Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Та насправді все було не так. Він сам там сховався під охороною 130 бодігардів. І жодних дивізій не було. А кораблі його не блокували, а – охороняли. Генерал-майор В’ячеслав Генералов з 1985 по 1991 роки був начальником особистої охорони Горбачова. За матеріалами слідства, саме він буцімто за наказом голови КДБ Крючкова (нагадаю – один із найближчих до Горбачова блюдолизів) ізолював свого «патрона» на дачі у Форосі. А от що він сам розповідав: «Ніхто його не блокував. За ідеєю, він мав 20-го числа вилітати разом зі мною в Москву на підписання Союзного договору. Коли утворився ГКЧП, 19 серпня, я запропонував йому: «Давайте я вам організую літак для вильоту в Москву». У мене були такі повноваження. «Ні, ми нікуди не полетимо», – відповів він.
Донька з зятем теж відмовилися летіти й залишилися там. Тому говорити про те, що його хтось блокував, неправильно. Це була самоізоляція. Більш того, він наказав особистій охороні посилити пости до нічного варіанту, що означало взяти зброю. І коли до мене прийшли і передали це розпорядження, я сказав, що у мене немає сил на нічний варіант охорони об’єкта. Він самоізолювався, щоб його ніхто не чіпав» [251].
Відставному генералу немає сенсу брехати. Тим паче, що й інші свідки заперечують блокування Горбачова та його родини. Генерал Генералов продовжує свідчити: «Я жодним чином не впливав на дії президента. Якби він хотів.. Його запрошували гекачепісти, коли прилітали до нього в Крим: «Їдьмо в Москву, там вирішимо всі питання». Він сказав: «Я нікуди не полечу, я хворий». Потім до мене приходив його помічник Черняєв: «Нам треба вилетіти в Москву». Я йому: «Гаразд». Але Михайло Сергійович сказав, що не полетить. Хоча скрізь потім в матеріалах слідства було написано, що я «ізолював президента»» (там само).
Про те, що за ГКЧП стояв наш милий «демократ», говорили давно й люди обізнані: колишній президент Грузії, Звіад Гамсахурдія; колишній віце-президент СРСР Генадій Янаєв; колишній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов та інші. У матеріалах розслідування зазначається, що проєкт постанови про введення надзвичайного становища в країні (який 19 серпня 1991 року зачитали «змовники») голові КДБ Володимиру Крючкову доручив розробити особисто Горбачов ще у грудні 1990 року. А сам ГКЧП створено у березні 1991 року. Слово колишньому члену ГКЧП Олександру Тізякову: «Ось зараз він каже про надзвичайну подію, що її ГКЧП організував – це зовсім не так. ГКЧП було створено Горбачовим 28 березня 1991 року, підписаний указ.
Там були всі ті, яких опубліковано 19 серпня, крім нас зі Стародубцевим, президентом Селянської спілки» [252]. Тізяков і Стародубцев – фігури другорядні.
Основу ГКЧП складали особисто віддані Горбачову люди: Генадій Янаєв, Володимир Крючков, Валентин Павлов, Дмитро Язов. Горбачов робив усе, аби зберегти СРСР і свою владу. Розбивав голови протестувальникам саперними лопатками десантників у Тбілісі, чавив танками в Баку, Вільнюсі та Ризі.
Він до останнього ховав оригінал пакту Молотова-Ріббентропа і таємного протоколу до нього, чудово розуміючи, що коли його показати, Литва, Латвія, Естонія та Молдова матимуть усі юридичні права заявити про свою анексію й отримають «залізобетонні» підстави для виходу з СРСР. Але після провалу спроби придушення виступів за незалежність у Вільнюсі та Ризі вже стало зрозуміло, що становище в країні виходить з-під контролю.
Верхівка партійного керівництва опинилася у цугцванзі. У шахах це таке становище, коли будь-який наступний хід лише погіршує позицію. Уже і Єльцин, використовуючи криваві події у Прибалтиці, вимагає відставки Горбачова. Треба зрозуміти й товаришів із Кремля. Їм було чудово відомо, що більшість громадян СРСР, яким протягом десятиріч радянська пропаганда промивала мозок, залишаються прихильниками збереження «сім’ї радянських народів».
Що відцентрові процеси очолюються місцевою партійно-номенклатурною елітою за підтримки відносно невеликого числа активістів-пасіонаріїв. Референдум про збереження СРСР від 17 березня 1991 року показав, що від 82,7% у Білорусі до 71,3% в самій Росії виступають за збереження Союзу. Але ж і протилежні відсотки – це вже десятки мільйонів людей. Особливо, якщо врахувати, що референдум не проводився у Литві, Латвії, Естонії, Молдові, Грузії та Вірменії. І з кожним днем число прихильників СРСР лише танутиме. Станом на початок серпня 1991 року лише 6 з 15 республік висловлювали незаперечне бажання підписувати нову союзну угоду. Й України серед них не було…
Тому через 10 днів після референдуму й було вирішено взяти курс на «рішучі заходи», які уже давно були сплановані й розписані. І групу товаришів для їх реалізації дібрано й затверджено. А принципове рішення, спрямоване на реалізацію плану встановлення надзвичайної ситуації, найімовірніше, було прийнято 12 червня 1992 року. У цей день Борис Єльцин «вчисту» виграв вибори у ставленика Горбачова Миколи Рижкова й став президентом РРФСР.
У сполученні з декларацією про державний суверенітет РРФСР, що її було прийнято день у день роком раніше, ніж в Україні, до речі, це була величезна загроза. Слово генералу армії Валентину Івановичу Вареннікову, який у той час був заступником міністра оборони та Головнокомандувачем Сухопутних військ. Безпосередньо до керівництва ГКЧП він не входив – невисоке звання й посаду мав, проте у змові брав найактивнішу участь. «3 серпня Горбачов збирає президію Кабінету міністрів СРСР і оголошує: «У країні обстановка вкрай важка. Я їду до Криму відпочивати, а ви за цей час зобов’язані навести лад!»
Природно Горбачов розумів, що члени Кабінету міністрів, як і керівництво країни в цілому, безсумнівно, будуть діяти, щось робитимуть. І якщо їм вдасться, він заявить: «Це – я! Я їм ставив завдання». А якщо не вдасться, то скаже: «Ось бачите, я їм поставив завдання, а вони?!» Тобто він був вірний своїй манері – ухилятися від відповідальності» [253]. Про те, що Михайло Сергійович усіляко ухилявся від відповідальності, Варенніков дізнався
