Міф про шість мільйонів - Девід Хогган
Статті з «Лайфу» фактично є компіляцію трьох сенсаційних та взаємно суперечних книг: «Minister of Death, the Eichmann Story» («Міністр смерті — історія Ейхмана», N.Y., 1960; автори — Ефраїм Кац (Ephraim Katz), Звай Алдубі (Zwy Aldouby) і Квентін Рейнолдс (Quentin Reynolds)); «The Case Against Adolf Eichmann» («Справа проти Адольфа Ейхмана», N.Y., 1960; автор — Генрі А. Цайґер (Henry A. Zeiger)); «Eichmann: the Man and His Crimes» («Ейхман: людина та її злочини», N.Y., 1960; автор — Комер Кларк (Comer Clarke)). Не існувало жодних документальних підтверджень участі Ейхмана у винищуванні жидів, однак гучно заявлялося, що він «свідомо організовував їхнє відправлення до місць знищення».
Незважаючи на увесь міжнародний галас і потужний потік безвідповідальних публікацій про Ейхмана, які заполонили світ після травня 1960 року, немає ані найменшого суттєвого доказу того, що Ейхман будь-коли свідомо віддавав наказ на відправлення до газової камери німецького концтабору хоча б одного жида, не кажучи вже про те, що він віддавав наказ на знищення шести мільйонів жидів і контролював цей процес. Найімовірніше, що Ейхман нічого цього не робив — навіть незважаючи на те, що він давав показання в суді про те, що він відповідальний за знищення понад 6 мільйонів жидів, або що саме він написав книгу із так званими «щирими визнаннями», які дають таку ж саму, якщо не ще більш масштабну картину. Будь-яка з тих заяв Ейхмана може бути наслідком:
· жорстоких катувань і промивання мізків, яких він зазнав з боку жидівських викрадачів;
· власного рішення (оскільки він знав, що його в будь-якому разі стратять) надати сенсаційну історію про те, як він усував жидів до яких він відчував ворожість — навіть якщо й не намагався їх знищити, — лестячи в такий спосіб своє самолюбство або
· розумової нестійкості що виникла в результаті лихих пригод котрі він зазнав.
Напевно, усі три пояснення певною мірою слушні. Суть справи полягає в наступному: якщо всі важливі свідчення вказують на те, що під час війни не існувало систематичного й масштабного винищення жидів Німеччиною, то жодні хвастощі про подібні «великі досягнення» в справі знищення не можуть бути сприйняті як такі, що мають бодай-щось спільне із дійсністю. Вони мають сприйматися як породження хворої уяви, а зовсім не як сувора дійсність.
10. Беззастережна капітуляція, продовження війни і вплив цих факторів на долю європейських жидів
Ейхман нібито відповідав за депортацію людей на зразок Хаймлера і Леві. На відміну від випадку з Маргарет Бубер, уявний досвід перебування в концтаборах Хаймлера і Леві почався набагато пізніше публічної заяви президента США Франкліна Д. Рузвельта про беззастережну капітуляцію, зробленої ним у Касабланці 13 січня 1943 року. Багато експертів вважають, що ця заява справила великий вплив на продовження війни й на просування комуністичних цілей у Європі. Бажання Німеччини укласти компромісний мир до літа 1942 року жодним чином не обмежувалося лише німецькою опозицією Гітлеру. Вальтер Шелленберг (Walter Schellenberg) в книзі «The Schellenberg Memoirs» («Мемуари Шелленберга», Лондон, 1956) розкриває той факт, що вже в серпні 1942 року Гайнріх Гіммлер був готовий розглядати компромісний мир, виходячи приблизно з територіальних позицій Німеччини на 1 вересня 1939 року. Характерні спроби Гіммлера укласти мир ще в 1942 р. були згодом підтверджені шведськими офіційними джерелами. Шелленберг став керівною особою в СД (служба безпеки СС) після вбивства в 1942 році в Богемії британськими агентами Райнхарда Гейдріха (Reinhard Heydrich). Він послідовно помірно впливав на Гіммлера.
Беззастережна капітуляція, поза всяким сумнівом, означала продовження війни до переможного кінця і йшла на користь Радянській Росії. Генерал Дж. Ф. Фуллер (JFC Fuller) в книзі «The Second World War» («Друга світова війна», Лондон, 1948, стор. 258-9) пояснює, що «Росія стане найбільшою військовою силою в Європі, отже, пануватиме в Європі». Полковник Ф. Мікше (FC Miksche) в книзі «Unconditional Surrender» («Беззастережна капітуляція», Лондон, 1952, стор. 255) стверджує, що «політика беззастережної капітуляції, що проголошена президентом Рузвельтом у Касабланці і підкріплена легковажною пропагандою, була необережно введена в дію».
Джордж Н. Крокер (George N. Crocker) в книзі «Roosevelt's Road to Russia» («Рузвельт на шляху в Росію», Чікаго, 1959, стор. 182) зазначає, що німці билися з відчайдушною мужністю і що «слова Рузвельта оповилися навколо шиї Америки і Британії наче дохлий альбатрос».
Заява про беззастережну капітуляцію аж ніяк не було раптовою ідеєю Франкліна Рузвельта, що прийшла йому в голову в Касабланці. Комптон Маккензі (Compton Mackenzie) у книзі «Mr. Roosevelt» (N.Y., 1944, стор. 251) датує походження плану про беззастережну капітуляцію до періоду «сімейної розмови» Рузвельта від 29 грудня 1940 року, приблизно за рік до формального вступу США в Другу світову війну.
Альфред Фагтс (Alfred Vagts) у статті «Unconditional Surrender — vor und nach 1943» («Беззастережна капітуляція — до й після 1943 року», Vierteljahrshefte fuer Zeitgeschichte, 1959/3) докладно й ґрунтовно пояснює як Друга світова війна, по суті справи, стала «хрестовим походом» на основі беззастережної капітуляції з тієї миті, як Сполучені Штати формально вступили у війну. Не було практично ніякої критики цієї політики — до й після Касабланки — з боку найближчого оточення Рузвельта (Вільям Буллітт (William C. Bullitt) є щасливим винятком). Елліотт Рузвельт (Elliott Roosevelt) у книзі «As He Saw It» (N.Y., 1946, p. 117) заявляє, що створювалося враження, начебто беззастережну капітуляцію придумав сам «дядечко Джо» Сталін.
Однак насправді ідея про беззастережну капітуляцію Німеччини була не зовсім американського походження, незважаючи на те, що Рузвельт проголосив це гасло в Касабланці в січні 1943 року. Політику подібного штибу розгорнули британці. Насправді, її основи були присутні у військових планах лорда Галіфакса задовго до вересня 1939 року. Підтвердження прийшло на початку вересня 1939 року, коли Галіфакс і англійці відмовилися прийняти італійський план з припинення німецько-польської війни — план, на який згодився Гітлер. Потім
