Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

який ревно підтримував унію і посилив політику дискримінації Православної Церкви. Після його смерті мало відбутися обрання нового короля, причому найбільші шанси на корону мав його старший син Владислав. Слід відзначити, що, згідно з традиціями Речі Посполитої, обрання нового короля мало відбуватися у три етапи на сеймах: конвокаційному (визначення кандидатури майбутнього короля), елекційному (обрання короля) та коронаційному, на якому новообраного правителя увінчували короною. На перших двох сеймах звичайно розгорталася гостра політична боротьба, шляхта проводила в повітах та землях сеймики, на яких розробляла інструкції для своїх послів-делегатів на сейм, відбувалося жваве листування між представниками різних політичних течій. Природно, що передвиборною боротьбою не могли не скористатися в досягненні благородних цілей представники православних України й Білорусі. Їхнім рупором виступала представлена на сеймі шляхта, яка була налаштована дуже рішуче. Свою делегацію відрядило на сейм і Військо Запорозьке. Характерно, що православний табір на цих виборах виступив єдиним фронтом з іншими «дисидентами» – представниками різних протестантських течій Речі Посполитої. Лідер протестантів – литовський гетьман польний (потім – великий), князь Криштоф ІІ Радзивілл був давнім приятелем покійних св. Йова Борецького і гетьмана Петра Сагайдачного.

У цій атмосфері передвиборної сеймової боротьби св. Петро Могила почувався дуже впевнено, на відміну від Ісайї, який, за влучним виразом дореволюційного історика І. Чистовича, «не зробив жодного руху на захист порушуваних прав своєї церкви» (дослідник мав на увазі насамперед сеймову боротьбу). Щоправда, Ісайя передав печерському архімандриту необхідні для поїздки на сеймовий цикл повноваження, і той енергійно взявся за справу, вклавши чимало зусиль і коштів в організацію поїздки до Кракова та Варшави.

Головними вимогами православних були: легалізація відродженої вищої православної ієрархії, повернення Православній Церкві храмів, монастирів та маєтностей, забраних уніатами, ліквідація унії. Православний табір підготувався до сейму дуже добре, і в цьому, без сумніву, величезна заслуга і св. Петра Могили. З самого початку роботи сейму т. зв. дисиденти (православні й протестантські делегати на сейм) в ультимативній формі поставили свої вимоги щодо церковних справ. Сейму довелося створювати спеціальну комісію на чолі з самим королевичем Владиславом, на якій вислухали позиції як православних, так і уніатів. 15 липня розпочалися перемовини православних з уніатами за посередництвом королевича. У ході роботи комісії православні озвучили вражаючі факти дискримінації Церкви, як-от: «у Холмі, Львові та інших місцях заборонено ходити відкрито із святими Таїнами до хворих і проводжати тіла померлих християн до могили, у Вільні церкви обернені в корчми, кухні…, православних вигнали з магістрату й цехів, невинних людей… саджали в підземні тюрми ратуші». Православні згадували також про насильницькі конфіскації численних храмів та маєтностей. Але комісія, що складалася переважно з католиків, ухвалила лише незначні поступки, які розчарували православних. Раніше, мабуть, православним довелося б цим задовольнятися, але св. Петро Могила, котрий став координатором і керівником православного табору, зайняв непримиренну позицію. Він розіслав із Варшави листи, щоб ніхто з православних не погоджувався з проектом порозуміння, створеним комісією, закликав представників православного табору зібратися на наступний (елекційний) сейм, який мав відкритися 27 вересня 1632 р., врешті, бойкотувати вибори короля, доки не будуть виконані всі вимоги. Святого підтримала більшість запорожців, які були особливо невдоволені результатами сеймової боротьби, а в серпні 1632 р. навіть скинули гетьмана Петражицького-Кулагу і вбили його, так само, як і інших учасників посольства. Запорожці відправили нове посольство на сейм, яке мало насамперед домагатися поліпшення становища Православної Церкви.

27 вересня 1632 р. відкрився елекційний сейм, на якому розгорнулися гострі дебати навколо церковних проблем, виразно пролунав заклик до бойкоту виборів у разі невиконання вимог православного табору. 9 жовтня представники православних за підтримки протестантів блокували всю роботу сейму, вимагаючи повернення прав Православній Церкві. Нова комісія була сформована з шести осіб, і очолив її королевич Владислав. Наслідком спільних зусиль і успішної координації дій блоку з протестантами були відповідні рішення узгоджувальної комісії, яка ухвалила легалізувати вищу ієрархію Православної Церкви (київський митрополит і чотири єпископи), повернути низку храмів, монастирів та маєтностей.

Незважаючи на опір римської курії, були схвалені «Статті для заспокоєння народу руського грецької релігії…». Хоча унія зберігалася, згадані шість статей легалізували православну ієрархію, гарантували православним вільне відправлення богослужінь, будування нових храмів і ремонт старих, відкриття шкіл, семінарій і друкарні. Києво-Печерська лавра та всі київські монастирі закріплювалися за православними, їм повертали низку храмів, монастирів і маєтностей, забраних раніше уніатами, були скасовані всі вироки і судові декрети, які стосувалися православних у церковних питаннях. 1 листопада 1632 р. королевич Владислав ухвалив «Статті». Він мусив це зробити, щоб стати королем і залучити Військо Запорозьке до Смоленської війни. Врешті, 13 листопада 1632 р. він став королем під іменем Владислав ІV і заприсягся виконати згадані «Статті».

Це був надзвичайно великий успіх православних українців та білорусів, і в цій справі важко переоцінити роль св. Петра Могили. Між тим, саме він відіграв найважливішу роль у цій справі, внаслідок чого й здобув заслужений авторитет лідера православних. Тому саме у відповідному контексті стає зрозуміло, чому саме його, а не когось іншого обирають київським митрополитом, до того ж обирають не через якусь випадковість чи виконання волі впливових покровителів. Тільки за одне те, що завдяки організаторській діяльності Петра Могили насамперед було досягнуто легалізації вищої православної ієрархії, його ім’я має бути навічно вписане золотими літерами в історію Православної Церкви, становище якої після того значно поліпшилося.

Вступ на Київську митрополію

3 листопада 1632 р., коли король ухвалив довгоочікувані «Статті», представники православних обрали кандидатами в київські митрополити двох людей: архімандрита Києво-Печерської лаври св. Петра Могилу і вінницького підстаросту шляхтича Михайла Лозку, брацлавського підсудка у 1580—1607 рр., сина знаменитої фундаторки Київського братства Гальшки (Єлизавети) Лозки Гулевичівни. Серед кандидатів не було Ісайї Копинського, якого не сприймав ні король, ні уряд Речі Посполитої. Висунення Лозки було вже суто формальним, оскільки тільки св. Петра Могилу розглядали як стовідсоткового претендента на митрополичий престол і саме його обрав король Владислав ІV 10 листопада. Вже за день король видав свій універсал – ґлейт на вільний проїзд до Стамбула посольства православних на чолі з доктором богослов’я Ісайєю Трофимовичем-Козловським та ігуменом