Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
5. Останній і найважливіший арґумент: хоч УНР не встояла під ворожим натиском, але як-не-як вона якийсь час трималася на ногах власними силами. Зате крайньо праві та крайньо ліві опинялися зверху тільки тоді, коли їх виносив чужий багнет. Саме постання Гетьманщини та радянської України не віддзеркалювало перемоги консервативної чи комуністичної течії над своїми внутрішньоукраїнськими противниками. Це були скоріше компроміси між українською державною ідеєю та фактом чужої окупації, німецької в одному випадку, а російсько-більшовицької - у другому.
Чому Павло Скоропадський не зробив свого перевороту ще восени 1917 року при допомозі I Українського корпусу та т. зв. Вільного козацтва, що їх він тоді очолював, але чекав до тієї хвилини, поки німці окупували Україну й виступили проти Центральної Ради? Коли ставимо це питання, то не маємо наміру суґерувати, ніби Гетьманщина 1918 року - це чисто німецька вигадка. Так само далекі ми від того, щоб робити закид у “германофільстві” того періоду. Зовнішньополітична орієнтація на Центральні держави була для України в тодішній обстановці річчю природною. Можна навіть думати, чи не було кардинальною помилкою Центральної Ради, що вона аж так пізно підняла справу сепаратного миру з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Проте доводиться ствердити простий і незаперечний факт, що за гетьманським режимом стояла не власна творча сила українського консерватизму, а випадкова міжнародна коньюнктура. Ще гірше стоїть справа з українським комунізмом. У самому постанні українського радянського табору вирішальну ролю грали, з одного боку, фантастично-утопійний образ світової політичної ситуації (переконання, що й в Европі от-от вибухне “пролетарська революція”), а з другого - своєрідна “малоросійська хитрість”. Мовляв: “Ленін каже, що він воює тільки проти України буржуазної, а Україну радянську, робітничо-селянську він визнає; отож поробімся всі комуністами, а тоді Москва не матиме причини, щоб українську радянську республіку гнітити”. Очевидно, в такій “хитрості” була колосальна доза наївности, а спроба (зрештою здебільша підсвідома) “обдурити москаля” оберталася в першу чергу на самообман. Клясичний зразок цього можна бачити у намаганнях боротьбістів й укапістів апелювати проти господарювання російських більшовиків на Україні до... III Інтернаціоналу. При монолітному характері комуністичного руху російському більшовицькому центрові в Москві було дуже легко в разі потреби оголосити українських комуністів за єретиків єдиноспасенної доктрини та за зрадників пролетарської справи; жадні запевнення наших “радянців” у їхній вірності комуністичній ідеї не допомагали, і вони, що чейже вже наперед зв’язали собі руки визнанням догматів комуністичного “корану”, не могли накінець, не зважаючи на всі свої пручання, не коритися перед ідеологічним авторитетом “червоної Мекки”.
Дальша частина наших висновків стосується делікатної проблеми, що її проте ніяк не можна обминути: помилки і слабості української революції. Така самокритика є невід’ємною частиною національного самопізнання. Тут насамперед потрібні деякі вступні пояснення. Розрізняємо між “помилками”, що випливають із фальшивих індивідуальних рішень, та “слабостями”, що кореняться в самій структурі даного суспільства. Ми кластимемо натиск якраз на органічні слабості українства 1917-20 років, які для історика куди важливіші, ніж окремі помилкові рішення. Якщо далі говоритимемо тільки про хиби УНР, то робимо це тому, що саме її вважаємо за центральне явище в історії української революції. Це, звісно, не значить, що інші тогочасні українські режими були вільні від дуже подібних, а то й ще більших хиб.
У 20-их і 30-их роках на західньоукраїнських землях був поширений певний тип “критики” визвольних змагань, який нічого не давав ані для історичного пізнання, ані для розвитку нашої політичної думки. Ось приклад такої горе-критики: “Чому Центральна Рада негайно не проголосила української самостійности?” Але сьогодні вже хіба ясно, що політична вартість голих “проголошувань”, поки не дозріли реальні передумови, дуже проблематична. Інший “арґумент” усе лихо бачить у тому, що діячі Центральної Ради були переважно соціялістами. Але уявім собі, що якимось чудом хтось вийняв би був із їхніх голів соціялістичні ідеї, а на їх місце поклав зовсім інші, наприклад, націоналістичні. Чи це гарантувало б перемогу української справи? Новіші досвіди навчили, що різні руїнницькі громадсько-політичні явища, - братовбивство, отаманія, панування кулачного права, - можливі під несоціялістичними прапорами[73]. У політиці “як” часто не менше важливе, ніж “що”. Немає сумніву, майже неподільна гегемонія соціялізму в 1917 році віддзеркалювала політичну незрілість тодішнього українства. Але те, що тут основне, це власне факт недозрілости; соціялістична мода була тут наслідком і симптомом, а не причиною.
Деякі автори вже обговорювали питання про структурні слабості українства в період визвольних змагань. Наприклад, Ісаак Мазепа підкреслював денаціоналізацію міст, які творили острови чужих політичних та культурних впливів серед українського етнічного моря[74]. Нижче хочемо зупинитися на деяких тогочасних слабих місцях української соціяльно-політичної структури, що досі не звернули на себе в належний спосіб уваги дослідників.
1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть релятивно старша група (покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого “січового діда”. Але навіть цей “патріярх” мав ледве 51 рік (нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіязм та духа жертвенности, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.
2. Молодечість українського руху. Цієї соціологічної молодечости не треба плутати з біологічною молодістю провідників. Яка була політична школа дореволюційного українства? (На думці маємо Наддніпрянщину; у Галичині, яка від двох поколінь жила в конституційних умовинах, справи виглядали дещо інакше). Ця школа була подвійна: поперше, культурно-просвітницька праця в леґальних чи півлеґальних формах; подруге, підпільна революційна гуртківщина, що була майже єдиним способом, як у царській Росії до голосу могла приходити “політика”. Зате українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормального (в європейському значенні слова) партійного життя, парляментарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству
