Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
На відміну від короткочасності греко-македонської імперії, еллінізм виявився навдивовижу тривалим культурним феноменом, що проіснував майже тисячу років, проте ще тривалішими виявилися його породження — християнська теологія (специфічний синтез юдаїзму зі світоглядно-філософськими течіями неоплатонізму, стоїцизму, гностицизму, здійснений мислителями Александрійської екзегетичної школи Філоном, Климентом та Оригеном), розквіт арабської філософії і культури у Багдадському й Кордовському халіфатах (так званий «мусульманський ренесанс») та ін. Така «уґрунтованість» еллінізму у, здавалося б, зовсім чужій еллінській античності культурі Близького Сходу мала своїм корінням активне втручання завойовників у самий спосіб життя місцевого населення; йдеться, зокрема, про масове будівництво греками міст у цих переважно сільських землеробських регіонах. Ці процеси ініціюються вже самим Александром Македонським, який побудував на завойованих землях як мінімум 36 міст (і всі називалися Александріями). Це будівництво продовжували і його наступники (тільки Селевк і його спадкоємці збудували понад 60 міст, із них — 16 Антіохій і 9 Селевкій). Ці міста й стали головними центрами еллінізації місцевого населення. Адже грецька (антична) цивілізація була породженням «полісної» (грец. «поліс» — місто-держава) системи, що розвинулася у великих міських центрах — Атени, Мілет, Мікени, Корінф, Сіракузи та ін.
У зв’язку із зазначеним варто торкнутися проблеми специфіки римської античної філософії і взагалі культури. Побутує і має багатьох прихильників оцінка римської античної культури та філософії як «запозиченої» в греків. Горацію навіть належить афоризм: «Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури». Все це, на перший погляд, може видатися слушним. Уже в III ст. до н. е. після завоювання Римом грецьких міст-колоній на півдні Апеннінського півострова і в Сицилії (так званій Великій Греції) в римському суспільстві починає швидко поширюватися грецька культура. Цей процес стає настільки універсальним, що змушує деяких діячів культури (таких, як, наприклад, Катон Старший) активно виступити на захист римської самобутності.
Процес еллінізації Риму відбувався майже в усіх сферах культури — в релігії (римські боги ототожнюються з богами грецького олімпійського пантеону), літературі, філософії. Говорячи про останню, майже всі автори зазначають, що нібито жодної оригінальної (такої, яка б не зводилася до того чи іншого грецького першоджерела) філософської школи в Римі не існувало. Однак подібна оцінка римської античності є поверховою.
Оригінальна римська антична філософія (і культура загалом), безперечно, існувала. Незважаючи на справді змістовну близькість римської філософії до грецького «оригіналу», є й істотна відмінність між ними, яка полягає не стільки в буквальному змісті філософських учень, скільки в принципово відмінних тлумаченнях цього змісту. на відміну від еллінської філософії, споглядальної за своїми настановами, римська філософія практична. Практицизм цей, щоправда, не був прагматично-утилітарного плану і розкривався радше в таких рисах римської етнічної ментальності, як «експансіонізм» (прагнення домінування над природою), «місіонерство» (прагнення поширювати свої ідеї й вірування серед інших народів), «комфортність», «індивідуалізм» (точніше — «приватизм»), дисципліна (в первісному значенні цього латинського слова — «вишкіл»). Такі риси римської «мудрості» (ментальності) називає відомий російський філософ-медієвіст Г. Г. Майоров.
Однією зі стрижневих філософських постатей, що надали вказаних рис неповторності римській філософії, є, насамперед, Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.). Здійснюючи численні переклади й перекази грецької філософії на латину, Цицерон виступив не просто як «еклектик» або «популяризатор» її в римі, як вважали деякі представники впливової історико-філософської традиції на Заході (Моммзен, Друманн, Целлер та ін.). Він був глибоко оригінальним, справді творчим римським мислителем. «У еклектизмі Цицерона, — пише Г. Г. Майоров, — все частіше вбачають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності її і водночас партикулярності. Йдеться про філософію, яка б відповідала і універсалістському духові світової римської держави, і індивідуальним потребам кожного її громадянина. Ця філософія, розрахована на всіх і кожного в цьому величезному, строкатому й суперечливому римському світі, мимоволі мала стати еклектичною або, краще сказати, синтетичною, такою, що об’єднує в собі і пропускає крізь себе все, що було створене до неї у сфері думок підвладними риму народами.
З цієї точки зору еклектизм Цицерона — не пусте дилетантство, а свідомо поставлене та ефективно розв’язане завдання величезної ваги. Правильна оцінка еклектизму або, краще сказати, синкретизму Цицерона не знімає, звичайно, питання про ідейні джерела його філософії і вплив на його погляди концепцій елліністичних шкіл»[15]. Отже, «переклад» грецької філософії на латину фактично дає початок оригінальній римській античній філософії.
Зовнішня «ідентичність» змісту концепцій грецького та римського епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму при уважному вивченні виявляється (як і у випадку з Цицероновим еклектизмом) поверховою. Так, для римського епікурійця Тіта Лукреція Кара (бл. 99/95 — прибл. 55 до н. е.), автора знаменитої поеми «Про природу речей», атомістична будова природи аж ніяк не є (як у Епікура) споглядальною «моделлю» для міркувань над принципами «мудрого життя», моделлю, котра може цікавити філософа лише в цій своїй «інструментальній функції». Для практично орієнтованої думки римлянина атомістична структура всесвіту виступає цілком самодостатнім (об’єктивним) фундаментом практичних (етичних) рекомендацій.
Якщо грецький стоїцизм (Давня і Середня Стоя) формулює, як уже зазначалося, принципи ставлення до необхідності
