Кримінальне право України. Загальна частина. - Роман Вікторович Вереша
За обома варіантами призначене засудженому за старим законом покарання зменшується до максимальної межі санкції нововиданого закону.
Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.
Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого КК України, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.
Розділ IV ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ§ 1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті
Злочин — це соціальне і правове явище. Злочинність з’явилась з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали відображати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.
У рабовласницькому суспільстві найбільш численний клас рабів не був об’єктом кримінально-правової охорони. Раби, що речі, які говорять, розглядались не як суб’єкти, а як предмети кримінально-правових відносин. Соціально-класова природа рабовласницького кримінального законодавства виражалась також у нерівності громадян перед законом залежно від кастової належності. Найдавніші пам’ятки права, наприклад, Закони Хамурапі або Ману, жорстоко карали за найменше зазіхання на владу царів і фараонів, їх власність, особливо з боку нижчих верств.
Так, у найдавнішій індійській пам’ятці права та епосу Законах Ману злочинність і караність відкрито пов’язувались з кастовою належністю суб’єкта злочину і потерпілої особи. Наприклад, статті 365–374 передбачали покарання у вигляді грошового стягнення, тілесних покарань, кастрацій або смертної кари залежно від класу або верств винуватого до брахманів, вайш чи шудр. У разі відносин між шудром зі шляхетною жінкою його карали на смерть, а для брахмана за схожий злочин передбачалось накладалась кара на оголення голови. Стаття ж 380 прямо встановлювала, що «ніколи не можна вбивати брахмана, навіть зануреного у всіляких гріхах: потрібно вигнати його з країни з усім майном без тілесних ушкоджень».
Кодекс Юстиніана 834 року визнавав основним поділом людей, що стосується їх прав, на вільних і рабів. Книга 11, титул III «Про зіпсованого раба» передбачала за каліцтво раба компенсацію як за пошкодження майна, і лише в тому разі, якщо діяння вчинено зі злим умислом. Якщо ж такого немає або каліцтво було результатом розваги (наприклад, смерть раба, що стрибнув у криницю на забаганку вільної особи), взагалі жодної відповідальності не настає.
«Руська Правда» (XI ст.) також визначала вбивство холопа як пошкодження якогось предмета хатнього вжитку. Пеня (штраф) за рівнозначний злочини були диференційовані залежно від класового статусу суб’єкта злочину і потерпілого. За вбивство знатної особи передбачалась відповідальність у вигляді штрафу 80 гривень, а смерда — 5 гривень.
Цікавим є той факт, що у вступі «Уложення царя Олексія Михайловича 1649 року» принаймні проголошувалась певна рівність перед судом і покаранням: «Щоб Московські держави будь-яких чинів людям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при усяких справах вельми рівно». Однак рівність, що проголошена у цьому збірнику законів, існувала формально і декларативно. У класовому суспільстві, яке характеризується яскравим поділом на соціальні групи, кримінальне право об’єктивно не могло бути адекватним до всіх верств. Тому і в «Уложенні…» покарання чітко визначались залежно від соціальної групи — бояр, селян, холопів. У статті 8 глави XVIII, наприклад, зазначалось, якщо будь-яка особа захоче вбити того, кому вона служить, то у неї має бути відсічена рука.
Кримінальне законодавство феодального права відкрито і з неменшою суворістю захищало інтереси монарших династій, аристократії, дворянства, духовенства, заможних громадян, привілейованих людей. Класичне джерело кримінального права пізнього феодалізму — «Кароліна», за яким видання і застосування норм про менш тяжкі і незначні злочини з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, великих землевласників.
Специфічне для європейського середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушувало спротив селянства та інших радикально налаштованих громадян. Одночасно церковне право звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовних та інших благородних осіб за велику кількість злочинів або суттєво пом’якшувало покарання, замінюючи покарання церковною карою.
Кримінально-судове уложення імператора Карла V Священної Римської імперії германської нації середини XVI ст. діяло понад 300 років на території Європи, Єрусалиму, Індійських островів та інших країн. Це типова правова пам’ятка пізнього феодалізму, що відрізняється безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відвертою соціальною нерівністю. Наприклад, зрада розумілась не лише як державна, а й як зрада «власному панові» і каралась на смерть четвертуванням для чоловіків і утепленням для жінок. Заколот простого люду проти влади передбачав смертну кару або шмагання різками і вигнанням із країни. За крадіжку накладалась смертна кара, тілесні тортури або в інший спосіб з врахуванням соціального статусу обвинуваченого.
Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялось мусульманське кримінальне право. Так, належність до магометанської релігії визнавалась більш значною ніж соціальний стан злочинця і потерпілого. Наприклад, аят 91 (81) Корану визначав: «Невірних хапайте і вбивайте, де б не знайшли їх». Раб звільнявся від покарання, якщо був віруючим і вбив невіруючого з ворогуючого народу (аят 94 [92]).
На відміну від рабовласницьких і феодальних законів, які не встановлювали загального поняття злочину, буржуазне законодавство таке поняття передбачало. Кримінальні кодекси, починаючи з французького, стали визнавати злочинним діяння, що заборонене кримінальним законом під загрозою покарання. Таке визначення, що виходило із заборони поза законодавчого і позасудового покарання, із визнання злочинними лише діянь, а не думок, із формальної рівності усіх громадян перед
