Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба - Колектив авторів

Піддавати сумніву присутність скіфів на території Манейського царства не має сенсу — письмові джерела доводять це досить чітко, а пояснити її можна кількома причинами. Головною з них є географія, природно-кліматичні умови регіону. Тут завжди було добре розвинуте землеробство, завдяки чому хліб постачався навіть у сусідні області. Це значно полегшувало забезпечення скіфських загонів. Добре захищені гірськими хребтами долини розташовувались майже у центрі Передньої Азії і мали виходи на захід — на родючі низини Дворіччя, які були головною метою скіфських походів, і на північ — у степи сучасного Азербайджану, звідки через Дербент пролягав добре відомий скіфам шлях до степових районів Східної Європи. Сприятливою для скіфів була й та обставина, що манейські царі, вимушені у своїй політиці постійно маневрувати поміж Ассирією та Урарту, були зацікавлені у скіфах як у могутніх союзниках, що могли стати противагою небезпечним сусідам.

Попри всі факти, навряд чи територія Мани була завойована скіфами, і тут виникло самостійне «Скіфське царство». Джерела вказують, що південне узбережжя озера Урмія використовувалося скіфами як стратегічний плацдарм, який знаходився у безпосередній близькості до найважливіших центрів давньосхідних держав. Зрозуміло, що у такій ситуації скіфські вожді були зацікавлені у збереженні міцного Манейського царства, яке було б здатне забезпечити недоторканність цього плацдарму. Не випадково у VII ст. до н. е. Мана починає грати на політичній арені дуже помітну роль. Спочатку разом із скіфами вона тіснить Ассирію, а потім знову-таки разом з ними, стає союзником останньої і вступає в боротьбу проти Мідії та Вавилона[92]. До того ж, у текстах цього часу Мана згадується як самостійна держава, союзна скіфам, але як така, що існує паралельно «Скіфському царству»[93].

Відомий інший варіант локалізації «Скіфського царства» — на південь від Головного Кавказького хребта, а саме — на землях сучасного Азербайджану, у межиріччі Кури і Аракса (І. М. Дьяконов, І. Алієв). Проте ретельний аналіз археологічного матеріалу не дає вагомих підстав для підтвердження такої гіпотези[94].

Тому ми цілком впевнені, що пошуки слідів «Скіфського царства» у Передній Азії чи у Закавказзі позбавлені якихось перспектив, а «царство Ішкуза» за давніми письмовими джерелами знаходилося північніше, у степах Прикубання й Північного Кавказу, де у VII— VI ст. до н. е. перебувало основне ядро скіфських племен[95].

На території Північного Кавказу скіфські поховальні пам'ятки цього часу виявлено у рівнинних районах Ставропілля, Кабарди, Північної Осетії, Ічкерії та Інгушетії. Так, вражаючий за своєю архітектурою скіфський курган VII ст. до н. е. досліджено поблизу хут. Червоний Прапор Ставропільського краю: під 11-метровим насипом розміщувались кам'яні гробниця і жертовний комплекс, серед різноманітного начиння — дишло колісниці із зображенням східної богині Іштар.

Велика група курганів вищої скіфської знаті періоду походів до Передньої Азії досліджена у Прикубанні. Найвідоміші з них Келермеські кургани, насипи яких перекривали величезні могильні ями із справжніми скарбами: коштовними прикрасами, оздобленою золотом зброєю, кінським спорядження.

Всього на Північному Кавказі й у Прикубанні відомо близько 50 скіфських поховань VII—VI ст. до н. е., більшість з них великі за розмірами і мають багатий інвентар. Можна припустити, що саме тут за часів передньоазіатських походів містився центр скіфського політичного об'єднання. Причини, з яких склалася така ситуація, цілком зрозумілі — адже саме ці території якнайкраще забезпечували просування скіфських загонів на південь. Не випадково усі скіфські пам'ятки поділяються тут на дві групи — прикубанську з виходом до узбережжя Чорного моря і далі на південь, та північнокавказьку, що розташована біля початку центральнокавказьких шляхів у Закавказзя (через Хрестовий та Мамісонський перевали). Цілям походів підпорядковувалися також вибір маршрутів скіфських вторгнень, освоєння скіфами стратегічно важливих районів, наприклад приурмійського, та політика скіфських вождів, які намагались використовувати протиріччя між давньосхідними державами. Внаслідок цілеспрямованих дій здійснювався значний приплив у скіфські кочовища різноманітних багатств, захоплених на Близькому Сході. Сюди ж приводили й полонених майстрів, котрі постачали скіфську верхівку коштовними виробами, в оздобленні яких примхливо переплелися смаки замовників із східними традиціями.

Рис. 5. Срібне дзеркало з Келермеського кургану.

Період походів до Передньої Азії — один з найяскравіших етапів скіфської історії, що археологічно відбився у грандіозних поховальних спорудах скіфських вождів. Подальший розвиток скіфських племен пов'язаний вже, головним чином, з територією Північного Причорномор'я.

Утворення Північнопричорноморської Скіфи

У часи передньоазіатських походів, за даними археології, територія сучасної степової України була заселена досить слабо — всього тут налічується близько 20 скіфських пам'яток VII—VI ст. до н. е. — переважно небагаті поховання рядових общинників. Ситуація змінюється наприкінці VI ст. до н. е., коли у південних районах Північного Причорномор'я кількість скіфських поховальних пам'яток помітно збільшується. На відміну від попереднього часу, до кінця VI—V ст. до н. е. можна віднести вже близько 100 скіфських поховань, відкритих у межиріччі Дону і Дунаю, причому більшість їх (до 70%) концентрується у Нижньому Подніпров'ї та степовому Криму. Серед них найбагатші поховання — Перша Завадська й Чабанцева могили на Дніпропетровщині, Золотий та Ак-Мечетський кургани у Криму тощо[96].

Відповідають археологічним реаліям і повідомлення античних авторів. Згідно з розповіддю Геродота [IV, 21] про вторгнення у Скіфію військ перського царя Дарія І Гістаспа (пов'язані з цим події див. у наступному розділі), наприкінці VI ст. до н. е. великі простори Північного Причорномор'я були вже надійно освоєні скіфськими племенами, об'єднаними під владою скіфів царських. На той час сформувались кордони Північнопричорноморської Скіфії; причому східна їх межа проходила по р. Дон.

Рис. 6. Ранньоскіфські поховання північнопричорноморського Степу. 1 — VII—V ст. до н. е.; 2 — VI—V ст. до н. е.

З переміщенням із східних районів європейського Степу до Північного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв'язок з рабами. Від тих рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє походження, юнаки почали противитися скіфам, коли ті повернулись з Мідії... Відбулося багато боїв, проте скіфи ніяк не могли здолати супротивників; тоді один з них сказав так: «Що ж ми робимо, скіфські воїни? Ми вступили у боротьбу із своїми ж власними рабами. І коли вони вбивають нас, ми слабшаємо; якщо ж ми