації в культурі західноєвропейського середньовіччя. Заслуговує на увагу, що ця обставина, своєю чергою, зумовила відмінності західноєвропейського культурного процесу від східноєвропейського.

І справді, Східна Європа, насамперед Київська Русь, успадковує культурну традицію (в тому числі і світоглядно-філософську) античності в її елліно-візантійському варіанті, однак не в грекомовній, а в слов’яномовній формі. Аналогічно склалася доля візантійської християнської культури і в Грузії, Вірменії та ряді інших країн, які не прийняли її грекомовної форми.

Феодальне суспільство, елементи якого починають формуватися ще за доби еллінізму, характеризується зростанням ролі духовного чинника в життєдіяльності людей. Внутрішній світ людини, сфера «духу», автономія якого помітно зростає ще на ранніх етапах елліністичної філософії (епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, неоплатонізм), дедалі більше втрачає риси чогось лише «суб’єктивного», «внутрішньо-приватного» і починає претендувати на роль єдино «справжнього», «істинного», «досконалого» буття. Ідеологічною формою, в якій людська особистість починає усвідомлювати свою духовність вже не як безстороннє споглядання світу, а як гостре і пристрасне переживання свого суб’єктивно-неповторного існування у світі, в європейському культурному ареалі стає християнство.

Рекомендована література

Античные философы. Свидетельства, фрагменты, тексты. — К., 1955.

Аристотель. Сочинения : в 4 т. — М, 1973—1983. — Т. 1—4.

Асмус В. Ф. Античная философия. — М, 1976 (гл. III— XII).

Беседы Эпиктета. — М., 1997.

Богомолов А. С. Античная философия. — М., 1985 (ч. I, гл. V; ч. II—III).

Бичко I. Свобода і доля : феномен Сенеки // Антропологічні читання. К., 2000.

Гностики. — К., 1996 (ч. І—П).

История философии. Запад—Россия—Восток. — М., 1995 (ч. I, разд. III, гл. 1—3).

Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. — Л., 1993.

Ксенофонт. Воспоминания о Сократе. — М., 1993.

Левек П. Эллинистический мир. — М., 1989.

Лукреций Кар. О природе вещей. — М., 1958.

Марк Аврелий. Наедине с собой. — К.; Черкассы, 1993.

Марк Аврелий Антоний. Размышления. — СПб., 1993.

Платон. Сочинения : в 3 т. — М., 1968—1972. — Т. 1—3.

Плотин. Эннеады. — 1996.

Рассел Б. Історія західної філософії. — К, 1995 (ч. П—Ш).

Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. — СПб., 1994 (кн. I, ч. 3—12).

Сенека. Моральні листи до Луцілія. — К., 1996.

Цицерон. Философские трактаты. М., 1985.

Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981.

Чанышев А. П. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М., 1991.

Ямвлих Халкидский. О египетских мистериях. — М., 1995.

Янарас Христос. Нерозривна філософія. — К, 2000.

Розділ 3 СЕРЕДНЬОВІЧНА ДУМКА В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
Формування середньовічної філософської парадигми

Феодальний спосіб життя, який був панівним у європейському середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності «за образом і подобою» духу. В цьому плані людина феодального суспільства постає «духовною» людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед «одухотвореною» (такою, що має душу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становили передусім (і безпосередню) люди, або, як було прийнято тоді висловлюватися, — «душі» (згадаймо, що гоголівський Чичиков скуповував саме «душі», оскільки соціальний статус поміщика визначався кількістю «душ», якими він володів, а не розмірами земельних угідь).

Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як «зовнішню видимість»