Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Ярослав/

Бійтеся своїх бажань. В них можна згоріти до тла.

Від сумних нещадних думок мене відволік дзвінок у двері. Закінчивши застібати ґудзики на сорочці, я вийшов зі спальні та попрямував в передпокій. «Напевно брат, або мама». — подумав я, і не дивлячись у дверне вічко, відчинив двері. Коли вони відчинилися і я побачив, хто стоїть на порозі моєї квартири — моє серце здригнулося й втративши рівновагу, впало до її ніг. Піднявши руку, я протер очі та знову глянув на гостю.

«Ні, очі мене не обманули. І я не збожеволів. Здається».

— Можна увійти? — її голос звучав тихо, лагідно.

— Проходь. — пропустивши Челсі в коридор квартири, закрив двері та пройшов слідом.

Вона пройшла всього пару кроків і зупинилася біля дверей в кухню. Я теж зупинився, ми обоє мовчали. Не знаючи чому вона прийшла, я боявся запитати про мету її візиту, хоч душа і радісно співала від її присутності. Хотілося підійти ближче, схопити, закинути на плече та назавжди закрити в спальні. Однак, нічого з цього я не став робити. Навряд чи вона прийшла до мене через те, що раптово розгледіла в мені своє кохання. «Звичайно, що ні, телепню! Чи ти досі мариш?»

— Що трапилося? — не витримавши її сумного погляду, запитав я.

— Просто прийшла попрощатися. — несміливо мовила Челсі, стискаючи в руках якусь коробку. Я не відразу звернув на неї увагу, а тепер розглядав з цікавістю. «Невже подарунок? Не забула...»

 — Їдеш? Надовго? — я намагався говорити максимально спокійно, відчужено навіть. Але, голос все одно зраджував. Дивлячись в улюблені бурштинові моря, я не міг приховати своїх емоцій. Хоча, останнім часом, я все частіше став вдавати, що цих самих почуттів немає і ніколи не було. Та чи вдавалось це мені? Малоймовірно.

— Назавжди. — В очах Челсі прослизнув смуток. Й мені захотілося повірити, що і їй також нестерпно погано від нашого розставання, як і мені. Хотілося думати, що все-таки я їй не байдужий. Хоча б як друг. Хоча б на мить.

— Зрозуміло. — стискаючи кулаки, видав я, подавляючи гнів та агресію, що рвались на волю.

Стримувати себе було неможливо. А бажання поцілувати було настільки сильним, що я відчував біль в губах. Їх нібито кололи гострі голки.

— Ми можемо випити по чашці кави та просто поговорити, як в старі добрі часи? — на це питання, мені хотілося відповісти різке та категоричне «ні», одначе, я лише кивнув.

Сам я не розумів, навіщо впустив Челсі у квартиру й продовжував тортури. Адже ще позавчора вирішив, що пора викинути мою хвору любов не тільки з голови, але і з серця. Якщо моє кохання нікому не потрібне, тоді навіщо я його пестив та плекав так, немов садівник свої троянди?!

«Здається, я остаточно звихнувся».

Увійшовши в кухню, я запропонував Челсі присісти за стіл, а сам зайнявся приготуванням кави. У пам’яті одразу ж спливли ті моменти, коли ми гомоніли на цій самій кухні, попиваючи солодкий напій, що бадьорить. Мені подобався сміх моєї дівчинки. Він був щирим, веселим і таким заразливим, що навіть в найстрашніші похмурі дні, я сміявся разом з нею.

Діставши з шафи банку з кавою, приготував турку, і включив плиту. Потім дістав дві чашки, одну чорну, звичайну, для себе, і іншу зі смішним малюнком для Челсі. Вона була її улюбленою. Кожен раз, приходячи в гості, Челсі користувалася тільки нею. Навіть мені не дозволяла пити з цієї чашки, називаючи її своєю. А коли я ненароком мало не розбив її, Челсі відчитала мене, як маленьку дитину. Смішна банальна ситуація, яка викликала у мене сумну посмішку. Адже я розумів — таких епізодів в моєму житті більше не буде. Спогадів про «нас» не буде...

— Як твій проєкт? — порушуючи тишу, заговорила вона. Її погляд обпікав, обеззброював.

 — Завершено. Здається, вдало.

Говорити про роботу, в таку мить, зовсім не хотілося.

— Коли відкриття?

 — Хочеш прийти?

«Я б дуже хотів, аби ти там була. І тут. В моїй квартирі. Поруч зі мною. Завжди. Чуєш...?» — кричало моє серце, а губи мовчали.

 — Хотіла б, але не зможу. Наш рейс після завтра вранці. — Челсі відвела погляд у бік.

— Ясно.

У цей момент кавоварка видала писк, сповіщаючи про готовність кави. Я взяв турку і розлив напій по кружках. Потім додав ложку цукру і вершки в її чашку, а собі залишив як є. Чорний. Гіркий, як і смак мого життя без неї.

— Ось, візьми. — Челсі взяла кухоль, і вдихнувши аромат кави, посміхнулася. Я глянув на її губи та згадав їх смак. Моє серце застогнало, шалено стукаючи в грудях.

— Ярославе, — Челсі прикусила губу, — я хотіла б вибачитися за те, що тоді втекла. Це було нерозумно з мого боку. Нерозумно і по-дитячому. Знаю, що можна було просто поговорити, та я...

Навіщо вона це говорила, навіщо ворушила минуле? Я знав, що ця розмова буде безглуздою, недоречною та болючою. Я починав злитися.

— І це б нічого не змінило... —

«... ні моїх почуттів, ні твоєї байдужості...» — хотів додати я, але як завжди промовчав. Який сенс у зайвих словах?

Челсі опустила погляд на кружку, так нічого й не відповівши. Я бачив в її очах смуток та біль, проте нічого не міг зробити. Я не міг продовжувати прикидатися, що все добре, адже прекрасно розумів, що нашу дружбу вже не повернути, а більшого вона мені не могла дати. Якби я не закохався, як хлопчисько, можливо, наші відносини не закінчилися б так нерозумно та боляче. Я часто згадував той вечір, і думав «а що, якби...»

Шкода, що не можна повернутися в минуле і все змінити.

В цілковитій тиші ми допили кожен свою каву, кидаючи один на одного лише важкі втомлені погляди. Я не бажав говорити, боячись зірватися і знову наговорити дурниць, на зразок того мого визнання. А Челсі більше не намагалася завести розмову. Можливо, вона розуміла, що я не готовий до відвертих зізнань, або ж просто не бажала знову слухати про мою закоханість. У будь-якому випадку, ми обидва страждали. Кожен по-своєму.