ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ: - Микола Юрійович Рябчук
Останній приклад є взагалі надзвичайно промовистий, оскільки наочно показує, про яку, власне, офіційну «двомовність» ідеться «лібералам» певного типу. Він показує також, чому так бояться її українські «націоналісти», всіма можливими способами протидіючи офіційному узаконенню російської мови як іще однієї державної. Вочевидь, їх лякає не перспектива розширення сфери вжитку російської мови (бо й сьогодні ця сфера практично нічим не обмежена), їх лякає передусім перспектива остаточного витіснення української мови з тих нечисленних ділянок, де вона ще існує, остаточного закріплення російської мови, культури (і, відповідно, російськомовного населення) як панівних – як це вже сталося в Білорусі.
Соціологічні дослідження, проведені серед різних вікових груп, показують, що русифікація серед молоді поширюється; те саме показують і дослідження серед україномовних мігрантів, які прибули за останніх шість років до Києва та інших великих міст. Говорити за цих умов про якусь «українізацію», звісно, можна, але – радше в пропагандистських цілях, ніж наукових. Ендрю Вілсон, однак, присвячує цим проблемам цілий шостий розділ під назвою «Націоналістична програма: внутрішня політика, українізація та держава», де, зокрема, цілком серйозно говорить про Кравчука як «явно націоналістичного» політика, а про Україну – як такий собі зразок «націоналізуючої держави», хоча це погано узгоджується з його попередніми висновками про обмеженість впливу націоналістів в українському суспільстві та «меншинний» статус українофонів (45%). А якщо врахувати, що україномовна меншина зосереджена в марґінальній Західній Україні і ще марґінальнішому східноукраїнському селі, тим часом як реальне політичне, економічне та культурне життя відбувається у великих містах, передусім у столиці, де на всіх рівнях домінують русофони (досить походити по вулицях чи будь-яких державних і недержавних установах), то хто ж має бути провідником вищезгаданої «українізації»? На які сили має спиратися «націоналізуюча держава» – не на російськомовну ж армію чи ще російськомовніший держапарат?! І який сенс розважливому Кравчукові бути «явним націоналістом», чудово знаючи, який у нього електорат?.. (Те, що Вілсон вбачає головну причину поразки Кравчука в його міфічному «націоналізмі», а не в бездарно-номенклатурній економічній і кадровій політиці, теж не додає його книжці авторитету.)
Повз увагу дослідника проходить, на жаль, і той вельми симптоматичний факт, що ось уже кілька років ідея «двомовності» в Україні виступає як популістське гасло, а не як серйозна концепція, юридичне обґрунтована й регламентована, доповнена правилами та санкціями, правовими й інституційними механізмами її забезпечення. Ще жоден поборник цієї ідеї не виявив справді ліберального її розуміння, за якого (і тільки за якого) ця концепція могла би бути в Україні прийнятною. Передусім, ще ніхто чітко не сказав, що офіційна двомовність у ліберальній країні означає право кожного громадянина вільно вибирати собі одну з двох мов для спілкування з владою чи вищим начальством, але вона не дає такого права ні начальству, ні владі. Навпаки, вона зобов'язує будь-яку посадову особу пристосовуватися до мови громадянина, тобто давати йому письмову чи усну відповідь тією з двох мов, якою громадянин звернувся. Чи готові тисячі українських чиновників – від секретарки й паспортистки до мера або міністра – дати відповідь чи інформацію не лише по-російськи, а й, у разі потреби, по-українськи – ось питання, яке слід уже нині обговорити в Донецьку, Харкові, Києві, перш ніж провадити далі демагогічні розмови про «офіційну двомовність». Якщо наші, переважно російськомовні, службовці вже готові до цього – і філологічно, і, головне, психологічно (бо ж українська мова діє на багатьох із них як червона ганчірка), ба більше – якщо вони готові за незнання обох мов чи за небажання відповісти громадянинові (платникові податків!) його ж таки мовою втратити працю, то закон про дві державні мови в Україні можна запроваджувати хоч завтра. Від такого закону, а точніше – від його послідовного й ретельного виконання (на що в нашій «правовій» державі сподіватися поки що не випадає), безумовно, виграли б усі пересічні громадяни – й україномовні, мовна гідність яких дістала б нарешті хоч якийсь правовий захист, і російськомовні, яких нарешті перестали б дурити байками про «українізацію». А програли б чиновники, котрі поки що є найзавзятішими поборниками «офіційної двомовності», бо ж розуміють під нею не описану вище ліберальну версію, а – традиційно-совєтську, покликану остаточно – як у Білорусі – закріпити панування російської мови й упослідження тубільної.
Вірування меншини
Симптоматично, що Ендрю Вілсон ніде в своїй книжці не дає бодай робочого визначення націоналізму (чи його різновидів), завдяки чому, як уже говорилося, отримує змогу підверстувати під рубрику «націоналізм» найрізноманітніші явища – від поширеної й, зрештою, небезпідставної занепокоєності станом української мови й культури та спротиву дальшій русифікації до суто ліберальних виступів на захист прав упослідженої україномовної меншості в Україні та визнання потреби «підтримчих дій» з боку держави. В сьомому розділі («Націоналістична програма: зовнішня політика – розв'язування російського вузла») під рубрику «націоналізм» потрапляє не лише неприязнь, а й суто прагматична недовіра українських політиків до Росії (хоч автор ніде не з'ясовує, на чому їхня інфантильна довіра мала би ґрунтуватися – на специфічному історичному досвіді чи, м'яко кажучи, не менш специфічному ставленні до України з боку практично всіх сьогоднішніх російських еліт?). Іще курйознішим і тенденційнішим є зараховування до «націоналізму» всяких спроб переорієнтувати Україну в бік Європи – навіть коли за ними стоїть суто прагматичне бажання знайти для України найоптимальніший міжнародний контекст, прискорити її модернізацію, подолати цивілізаційну відсталість. «Націоналізму» (та ще й «етнічного») у такій політиці, вочевидь, не більше, ніж у діях Вацлава Гавела чи, скажімо, Петра І, проте Вілсон, схоже, занадто захоплений «полюванням на націоналістів», аби мати час ще й розібратись у впольованому фактажі.
Побічним наслідком такого підверстування фактів під апріорну концепцію є нечітке розрізнення різних напрямків українського націоналізму, а точніше – їх інтенсивне, ледь не цілеспрямоване перемішування. Хоч Вілсон і згадує про давній і глибокий конфлікт між демократичним, «поміркованим» українським націоналізмом та авторитарним, радикально-екстремістським, у перебігу аналізу він часто цитує
