Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Рефлексія Дельоза, з одного боку, має своїм засновком класичні типи філософування від досократиків до сучасності, однак з іншого, заперечує всю цю традицію через впровадження до текстів літературно-філософської авангардної стилістики та змістовності, також у його роботах присутній дух ліворадикальних течій 60-х років XX століття. До речі, остання книга Дельоза мала б назву «Велич Маркса».
Така стилістична і смислоутворююча спрямованість була направлена на викорінення традиційної схоластики, метафізики, позаприродності, надзвичайності, міфологічності та інших згубних для реалістичної думки тенденцій. Підготовчими етапами, на думку Дельоза, на шляху історії контрапунктів філософії були філософські вчення Лукреція, Юма, Ніцше, Берґсона, які протистояли лінії філософування Платон — Гегель. Головним їх надбанням він вважає заперечення традиційної теорії репрезентації та суб’єкта.
За своїми переконаннями Дельоз є трансценденталістськи орієнтованим емпіриком, який тяжіє до «жорсткого» емпіризму (Юм) і в той же час відштовхується від нього, шукаючи на «поверхні» «тіла без органів» дані у «події». Дельоз зауважує: «Я завжди відчував, що я — емпірик...»[389].
Емпіризм Дельоза є своєрідним неоднозначним і оригінальним утворенням. Він не ставить задачі простого формування нового у відповідності до класичної побудови філософської концепції як такої, що оберталася б «навколо» єдиного центру, який мав би забезпечити цілісність і відповідність концептуальних одиничностей до головного пункту структури. Дельоз, навпаки, стверджує про те, що яким би не був центр тієї чи іншої філософської системи — нехай це буде Бог, людина, або щось інше все ж, — не має різниці, що в ньому знаходиться — головне, це те, що він є. Задача філософії полягає у тому, щоб позбутися системного центру, колоподібного обертання навколо нього всієї системи (Ризома). Необхідна децентрація, рівнозначність частин і моментів розгортання думки. Саме завдяки децентрації з системи може зникнути згубний суб’єктивуючий її момент і таким чином перетворити її з «чудовиська» («...суб’єкт породжує чудовиськ...»[390]) на такі погляди, що виходять на «поверхню» і набувають статусу загальнозначущих.
Концепція «народного мислення». Щоб забезпечити ефект децентрації, децентралізації, поверховості — потрібно звернутись до «номадного мислення». Воно протистоїть репрезентаційним теоріям західної метафізики, яка служить порядку, власті, офіційним інститутам, вибудовує ієрархію і розподіляє атрибути між суб’єктами. «Номадне мислення» розподіляє атрибути анархічно, за рахунок чого можливе відображення способу розсіювання речей у просторі. Таким чином, стає доступним широке осягнення дійсності, єдиним непроникним об’єктом для якого залишається світ іншого.
Про репрезентативність класичних філософських теорій свідчить їх спрямованість на відображення світу та уявлення про нього. В такому разі кожна нова теорія не відкриває нового, але лише знову (можливо в іншій формі) представляє раніше представлене, тому що не змінюється сам спосіб ставлення до дійсності. Тому-то репрезентації властивий повтор. А багаточисельні повторення вказують на розрізнення, справжнє розрізнення, але не на розрізнення у повторі, яке є, насправді, повторення. Так, на прикладі центральних понять Канта — а prіorі та а posterіorі можна вказати на те, що існує принципова різниця між уявленням про явище ще до появи його у сприйнятті і тим, яким чином воно дається нам а posterіorі. Іншими словами, «зараз дане» завжди буде відрізнятися від даного раніше, а потім знов сприйнятого.
Одна з головних вад класичної лінії філософувань в історії філософії — це її нездатність розірвати зв’язок з формою загальнозначущого смислу. Таку філософію Дельоз бачить як гадку, упередження, що переростає у розмову про сутності, які, в свою чергу, інтерпретуються як трансцендентальне та вроджене.
Нове ставлення, новий підхід до історії філософії, за Дельозом, має ґрунтуватися на справжньому розрізненні. Інтерпретація текстів знакових постатей у історії філософії має бути побудовою принципово нового бачення тієї чи іншої філософської системи, яка б через тлумачення могла перетворитись навіть на іншу, тим самим повертаючи історії філософії статус філософії, де можлива свобода і мислення. «Історія філософії завжди була агентом влади у філософії, а також і в мисленні. Вона грає репресивну роль: яким чином, мовляв, можливо мислити, не прочитавши Платона, Декарта, Канта та Гайдеґґера, а також множину інших супутніх книг?.. Образ мислення, що має назву філософія, сформувався історично, та він ефективно відвертає людей від мислення»[391].
Так, мета філософування полягає у тому, щоб уводити у коло обігу понять нові ще раніше неактуалізовані категорії і створювати з них смисл, який ще нещодавно був неіснуючим. Таким чином, філософ — це лікар цивілізації, який з наявного створив відмінне, нетрадиційне, «терористичне», таке, що не підлягає сприйняттю світу як концептуальної цілісності. Понятійні засоби тут виступають не як чисті відсторонені абстракції, що могли б вказувати на створення тексту як чистого мистецтва, але вони покликані відображати реальність у всій її багатоманітності кожної події, що не зводилися б до чогось «одного».
Причини психологізму та антропологізму, що розуміються Дельозом як вади класичної філософської традиції полягають у тому, що вільний рух доіндивідуальних та безособистісних одиничностей зводяться до ідей суб’єкта, Бога, буття тощо. Вся строга філософія від Канта до Гуссерля, на думку Дельоза не здатна позбавитися від антропоморфних схем на користь номадичних сингулярностей. Саме завдяки Ніцше проходить позитивний злам і перехід від філософії буття до філософії волі за рахунок вільної та необмеженої енергії Діоніса.
Ніцше також започаткував актуальну нині критику справжніх цінностей, моралі, науки, яка має перерости у з’ясування дійсного джерела наявності і функціонування цих складових культури нинішнього суспільства. Та тематика, яка була присутня у філософських творах М. Фуко, де він здійснює фундаментальну археологію знання, продовжує цікавити і Дельоза, який продовжує розслідування підвалин людського суспільства теж пропонуючи певний альтернативний позитивний, як на його думку, проект.
Дельоз не вважає, що об’єктивні цінності в собі або самі по собі можуть набувати загальнозначимих масштабів, поза як сам термін в собі і сам
