Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

маємо збагатити світ своїми вчинками, іншого — збагатити себе власним досвідом. Часами вимоги конкретної миті можуть бути втілені вчинками, іноді слід прийняти славу досвіду. Людина може бути «зобов’язана» пізнати радість. Наприклад, сидячи в трамваї, спостерігати за чудовим заходом сонця або вдихати ніжний запах акацієвого цвіту. І той, хто в такі миті продовжує читати газету, може бути звинувачений у недбалості щодо своїх обов’язків.

Один із пацієнтів мав нагоду пізнати всі три категорії цінностей упродовж останнього етапу життя в драматичній послідовності. Молодий чоловік лежав у лікарні, знемагаючи від неоперабельної пухлини спинного мозку. Унаслідок паралічу він уже давно втратив можливість працювати й мусив відмовитися від професії. Тож він не мав більше можливості втілювати творчі цінності. Але навіть у такому стані царина цінностей досвіду лишалася для нього відкритою. Він проводив час, бесідуючи з іншими пацієнтами, розважаючи, втішаючи та заохочуючи їх. Він присвятив себе читанню хороших книг, особливо слуханню гарної музики по радіо. Одного разу, однак, він більше не міг витримати натиску навушників, а його руки були настільки паралізовані, що він більше не міг утримати книгу. Тепер його життя стало інакшим: до цієї миті він був змушений відмовитися від творчих цінностей на користь досвідних, тепер же він мав перейти до цінностей ставлення. Тепер він узяв на себе роль радника і допомагав своїм товаришам перебороти страждання, намагаючись бути взірцем для них. Він мужньо терпів власні страждання. За день до своєї смерті — яку він передбачав — він знав, що черговому лікарю наказали зробити йому вночі ін’єкцію морфіну. Що ж зробив хворий? Коли лікар удень прийшов відвідати хворого, пацієнт попросив, щоб лікар зробив ін’єкцію ввечері, не перериваючи нічного відпочинку.

Ми повинні запитати себе, чи маємо право позбавляти невиліковно хворого пацієнта шансу «померти власною смертю», шансу наповнити своє життя сенсом до останньої миті, навіть якщо йому лишилося тільки втілювати цінності досвіду, єдині, якими пацієнт може полегшити своє стра­ждання на останньому етапі життя. Його смерть доповнює сенс його життя. Тут ми торкаємося проблеми евтаназії, «вбивства з милосердя». Евтаназія в більш вузькому і спеціальному значенні слова — забезпечення легкої смерті — ніколи не була проблемою для лікарів. Лікар ставиться з розумінням до припинення страждань за допомогою ліків. Вибір моменту, коли дати ліки, є тільки питанням такту і не потребує докладного обговорення. Але останнім часом частішають спроби легалізувати евтаназію не тільки з метою припинення страждань, але й для переривання життя тих, хто, вважають, не повинен далі жити.

Щоб відповісти на це питання, спершу слід визнати, що лікар не має права оцінювати вартість людського життя. Суспільство поклало на нього завдання допомагати тим, хто потребує його допомоги, полегшувати біль там, де це необхідно, лікувати, якщо можливо, та опікуватися тими, хто не підлягає лікуванню. Якщо пацієнти, їхні близькі та рідні не були б переконані, що лікар погоджується з такими настановами, вони йому ніколи б не повірили.

Пацієнт ніколи б не знав, чи лікар приходить як помічник чи як кат.

Це принципова позиція, що не допускає винятків. Вона належить до невиліковних хвороб як розуму, так і тіла. До того ж хто може з упевненістю сказати, що психоз, який зараз уважають невиліковним, залишатиметься таким і надалі? Ми повинні пам’ятати, що хоча психіатр і може мати цілковиту рацію, ставлячи діагноз невиліковного психічного захворювання, проте він ніколи не може бути достатньо впевненим, щоб оцінювати право пацієнта на життя. Ми знаємо випадок, коли чоловік лежав у ліжку протягом повних п’яти років. Його життя підтримували штучним харчуванням, м’язи його ніг атрофувались. Можна запитати, чи не було б краще покласти край такому нещастю? Однак справа набула несподіваного розвитку. Одного разу пацієнт попросив дозволу на харчування в звичному режимі і спробував уставати з ліжка. Він учився ходити, поки атрофовані м’язи не почали знову нормально фунціонувати. Через кілька тижнів його виписали з лікарні, і незабаром він почав читати лекції. Одного дня він виступав перед маленькою групою психіатрів, розповідаючи про свої відчуття і враження протягом перебігу хвороби.

Наші опоненти можуть заперечити: психічно хвора особа неспроможна відстоювати власні інтереси. Тому ми, лікарі, повинні зробити крок до припинення пацієнтового життя, оскільки можна припустити, що хворий сам би хотів смерті, якби божевілля не затьмарило його свідомості

Логотерапевт займає цілком іншу позицію. Лікар повинен діяти як агент хворої волі пацієнта до життя і як прихильник його права на життя. Лікар не може позбавляти хворого цього права. Повчальним є випадок молодого лікаря, у якого розвинулася меланома і який поставив собі правильний діагноз. Колеги марно намагалися переконати його, що він не хворий. Вони зайшли настільки далеко, що замінили його сечу для аналізів, домігшись негативного результату. Тоді той лікар прокрався вночі в лабораторію і самостійно зробив аналіз своєї сечі. Друзі побоювалися, що він скоїть самогубство. Натомість лікар почав чимраз частіше сумніватись у правильності свого початкового діагнозу. На жаль, він з’ясував причину своєї хвороби тоді, коли метастази вже перекинулися на печінку. Таким чином, він несвідомо обманював себе, адже на останніх стадіях захворювання воля до життя повстала проти наближення смерті. Ми повинні поважати цю волю і не відмовляти людині в її праві на життя з огляду на якусь ідеологію.

Часто можна почути інший аргумент, що пацієнти, які мають невиліковні психічні захворювання (особливо ті, що народилися неповносправними), становлять економічний тягар для суспільства. Що ми можемо відповісти на це? Насправді ідіоти19, які принаймні возять тачки на якомусь підприємстві, можуть бути набагато більш «продуктивними», ніж, скажімо, старі дідусі та бабусі, що доживають свого віку. Якщо їхнім родичам запропонувати покінчити зі старенькими, бо ті вже некорисні для суспільства, то вони б жахнулися від такої пропозиції і, звичайно, не погодилися б. (Утім ті ж добрі громадяни, які поважають людей похилого віку, можуть бути прихильниками милосердного вбивства непристосованих до життя.) Кожен із нас повинен визнати, що людина, яка є незамінним об’єктом любові своїх родичів, — це людина, життя якої має сенс. Однак не всі усвідомлюють, що батьки зазвичай люблять та ревно захищають розумово відсталих дітей, принаймні через їхню безпорадність.

На наш погляд, обов’язок лікаря — рятувати людське життя скрізь, де він тільки може, навіть тоді, коли стикається з пацієнтом, який хоче покінчити життя самогубством. У цій ситуації лікар постає перед вибором: він повинен залишити потенційного самогубця на присуд долі, яку той добровільно вибрав, а чи має приборкати волю самогубця, одного разу вже виражену в дії? Незважаючи на те що таку волю слід поважати, кожен лікар, перешко­джаючи суїциду пацієнта, стає його суддею, замість того щоб дати йому змогу йти своєю дорогою. Ми ж уважаємо, що, коли «доля» (чи Провидіння) мала на меті не перешко­джати людині, втомленій життям, померти, вона знайшла б способи запобігти втручанню лікаря. Якщо доля передає ймовірне самогубство в руки лікаря ще до того, як воно буде скоєне, то він завжди повинен бути лікарем, а ухвалювати рішення в справі про життя чи смерть пацієнта він має лише на основі своєї особистої життєвої філософії.

У попередньому фрагменті ми розглянули проблему