Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер

Глобалізація, комунікативна і біотехнологічна революція — це основні чинники; на формотворчий, ба більше — визначальний для суспільств повсюди у світі вплив урешті накладається політичний розрух (чи ж так?), проте їх не усунеш або ж не відтермінуєш. З іншого боку, пильніший погляд вловлює, що світ на початку XXI століття дедалі рясніше вкривається тріщинами і вирізняється чимраз гострішим напруженням навіть на рівні вищеозначених основних чинників глобальних соціальних змін. При цьому найнебезпечнішою прірвою, як колись, у XX столітті, зяє глобальний розподіл доходів. Розрив між багатими та бідними росте дедалі виразніше, й ця тенденція лише зміцнюється: „Розрив у доходах між 20 відсотками найбагатшого населення світу і тими-таки 20 відсотками найбідніших його жителів у 1997 році становив пропорційно 74:1, тоді як у 1990 році на 60 бідняків припадав один „грошовий мішок“, а 1930 року один багатій муляв очі лише 30 злидарям“[44].

Високотехнологічні та високопродуктивні суспільства з одного боку й атавістичні споживацькі з іншого засновані на знаннях. Глобалізація проти етнізації, водневої бомби і терактів, громадянських війн, стабільність тут і громадянська війна там, нестримні світові держави і руйновані країни. Поширення зброї масового знищення й засобів її постачання, а також мін, стрілецької зброї, і кривава різанина. Старіння і демографічний вибух. Біотехнологічна й інформаційно-технологічна революції, а поряд з ними — СНІД, малярія, вкрай висока дитяча смертність і неписьменність. Права людини, демократична конституційна держава й верховенство закону — і тут-таки варварська реальність катувань, етнічні війни й навіть геноцид, тероризм та тоталітарний фундаменталізм, найсерйозніші порушення прав людини, незмінні утиски і диктатура. Страшні злидні, соціальна ізоляція і недорозвиток поруч із несказанними розкошами, добробутом і освітою для всіх у демократичних соціальних державах.

У всіх цих тріщинах і чимраз ширших розпадинах, які дедалі більше розділяють мало не семимільярдне людство на багатих і бідних, розвинених і недорозвинених, знавців і невігласів, криється, щоправда, не тільки дедалі гостріша моральна проблема легітимності, але й, окрім того, майбутній ризик для безпеки глобальної системи держав. Зростання кількості населення світу, чимраз виразніша несправедливість розподілу і дедалі більший дефіцит ресурсів — так із погляду політики безпеки звучить базова формула майбутнього конфлікту в XXI столітті.

Якість стратегічних відповідей на ці всесвітні регіональні напруження, на ці різні конфлікти та їхні причини матиме вирішальне значення для миру, стабільності, справедливості та свободи в багатьох країнах, а також у міжнародній державній системі на десятиліття вперед. І відповіді ці доведеться давати дійовим особам, зокрема дійовим особам політики. Це насамперед, як і раніше, держави, бо вони й досі правлять за головних дійових осіб на міжнародній арені, насамперед великі й найбільші серед них. Їхні інтереси, їхня міць і, отже, розподіл сил між ними впливатимуть на їхні рішення вздовж вищеозначених тенденцій і ліній розлому.

Роберт Купер вважає, що закінчення холодної війни означало не тільки формальне закінчення Другої світової війни в Європі, але й, крім того, куди глибшу паузу, що її дві традиційні європейські системи держав — імперії і рівноваги — внесли в історію: „Те, що дійшло краю в Європі (і, можливо, в іншому місці), — дві політичні системи трьох століть: баланс сил та імперські амбіції. Холодна війна пов'язала систему рівноваги та імперію і витворила зі світу одне ціле, об'єднане боротьбою за владу і захоплене єдиною рівновагою страху. Але не лише баланс, а й імперія наразі вже не є панівними поняттями на теренах Європи, отже світ давно вже не являє собою монолітну політичну систему“[45].

Глобальний порядок протистояння Схід — Захід не поступився місцем відомому новому порядку, як це зазвичай траплялося раніше, коли брати до уваги подібні злами епох. Відень, Версаль та Ялта у XIX і в XX столітті обстоювали відповідний повоєнний порядок. Геть інакше стояла справа в 1989-90 рр. Ситуація була досить нетиповою, годі було зауважити навіть цілком типовий для повоєнної доби період анархії. Натомість постав дифузний паралелізм між західним консервативним статус-кво і революційними зламами. Ніде ця психологічна двоїстість не впадала в очі виразніше й ніде не була такою намацальною, як у 90-ті роки в об'єднаній Німеччині, яка, по суті, мала переробити цю подвійну структуру консервативного статус-кво і революційні потрясіння в одне суспільство (це їй доводиться робити й досі). І якраз у цьому дифузному паралелізмі між дотриманням статус-кво і відмовою у сприйнятті насправді наявної революції, суміші полегшення, короткозорості й неуцтва тероризм Аль-Каїди знайшов гарні умови для розвитку в далекому Афганістані та інших країнах ісламського кризового поясу.

Захід відреагував на масштаб проблеми слідом за зламом епох практично у дусі відомої формули „голови страуса“, інакше кажучи, значною мірою сховав перед новим наступом історії голову в пісок постмодерністських ілюзій. Щоправда, збереження цієї ситуації на Заході було і є здебільшого простою ілюзією, бо засади політичного порядку, хай вони існують і далі, за всіх умов докорінно змінилися. Якраз Європа опинилася в парадоксальній історичній ситуації. Зокрема, вона пережила революцію у вигляді консервативної тяглості. Ця реальна діалектика кінця холодної війни та її