Філософія як історія філософії: Підручник - Колектив авторів
Свідомість як буття — специфікою її способу існування в-собі є буття для-себе (pour-soi). «Існувати для свідомості (pour-soi) означає мати свідомість про своє існування. Вона з’являється як чиста спонтанність перед світом речей, які є чистою інертністю»[309]. Носієм, унікальним представником буття свідомості є специфічно людське буття — єдине буття в світі, здатне ставити питання про себе і, отже, відрізняти себе від самого себе. Проте питання може бути поставлене не тільки про буття, а й про небуття (neant), ніщо. Це питання передбачає, своєю чергою, можливість трансцендентального (онтологічного) існування небуття принаймні у трьох його формах: небуття предмета; небуття іншої визначеності предмета, ніж дане; небуття знання про предмет.
Небуття існує «на рівних» з буттям. Але небуття є не просто відсутність усякого буття, а заперечне (негативне) буття. Тому небуття (ніщо) є вторинним, похідним від буття (en-soi). «Небуття є тільки на поверхні буття»[310]. Джерелом небуття є людина — «людина є буття, через яке небуття приходить у світ»[311]. Але заперечення (заперечне твердження) не породжує небуття (ніщо). Воно саме базується на ніщо, яке має онтологічний статус. Негативне твердження лише виявляє факт існування негативного буття — ніщо.
Але як приходить ніщо в буття (pour-soi в en-soi)? У світі самому по собі (en-soi) нічого не трапляється. Він просто є. Є бурі, землетруси, катастрофи, але після них буття не стає більше або менше, ніж було. Воно просто по-іншому розташувалось (але і це не зовсім точно, оскільки, щоб зафіксувати іншість, потрібен свідок, який «утримує» минуле, щоб порівняти його з теперішнім і зафіксувати цю іншість). Приносячи у світ ніщо, людина приносить визначеність, тому нищення (неантизація, негація, заперечення) можливе лише у людському світі (у людиновимірному порядку світу — у Космосі). Тому людина (pour-soi), а не природа (en-soi) руйнує свої міста землетрусами. Але руйнування, хоча і здійснюється через людину, є об’єктивним фактом (адже, говорить Сартр, у бутті цієї китайської вази міститься її тендітність, бо китайська ваза як буття є людське значення певного шматка випаленої певним чином глини[312]).
Отже, робить висновок Сартр, тільки для-себе буття, на відміну від у-собі буття, справді діалектичне, бо тільки людина заперечує своє суще (природно-тілесне існування) таким чином, що це заперечення стає його для-себе (pour-soi) специфічно людським утвердженням своєї людськості (по суті — екзистенційності). Тому, всупереч усій попередній традиції, об’єктивна реальність (природи чи розуму) розглядається як принципово недіалектична. реально існує лише діалектика людського (екзистенційного) буття (діалектика є «логікою» людської діяльності, — скаже трохи пізніше Сартр). Не існує діалектики природи, в кращому разі можна говорити лише про опредметнену в природі діалектику людської діяльності, практики. Звідси Сартр виводить і свою знамениту парадоксальну «формулу» людського буття (pour-soi) — воно є те, що не є (не є суще) і не є те, що є (екзистенція).
Неантизуюча (заперечно-визначувальна) діяльність людини діалектична. В цьому коріниться людська свобода, що є ядром специфічно людського (pour-soi) буття-екзистенції. Людина, за Сартром, постійно долає власну ситуацію, заперечуючи наявне (суще) і створюючи нове. Тому свобода реалізується у постійному подоланні ситуації. Людина завжди свободна. Вона не є спочатку тим, щоб потому бути свободною — «немає відмінності між буттям людини і свободним буттям»[313].
Способом буття свободи є туга, яка виступає екзистенційним феноменом. Екзистенційна туга (rangoisse) має свої емпіричні вияви — нудоту (nausea), страх та ін. Солдат перед боєм боїться смерті — це страх, але коли солдат перед боєм боїться свого страху — це туга (приклад Сартра). Тому свобода важко переживається людиною (згадайте Достоєвського: здобувши свободу, людина відчуває тягар відповідальності і тому починає шукати, перед ким схилитися). Людина шукає способів «утвердитися» в оцінці інших людей, ніби «кам'яніє» під поглядом Іншого, як під поглядом міфічної медузи Горгони (згадайте гайдеггерівську анонімну владу іншого над усіма — das Man). Один із героїв Сартрової п'єси «Зачинені двері» заповнює свою кімнату дзеркалами, щоб щохвилини «бачити себе збоку», «об'єктивно». Шукаючи певності, солідності, опори, людина ніби боїться своєї свободи, постійно втікаючи від неї у «недоброчинність» (mauvaise foi).
Ми вже зазначали, що, за Сартром, людина несе в собі ніщо, яке тільки через людину з'являється у світі. Людська реальність конституюється у своїй специфічності лише остільки, оскільки вона є початковим проектом свого власного небуття[314]. Спрямування неантизуючої діяльності людського буття (pour-soi) надає проект, який пов'язаний з принциповою недостатністю для-себе буття (емпірично ця недостатність проявляє себе у виникненні бажань у людини). Людина бажає іншого, але не будь-якого, а свого інтимного, собі потрібного. Тому для-себе-буття постійно долає свій актуальний стан у напрямі отримання нового можливого стану (він той самий, що й актуальний, але позбавлений недостатності). Тому бажане є цілісною тотальністю людського буття (pour-soi), яка ніколи не досягається цілком, крім ситуації смерті. Людина, отже, завжди є недостатність (manque), ущербність, «яблуко, яке постійно зсередини точиться хробаком ніщо» (Сартр). Унаслідок цього за своєю природою людина є нещасною свідомістю без усякої надії подолати свій стан нещасності»[315].
у своїй неантизуючій діяльності людина націлена на можливості, які завжди є людськими, а не об’єктивними. «Можливості (як і ніщо. — І. Б.) приходять у світ через людську реальність»
