Кримінальне право України. Загальна частина. - Роман Вікторович Вереша
Найбільш яскравим прикладом є приєднання України до Європейських конвенцій. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.
Крім просторових принципів чинності кримінального закону України, діє і принцип чинності кримінального закону у часі (ст. 4), що визначає, який кримінальний закон має застосовуватися до конкретної ситуації у контексті її часових характеристик.
§ 7. Чинність кримінального закону за територіальним принципомТериторіальний принцип просторової чинності (дії) кримінального закону України сформульовано у ч. 1 ст. 6. Він полягає в тому, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК та імплементованих норм міжнародного права.
Особи, про які йдеться у ст. 6, — це громадяни України, іноземні громадяни, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету, а також особи без громадянства. Поняття «територія України» визначається нормами державного права. Основні положення щодо цього поняття закріплено у ст. 1–6 Закону України «Про державний кордон України» (далі — Закон).
Стаття 1 Закону визначає: «“Державний кордон України” є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору».
Поняттям «територія України» охоплюються: 1) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра, землі в межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі й над територіальними водами (територіальним морем); 2) військові кораблі, приписані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі, у територіальних водах або портах іншої держави; 3) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, які перебувають під прапором України у відкритому морі; 4) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, які під розпізнавальним знаком України перебувають у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави; 5) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України та перебувають поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.
Територіальна чинність кримінального закону України поширюється і на іноземні невійськові судна, які перебувають у територіальних водах чи портах України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону прикордонні війська України мають право знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Злочин, відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 6 КК, (у формі готування, замаху, виконання, підмовництва, пособництва, організаційної діяльності) визнається вчиненим на території України у випадках: 1) коли він розпочатий і закінчений на території України; 2) коли він розпочатий за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України (наприклад, якщо особа за межами України придбала обладнання для виготовлення підроблених білетів Національного банку України, а надрукувала їх на території України, то місцем вчинення цього злочину треба вважати територію України); 3) коли суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а за кінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).
Юрисдикція Української держави щодо вирішення питання про злочинність і караність діянь, вчинених на її території, може зазнавати часткових обмежень на підставі норм і міжнародного права (Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах; Конвенції про передачу засуджених осіб; Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками) або ж, навпаки, доповнюватися ще й делегованими повноваженнями договірних держав щодо паралельного застосування їхнього законодавства в іноземній державі (в Україні), тобто може ґрунтуватися на одночасному застосуванні національного (українського) та іноземного законодавства. Відповідні повноваження в аналогічних випадках делегує Українська держава іншим договірним державам.
Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території України іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо Україна передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб (так звана передача кримінального провадження).
Передачу кримінального провадження передбачено Європейською конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах. Передача кримінального провадження, згідно зі ст. 2 Конвенції, полягає в тому, що одна договірна держава передає іншій договірній державі «повноваження переслідувати в судовому порядку відповідного до свого кримінального законодавства будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави».
Юрисдикція України може обмежуватися і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку. Таку передачу передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб.
Підставою передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має, є сукупність таких фактів: 1) засудження іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк, який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч. 2 ст. 2, п. «с» ч. 1 ст. 3 Конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п. «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком чи станом здоров’я не здатна прийняти самостійного рішення (ч. 2 ст. 2, ч. 2 ст. 4, п. «а» ч. 1 ст. 3 Конвенції); 4) вчинене засудженим діяння визнається зло чином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку
