Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Для-себе буття (pour-soi) не створюється в-собі буттям (en-soi), воно просто є, є взагалі, не будучи чимось визначеним — причиною, наслідком, основою тощо, але воно не створює й саме себе. для-себе буття просто існує (як і en-soi) і тому (подібно до en-soi) теж є випадковим. Цю невиводимість, непояснимість (випадковість) для-себе буття Сартр називає фактичністю. Випадковість (фактичність) для-себе буття, проте, відрізняється від випадковості в-собі буття (en-soi). В-собі буття випадково існує (воно ніколи не з’являється і ніколи не зникає, а для себе буття (pour-soi) випадково виникає і випадково зникає — народження і смерть випадкові відносно свободи для-себе буття (pour-soi), тому що людина не планує ані свого народження, ані своєї смерті. навіть самогубство не є людським проектом, оскільки людські проекти спрямовані в майбутнє, я самогубство позбавляє людину майбуття. «Абсурдно, що ми народилися, абсурдно, що ми помремо»[318].
Часовість (так само, як і ніщо, і можливість) теж приходить у світ разом з людиною. Людське буття є екстатичне буття. Часові «екстази» (грец. «екстазіс» — «вихід за..», «рух назовні») — минуле, теперішнє, майбутнє.
Минуле не існує, оскільки є те, що вже не є, але це специфічне «неіснування». Це той фрагмент мого існування, у якому я збігаюсь з собою тільки у смерті. Минуле з’єднує мене з самим собою у такий спосіб, що для-себе буття (pour-soi) стає в-собі буттям (en-soi), перестаючи бути собою (pour-soi). Як тіло сирени (русалки) закінчується хвостом, так і за для-себе буттям (pour-soi) постійно «тягнеться хвіст» у-собі буття (en-soi). Минуле є «постійно зростаючою тотальністю в-собі буття», «дається як для-себе буття, що стало в-собі буттям», є «для-себе буттям, схопленим і потопленим у-собі буттям»[319]. Звідси тлумачення сутності (те, що вже стало і тому вже не може діяти на буття) як минулого. Оскільки минуле — результат існування для-себе буття (pour-soi), остільки існування передує сутності.
Теперішнє, перебуваючи між минулим і майбутнім, «стискується» до нескінченно малого моменту — миті, що прямує до небуття. Для-себе буття (pour-soi) як теперішнє має своє буття поза собою — попереду (майбутнє) і позаду (минуле). Воно є втеча від минулого у майбутнє, воно є постійний «політ» перед лицем небуття. Тобто для-себе буття існує поза своїм сущим (теперішнім).
Стосовно майбутнього Сартр писав: «Тільки буття, яке повинно бути своїм буттям, замість просто бути ним, може мата майбутнє»[320]; «Майбутнє є те, чим я повинен бути, оскільки я можу не бути ним»[321].
Без часових «екстазів» для-себе буття (pour-soi) не могло б відрізнятися від самого себе і, перетворившись на в-собі буття (en-soi), знищилося б. Часовість для-себе буття (три «екстази») є початковий час. Універсальний час похідний від початкового, це часові характеристики світу, накладувані людиною на світ. Психічний час — усвідомлювання Я тривалості та осягнення самого себе як єдності триваючих один за одним станів. Часовість у формі психічної тривалості» — це рефлексія. Рефлексія є «для-себе буття (pour-soi), що усвідомлює саме себе»[322]. Таке фіксування буттям-для-себе самого себе є фіксуванням минулого (лише воно може фіксуватися, тобто відображатися, оскільки є «спокійним», здійсненим). Тому рефлексія є пізнанням минулого — це «чиста» рефлексія. Але є й «нечиста» рефлексія, коли ми усвідомлення минулого приймаємо за усвідомлення теперішнього, переносимо минуле на теперішнє. Саме тут і виникають заблудження й помилки (оскільки рефлексія перетворює свідомість — pour-soi — на річ і тому дає спотворене уявлення про для-себе буття (pour-soi) — яке ніколи не є річчю.
Свобода є самоподолання для-себе буття, але не зводиться тільки до цього (така «свобода» є і у тварин). Свобода для-себе буття (pour-soi) керується завжди певною метою. А зміст мети — те, що не є у цей момент (вона існує в майбутньому). Отже, діяльність ще має створити те, що ще не є. Але мета не визнається попередніми мотивами і спонуками (вони в минулому, а минуле не може діяти на теперішнє), тому Сартр не згоден з матеріалізмом.
«Свобода не має сутності, вона не підпорядкована ніякій матеріальній необхідності, про неї слід сказати те, що Гайдеггер говорить про Dasein: «В ній існування передує сутності і керує нею. Свобода твориться через дію, яку вона організовує разом з мотивами і спонуками, котрі вона імплікує»[323]. В ході діяння свободи необхідно долати так званий коефіцієнт ворожості речей, який покладається самою свободою. Свобода сама себе обмежує через речі, щоб їй було що долати. Адже «без цього в-собі буття (en-soi), яке я заперечую, я зник би у небутті»[324]. Без такого подолання моє бажання збіглося б і реалізацією мети бажання, так що не було б ніякого часового інтервалу між ними.
«Парадокс свободи» полягає в тому, що «свобода існує тільки в ситуації, і ситуація є тільки через свободу. Людська реальність повсюдно зустрічає опір і перепони, які не вона створила, але ці опір і перепони мають значення лише в і через свободний вибір, яким є людська реальність»[325]. Я народився у певному місці, яке я не вибирав, але це місце може відігравати роль перепони або сприяння не саме по собі, а залежно від мети, яку я собі поставив; так, Нью-Йорк знаходиться в кількох тисячах кілометрів від Парижа,
