Кримінальне право України. Загальна частина. - Роман Вікторович Вереша

Що стосується осудності, то у доктрині зазначених держав вона не знайшла чіткого визначення і розглядається у безпосередньому зв’язку з mens rea, коли для кожного складу злочинів передбачається власний зміст цього терміну. Звідси велика кількість поглядів та пропозицій щодо визначення вини і осудності. Можна лише зазначити, що за переважною думкою англійських фахівців вина, як підстава осудності, повинна завжди містити два елементи: а) у момент вчинення злочину особа має контролювати свої дії; б) вона повинна передбачати ті наслідки, що дійсно виникли в результаті поведінки, реалізованої винним.

Сучасне англійське право знає три форми вини: намір (intent), необережність (recklessness) і недбалість (negligence), проте сталих визначень цих форм ні в праві, ні в доктрині не існує. У Модельному КК США запропоновано іншу класифікацію, яка відтворена у більшості чинних кодексів, прийнятих штатами, за яким дії винного можуть бути вчинені: з метою, з усвідомленням, необережно і недбало.

При цьому кожна з цих форм може визначатися окремо до будь-якого (чи всіх) матеріальних елементів злочину.

Як і в праві континентальних держав, у кримінальному праві країн загального права кримінальну відповідальність, за загальним правилом, передбачено починаючи зі стадії замаху. Проте, у англо-американському праві, наприклад, існують різні інститути, які дозволяють розповсюдити кримінальну відповідальність і на готування до злочину («змова з метою…»). До того ж поняття замаху, що його містять КК багатьох американських штатів, є настільки широким, що це дозволяє судам відносити до нього цілий ряд підготовчих дій.

Підставою для кримінальної відповідальності в англійському праві з давніх часів є не тільки намір вчинити злочин, а ще й певна поведінка, яку прийнято називати явною дією (overt act). Однак зміст останньої історично неодноразово змінювався та й взагалі він залишається невизначеним і в кожному окремому випадку тлумачиться судом.

На даний час в англо-американському праві відокремлюються три самостійні інститути — підбурювання, змова і замах. Проте, як зазначається, існуючі у цьому праві уявлення щодо попередньої злочинної діяльності не пов’язані зі стадіями розвитку злочинної діяльності і містяться в трьох, вироблених загальним правом самостійних категоріях злочинів, що характеризуються незакінченістю реалізації злочинного наміру, однак супроводжуються здійсненням для його досягнення певних явних дій.

Підбурювання до скоєння злочину за англо-американським правом розглядається як схиляння іншої особи до вчинення злочину незалежно від того, чи цей злочин скоєно. Більш того, завжди мається на увазі невдале підбурювання, оскільки вдале підбурювання, тобто таке, що супроводжувалось вчиненням відповідного злочину, є за цим правом співучастю у злочині. Причому карається також замах на підбурювання. Єдиною відмінністю (особливістю) американського права є те, що злочином завжди буде підбурювання до скоєння тяжкого злочину, а щодо інших сталої практики не існує.

Найбільш повне уявлення про замах за кримінальним законодавством цієї правової сім’ї можна скласти відповідно до спеціального закону Великобританії про замах, що карається у кримінальному порядку. За ним особа повинна визнаватись винною у замаху, якщо з наміром вчинити злочин вона скоює дію, яка є чимось «більшим, ніж просте готування до вчинення злочину». Однак питання про відмежування зазначеного готування та замаху на злочин запишається питанням факту і стала практика по ньому відсутня.

Тривалий час в англо-американському праві існувала чотириступенева класифікація злочинців — виконавці (1-го та 2-го ступенів) та пособники (до та після вчинення злочину). Зараз цю класифікацію скасовано. Тепер існують фігури виконавця та співучасника. Під останнім здебільшого розуміють пособника або підбурювача. Виконавцем визнається особа, що вчинила діяння безпосередньо сама, опосередковано (за допомогою, наприклад, струму) або така, що сприяла злочину в момент його скоєння. Пособником визнається той, хто: а) забезпечує вчинення злочину; б) консультує виконавця злочину або в) керує виконанням злочину.

За англо-американським правом можлива співучасть не лише в умисних, а й в необережних злочинах.

Що стосується покарання за вчинення злочину, то, за англійським правом, проголошено три цілі кримінального покарання: відплата; залякування; виправлення. У загальному вигляді кримінальне покарання визначається як владне спричинення страждань особі за скоєння нею злочину. Аналогічне уявлення про покарання склалося й в американському праві, хоча доктриною тут пропонуються різні, інколи значно більш деталізовані визначення.

Слід наголосити, що в цілому різні уявлення про поняття кримінального покарання та його призначення (цілі) накладають суттєвий відбиток на практику його застосування. У літературі наводиться вдалий приклад, коли, залежно від поглядів та переконань суддів, в одному американському штаті протягом одного й того ж року позбавлення волі призначалось щодо 12,5 % засуджених, а в іншому — 76,5 %.

Головним видом покарання у цій правовій сім’ї залишається позбавлення волі. За англійськими законами, це тюремне ув’язнення, максимальний строк якого становить 25 років. Практикою вироблено систему певних стандартів призначення цього виду покарання за різні злочини (систему тарифів). У США санкції кримінального закону передбачають покарання на 30, 40 і навіть 50 років ув’язнення. До того ж за американським правом можливе винесення визначених і невизначених вироків. Система останніх досить складна і потребує спеціального вивчення.

Іслам з усіх світових релігій мабуть найбільш близько стикається з державою і правом. Мусульманське право, яке виникло на його ґрунті, зберігає важливе значення регулятора, внаслідок чого неможливо не звернутись до питань загальної частини кримінального права у цій правовій сім’ї.

Оскільки, як вважається, мусульманське право є відбитком волі Аллаха, квінтесенцією магометанської релігії є шаріат, що складається з двох частин — принципів віри (акід) і принципів права (фікх). При цьому, за переважною думкою дослідників, фікх (або власне мусульманське право) поділяється на дві частини: перша визначає, якою повинна бути поведінка мусульманина до одновірців, у той час як інша містить зобов’язання до Аллаха. Інакше кажучи, Коран[17] і