Ниті кохання - Софія Вітерець

– Кажи ж вони милі? – посміхнувся Артур, підходячи з чорненьким таким цуценятком на руках. Воно було гарненько вляглося, відчуваючи себе в безпеці та теплі, але як тільки він підійшов, підняло свою голівоньку й подивилося мені у вічі своїми крихітними намистинками.

– Ну що ж за чудо, – потягнулася було погладити крихітку, але таки точно переконалася, що й сама тримаю одненьке цуценя. Такого світлого кольору шерсті, як і моє волосся. І відколи це взагалі воно в мене на руках? Через цього Влада геть неуважна.

– Хочеш взяти одненьке собі? – раптом запропонував Артур.

– А можна? – аж загорілася я. Ну як не захотіти прихистити одну таку гарнюню крихітку?

– Звісно. Притулок для цього й попросив нас розробити рекламну кампанію. Невже забула? – насмішкувато промовив Артур, але по його очах бачила – він цілком розуміє мене.

– Ой, точно! Коли дивлюся на них – геть мозок виключається, – ніяково всміхнулася, обережно пригортаючи до себе маленький рухливий клубочок шерсті.

– То візьмеш? – знову запитав Артур і тут я пригадала, що живу в маленькій квартирці й цілими днями на роботі. Та в мене навіть вазони не виживають, а ризикувати здоров’ям такого красунчика пухнастенького навіть не подумаю.

– Не зможу. Немає місця навіть для такої крихітки, – зізналася йому, зітхаючи.

– Ну як знаєш, бо я без цього пустуна нікуди ні ногою, – посміхнувся Артур до цуценяти, що встигло заснути на його міцних руках. – Заходь до мене, відвідуватимеш. Якщо чесно, думав про двох. Кажи ж вони схожі?

– Вибачте, що ненароком підслухала й втручаюся у вашу розмову. Ви їх візьмете? – світловолоса дівчина, не менш мила за цих пухнастиків, підійшла до нас, радісно посміхаючись.

– Однозначно, – Артур сказав це настільки впевнено, що здавалося, він забере всі ці маленькі клубочки до себе додому.

Посміхаючись, ми повернулися до імпровізованого знімального майданчика, де Влад корчився і так, і сяк. Але якщо раніше в його погляді чи рухах було щось притягуюче, що могло б чудово вийти на знімках, то зараз цього й близько не було. Влад виглядав просто паршиво й здавалося от-от розклеїться. Може, то все через нашу розмову? Ну не може ж бути алергія в обох претендентів на роль!

– Та він вже плаче. Дай я, – відштовхнув його Тадеуш, беручи на руки крихітне цуценятко. Ха. І в кого ж це тут була алергія? Нуль реакції на шерсть звірятка.

Зйомки знову розпочалися і тепер вже точно вдало. Тадеуш справді створений для такої роботи. Треба буде його затвердити до переліку акторів, з якими зазвичай працює компанія. Проте не зараз. Передавши цуценя директорці притулку, пішла за Владом, що аж тікав з місця зйомок.

– Все добре? – змогла наздогнати його лише на півдорозі до офісу. Давненько ж я не бігала…

– Так. Іди собі, – скинув він мою руку та пішов далі. ПІШОВ. А я тут біжу й ноги собі збиваю. Оце швидкий.

– Точно? – дам йому другий шанс, але не більше.

– Іди геть, – розвернувся Влад, а в його погляді було стільки розпачі та болю, що й словами не описати. Це явно не алергія. Та що ж з ним врешті-решт таке?

Може колись таки й розповість, а зараз…просто рвучко хапнула його за руку, повертаючи знову до себе та обійняла. Міцно-міцно, як колись в дитинстві. Без слів, без якихось образ чи повчань. Просто обійми, що заспокоювали, давали відчути, що людина, якій ти небайдужий – тут, зовсім поруч.