Коли твоє немовля — некромант! - Хелена Хайд

Аж раптом мій шлунок знову забурчав! Ще й так голосно, що шибки у вікнах ледь не затремтіли! А рівно через секунду, нітрохи не тихіше, запротестував живіт уже Аркадія — так, ніби вирішив поговорити з моїм. Мовляв, згоден, друже, ці люди зовсім знахабніли, про подружній обов'язок згадати вирішили, коли ми тут страждаємо!

— Гаразд, ходімо перекусимо, — тихенько засміявся некромант, прийнявши мене за плечі. Я ж, не в змозі перестати сміятися разом з ним, тільки й змогла, що поплентатись з чоловіком на кухню.

Так, щось задовго я спокушаю чоловіка, з яким ми спимо в одному ліжку. Пора б уже й почати комплексувати з цього приводу.

На жаль день видався такий, що мені було зовсім не до приготування вечері. І ні, продукти в холодильнику, звичайно, були. От тільки почни я куховарити навіть найпростішу ситну страву прямо зараз — готова вона буде, як мінімум, за годину. Ми ж обоє дуже хотіли їсти вже негайно! Тому після нетривалої сімейної наради вирішили просто закип'ятити чайник і запарити локшини швидкого приготування, що лежала в навісному ящику поряд з крупами, як страва для крайніх випадків. Звичайно я, як мама на ГВ, харчувалась зазвичай чимось більш поживним, та й Арка не ображала, намагаючись приготувати вартісну їжу. Але зараз був трохи інший випадок. Нам обом просто нестерпно хотілося жерти. Не важливо що. Або кого. Головне швидше!

Що найпарадоксальніше, за всієї моєї перебірливості і за всієї колишньої розпещеності лорда Фроста за «минуле» життя, наминали ми цю гидоту з найщирішим задоволенням. А бульйон, що вийшов з доданих у пакетик з приправами сушених овочів, здавався нічим не гіршим за якусь юшку з осетра. Так, мабуть, це була вона: найщиріша і найнепідробніша голодуха!

Прибравши тарілки з-під локшини в раковину, я поставила на стіл по чашці чорного чаю і тарілочку, на яку висипала трохи недорогого, але цілком смачного печива. Яким ми почали задоволено хрумкати, заїдаючи солоденьким згущиком, який гребли чайними ложечками з відкритої бляшанки посередині кухонного столу.

О так, скажи якомусь випадковому перехожому, що лише кілька місяців тому кожному з нас слуги приносили в особисті покої вишукані страви — в дурдом відвезуть!

— Сподіваюся, завтра я вже зможу приготувати якусь нормальну їжу, — зітхнула я, облизуючи чайну ложечку. — А то ще одного дня на локшині не переживу.

— Ти не переживеш ще одного дня, якщо не виспишся хоч трохи, — зауважив Арк, мабуть, розглядаючи мод моїми очима мішки, завдяки яким я трохи скидалася на єнота.

Втім, вже давно я вирішила собі, що бути єнотом не так і погано! Принаймні можна сміливо товстіти, тебе все одно вважатимуть миленьким.

— Виспатися… виспишся тут. Якщо ти не знаєш, то в мене маленька дитина.

— О, так у тебе є дитина? Справді? — іронічно хмикнув чоловік. — Треба ж, а я навіть жодного разу й не помітив! Думав, це просто якась насадка на сосок.

— Ну, тебе! — бризнула сміхом я, вдавившись згущиком.

— Відпочинь сьогодні вночі, — усміхнувся некромант і, підійшовши до мене, поклав руку на моє плече. — Якщо Клавдій прокинеться до ранку, підійду до нього сам, поміняю підгузок і причеплю до тебе, щоб наївся, а потім покладу назад у ліжечко. А не переймайся і відпочивай. Добре? — підморгнув він… і це було найсексуальнішим, що я чула у своєму житті!

Втративши голову і зовсім не контролюючи себе, я зірвалася з місця, гублячи на підлогу чайну ложечку, і притулилася до Аркадія, обвиваючи його шию руками. Його дихання було гарячим, а від тіла линув жар. Напружено дихаючи, чоловік легко підхопив мої стегна сильними руками, садячи на край столу. І притулившись усім тілом, почав виправляти блузку з-під поясу спідниці. Ще секунда, і я тихенько застогнала, відчуваючи його долоні, що нахабно пробралися під мій одяг, і безсоромно ковзнули по спині.

Тому не відразу звернула увагу на гучний, наполегливий стукіт у двері!

— Якого… — прогарчав некромант, знехотя відсторонюючись. Коли я з усіх ніг помчала до дверей.

— Навіщо так барабанити? Дитину розбудите! — роздратовано прошипіла я крізь двері... а у відповідь почула дзвінкий і ніжний, але самовпевнений, владний жіночий голос:

— Відчиніть негайно!

Переполохавшись, я подивилася у вічко. Але перед нашими дверима справді стояла дівчина у плащі з каптуром. Ще й одна — нікого не було ні поряд із нею, ні взагалі на поверсі.

Перш ніж ця дівчина знову почала стукати в дверний молоток, я відчинила, щоб скоріше її позбутися.

— Ви взагалі дивилися на годинник? Що вам треба?.. — обурилася я, але тут затнулась. Бо впізнала її.

То була вона. Та сама дівчина, яку я кілька днів тому бачила на виході з третього слідчого відділку, коли приходила до Арка на роботу, щоб він упокоїв підняту Клавіком кішку.

Що найпримітніше, зараз, коли ця дівчина знову побачила мене, вираз «безмежної симпатії» на її обличчі був анітрохи не меншим, ніж минулого разу.

— Що мені потрібно? — видихнула вона, схоже, відчуваючи наростаючий напад гніву праведного. — Що потрібно МЕНІ? І це говориш мені ти, нахабна!..

Здається, ця доглянута багатенька дівчинка в модному платті збиралася почати бійку і вже заносила руку для першого удару! Але перш ніж вона встигла продовжити, спритна п'ятірня чоловіка вискочила через мою спину і схопила тонке зап'ястя.