Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
На рубежі VIII–IX ст. придніпровський союз союзів племен об’єднував не лише регіони Київського, Переяславського, Чернігівського князівств, а, за твердженням академіка Б. Рибакова, охоплював територію близько 120 тис. кв. км і сягав на північ аж до Західної Двіни.
В іноземних джерелах, зокрема візантійських та арабських, щодо цих об’єднань, особливо племен полян і сіверян, вживають назву «Русь». Проте поширення цей термін набуває з IX століття. Уперше давньоруський літопис повідомляє під 852: „Нача прозывати Руська земля”.
Змістом завершального етапу формування давньоруської державності є об’єднання південного і північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу з центром у Києві. На півночі також відбувалося об’єднання ільменських слов’ян (словени, кривичі) й окремих неслов’янських племен (меря, весь, мурома) навколо Новгорода. Але, за літописом, ці племена не змогли самі зорганізувати державу і запросили варягів на князювання. У 882 році представник новгородської знаті Олег, родич або воєначальник варязького князя Рюрика, підступно вбив київських князів Аскольда і Діра, захопив Київ й утвердився на Київському престолі. Цьому сприяла політична криза в київській державі внаслідок незадоволення боярства політикою і хрещенням (про що повідомляє Никонівський літопис) правлячої верхівки, в тому числі й Аскольда. В такий спосіб відбулось об’єднання двох величезних слов’янських центрів, і ця подія традиційно вважається датою утворення однієї з найбільших країн Європи, найменованої істориками «Київська Русь».
Звичайно, Олег аж ніяк не був творцем держави для русів. Київська монархічна держава на той час здобула міжнародне визнання, утвердивши себе походами дружин київського князя Аскольда на Візантію (860, 863 близько, 866, 874). Олег і його дружина фактично вступили на службу до Києва.
Процес консолідації слов’янських земель об’єктивно зумовлений низкою внутрішніх факторів: спільність території, тісні економічні зв’язки, спорідненість матеріальної та духовної культури, релігії, схожість мови, традицій, суспільного, державного, військового устрою, судочинства, звичаєвого права. Серед зовнішніх причин об’єднання — головною, безперечно, була необхідність спільної боротьби проти експансії сусідніх народів.
З початку Х століття набуває офіційного значення назва держави — „Русь”. Походження терміну є предметом давніх дискусій істориків. Деякі дослідники ствержують про північне, варязьке походження назви „Русь”, пов’язуючи її із „Ruotsi” (так фіни називали шведів). Проте вітчизняні вчені наголошують на південному, слов’янському походження цього терміну. Так Б. Рибаков пояснюючи літописний вислів „Поляне, яже нене зовомая Русь”, робить висновок, що вже полянський союз Середнього Подніпров’я називався ім’ям одного з племен народу „рос”, відомого вже в VI столітті. Назва „Русь” первісно мала географічний зміст. Землі між річками Десною на півночі, Сеймом на сході, Россю на півдні, Горинню на заході мають найбільше гідронімів та топонімів, пов’язаних з цією назвою: Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Перше серед кількох давньоруських міст, що мали назву Переяслав, називалося Переяслав-Руський. З Новгорода та Пскова до Києва іздили — „на Русь!”. „Ім’я Русі, — пише М. Грушевський, — вказує на Полянську землю і старий її центр — Київ”. В процесі утворення тут держави ця назва стала її назвою, а пізніше набула також етнічного значення назви власне українського народу.
Як стверджує П. Толочко, назва „Русь” є цілком органічною для південних земель східнослов’янського світу. Вона не принесена з далекої півночі, а побутувала тут очевидно ще з сарматських часів. Звідси поширилася на всі східнослов’янські землі, але впродовж ІХ-ХІІІ століть родовою лишалася тільки для Середнього Подніпров’я.
Літописне повідомлення про закликання варягів на княжіння частиною північно-східних слов’янських племен використано в так званій норманській теорії, яка відмовляє східним слов’янам у здатності самим створити власну державу. Норманізм у XVIII ст. започаткували німецькі вчені Г. Байєр, Г. Міллер, А. Шлецер, які працювали в Російській академії наук. Вони штучно перебільшили роль варягів у долі Русі, вважаючи норманів засновниками східнослов’янської державності. У ХІХ ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін. Наукову неспроможність норманізму переконливо довели М. Ломоносов, М. Грушевський, Б. Греков, Б. Рибаков та ін. Авторитетний історик права ХІХ ст. М. Владимирський-Буданов зазначав, що прийшлі варяги-князі застали тут готовий державний устрій. На відміну від прибережних територій Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала такої інтенсивної їх експансії. Очевидним є лише варязьке походження правлячої династії Рюриковичів.
Не знайшли підтвердження також і спроби пояснити виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму. Прихильники цієї теорії вважають, що Давньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Так професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак у своїй праці «Походження Русі» (1992 р.). шляхом етимологічних пошуків намагається довести ідентичність полян і хозар. Але дані археологічного вивчення Києва переконливо доводять, що його матеріальна культура характеризується слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола, за висновком академіка П. Толочка, складають мізерну долю відсотка від загальної кількості знахідок. Відносно впливу хозарів можна зазначити лише той факт, що необхідність боротьби з набігами хозарських племен змушувала слов’ян консолідувати свої сили й об’єднуватися навколо Києва.
Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві — закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.
У подальшій історії Київської Русі можна виділити три основних періоди. Період консолідації державності (кінець ІХ-Х ст.) пов’язується з князюванням Олега (882–912), Ігоря (912–945), Ольги (945–964) та Святослава (964–972). У процесі завершення політичного об’єднання Русі відбувалось становлення феодального суспільного ладу, утворення апарату влади. За цей час було створено величезне господарське й політичне об’єднання.
Найбільший період розвитку держави (Х — перша третина ХІІ ст.) припадає на час правління Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1016, 1019–1054), а також Володимира ІІ Мономаха (1113–1125) та Мстислава Великого (1125–1132). На противагу територіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Характерною рисою були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. Русь досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури.
Надзвичайно важливою подією було
