Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Розрізнення та повторення збігаються утворюючи багатоманіття життєвих форм на основі пасивного синтезу однинностей — подій на поверхні, які обумовлюють кальки звичок та пам’яті. Повторення спонукає до витіснення тому, що в людині наявне бажання вічного повернення, що і спонукає до кожного одиничного бажання. Але будь-яка одиничність має бути вивільнена від, будь-якої, концептуалізації, котра і утворює можливість розглядати історію філософії як історію концептів думки. Наприклад, Дельоз пропонує усунути таке традиційно усталене протиставлення як трансцендентне-емпіричне.
Так однинності можуть позбавитись від ідейної і тілесної детермінації шляхом їх знаходження посередині, при формуванні сенсу через колапс мови до шизофренічної безодні тіл, яка б протистояла параноїдальній єдності сфери ідей. Така інтерпретація термінів психопатології пов’язана з філософією культури Дельоза, де негативні і позитивні її явища відповідають названим двом явищам — параної і шизофренії («Капіталізм і шизофренія»). Свобода, за Дельозом, полягає у необмеженні вільних потоків одиничностей, які виробляються «машинами бажання». Вільна гра сил руйнує будь-який централізований порядок, що зумовлений державно регламентованою ієрархією. Протистояння владі перш за все починається з свідомого самовідношення, в основу якого має бути покладено існування як витвір мистецтва. Влада задає певні стереотипи мислення, за межі яких не можна вийти за рахунок чіткого рельєфу, що ж стосується номадичних потоків сингулярностей — вони створюють множину можливостей не обмежуючи людину у виборі.
«Логіка смислу». Особливість дельозових філософувань полягає у тому, що винаходячи нові підходи до розуміння філософії та історії філософії — він і сам, притримуючись їх, обирає новий, оригінальний варіант власних філософських «побудов». Наприклад, зміст «Логіки смислу» побудований на кшталт нарощування серій в якості аналогії з частинами та параграфами. Серіація пов’язана із принципами можливостей поліваріантності смислу. «Логіка смислу» складається з тридцяти чотирьох серій, кожна з яких присвячена певній проблематиці. Ці серії не знаходяться у строгому зв’язку між собою та не претендують на чітку послідовність. Але однозначно об’єднує їх те, що у кожній з цих серій йдеться про головну проблему «Логіки смислу» — смисл.
Відносно стилю письма Дельоза — він і не суто літературний і не строго філософський. Скоріше, — це філософський текст з багатьма літературними вкрапленнями.
При відпрацюванні своєї «концепції» смислу Дельоз звертається переважно до тлумачення творів Керрола. Однак серед інших письменників він також аналізує твори Джойса, Еміля Брейє, Роб-Грійє, Мішеля Турньє, Мейнонга, Жана Гаттегно, Гьольдерліна, Едгара По, Раймона Русселя, Вітольда Гомбровича, Раблє, Свіфта, М. Ботюра, Пеґю, Х. Л. Борхеса, Малларме, Поля Валері та інших.
У процесі розробки проблеми смислу Дельоз звертається до таких філософів як Платон, Арістотель, Епікур, Хрисіпп, Карнеад, Цицерон, Секст Емпірик, Прокл, Клемент Александрійський, П. Клоссовськи, Д. Юм, Р. Декарт, Ґ. Лейбніц, Б. Паскаль, І. Кант, Ф. Ніцше, Б. Рассел, Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер, А. Берґсон, Ґ. Фреґе, Е. Жільсон, Авіценна, А. Камю, Ж. Лакан, К. Леві-Стросс, З. Фройд, А. Лотман, Л. Альтюссер, Ж.-П. Озієр, Л. Фоєрбах, С. К’єркеґор, А. Арто, П. Рікер, Ж.-П. Сартр та багато інших.
Дельоз вступає у суперечку з Платоном і каже про те, що вже час позбавитись від пошуку сутності в сингулярностях, але існує потреба звернутися до повноти сенсу самої цієї події, до проблеми поверхні але не до проблеми глибини. «У Платона в глибині речей, в глибинах землі вирують похмурі суперечки — суперечки між тим, що підвладне дії Ідеї, і тим, що уникає такого впливу (копії та симулякри). Відлуння таких суперечок полягає у питанні Сократа: чи для всього є відповідна Ідея — навіть для частинок волосся, для бруду та для помиїв, — або ж є дещо, що завжди невпинно уникає Ідеї? ... Тепер все повертається до поверхні»[392].
Таким чином, дійсно можна спостерігати в «Логіці смислу» проблему поверхні в якості однієї з головних тем філософування. Фактично, Дельоз першим саме так ставиться до здавалося б геометричного терміну поверхні. Взагалі, в тексті ми зустрічаємо багато геометричних аналогій, але вживаються вони всі Дельозом у специфічному сенсі. Тут ми зустрінемо і точки і сторони трикутників і перетинаючи одна одну лінії тощо. Мабуть такі форми пояснення для французького філософа здавалися найбільш прийнятними для того, щоб передати сенс висловлюваного у тексті.
Дельоз починає виклад проблеми смислу через низку парадоксів, що виникають в процесі намагання викладення людиною сенсу чи то співвідношення речень і речей, або речей і речень — в будь-якому варіанті проблеми не знімаються і їх наявність призводить до відкриття парадоксів. Історія філософської думки знає чимало різноманітних цікавих силогізмів, наприклад таке, про яке зазначає сам Дельоз: «Хрисіпп навчав: «Те, що ти кажеш, проходить через твій рот. Ти кажеш «віз». Виходить, віз проходить через твій рот»[393].
Парадокс для Дельоза має неабияку цінність, це є вивільнення глибини, виведення події на поверхню та розгортання мови вздовж цієї межі. Також одне з ключових місць у філософії, на думку Дельоза, має належати гумору. «Гумор — це мистецтво поверхні, яке протиставлене старій іронії — мистецтву глибини та висоти. Софісти та Кініки вже зробили гумор філософською зброєю проти сократичної іронії, але зі стоїками гумор набув своєї діалектики, свого діалектичного принципу, своє природне місце та чисто філософське значення»[394].
На заміну понять глибини та висоти
