Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-М-мітя ... - пролепетала Стьопка і знесилено впала йому на руки, впустивши табурет. Останнє, що вона почула, було:

-Винось її додому, я беру Антона і наздожену вас! – прокричав мер. Напевно їй здалося, але гримнув грім, піднявся сильний вітер і будинок затремтів.

«У своєму домі як хочу, так і ворóчу»

Отямилася Степанія від наполегливого шепоту:

-Господарочко, рідненька, прокинься! - це Лукерія хникала, посмикуючи її за локон, що звисав на обличчя. Жінка розплющила очі і зустрілася із стурбованим поглядом Міті.

-А Лукерія де? – чомусь спитала вона.

-Хто?

-Я тут, господине, - відповіла Лукеря, - налякала нас, ох-ох-хо…

Степанія поморгала, потім усе згадала і різко сіла, ударившись об Мітіне підборіддя чолом. Той скривився, потер забите місце, але промовчав.

Вони знаходились у вітальні її рідного будиночка. Мітя на кріслі, Стьопка в нього на колінах, а Грізний на дивані, замотаний у ковдру. Поруч із ним, на стільці сидів зовсім засмучений Микита. Його борода і волосся стирчали в різні боки, очі були сповнені смутку, куточки губ опущені, руки тремтіли. Степанія, неправильно розцінивши вираз його обличчя, заплакала.

-Він помер, так? - пробелькотіла вона.

-Ні, Панні, ні! - відповів Мітя, струсивши за плече, - заспокойся, Грізний живий!

-Так? О, Господи… Я просто дивлюся Микита з жалобним обличчям... - Степанія підвелася, потерла обличчя руками, намагаючись прийти до тями і підійшла до Антона. Той ледве дихав, на лобі піт, губи почали синіти.

-Степанія, ти пробач мені, - сказав Микита хрипко, - я не зрозумів небезпеку, так перехвилювався через Антона...

-Та все ж нормально, ти чого? - Степанія послала йому мляву усмішку, - адже ми втекли, так?

-Ні, я винен, - продовжував Микита, - ти могла загинути!

-Досить тобі! – не дарма кажуть, що вдома і стіни лікують, так і Стьопка, на своїй території заспокоїлася швидко, – все ж добре. Тепер треба Антона лікувати, у мене, навіть, є одна ідейка... Лукеріє...

-Га?

-А скажи-но мені, водою зі струмка лікують?

-Того, що на Поляні? А як же! Споконвіку всі Свирянки  чоловіків і діток своїх так на ноги піднімали. Застуда якась станеться, або інша хвороба…

-Стоп, дякую, я все зрозуміла! - обернулася до Міті, - Мітенько, проводиш мене до Поляни?

-Яка Поляна? - водяник похитав головою, зробивши страшні очі. До нього приєднався Микита:

-Ні, нікуди! Я вже відправив виклик, батько з хвилини на хвилину буде, розберемося з цими, а потім все інше! - і махнув головою у бік вікна.

Стьопка, все ще не розуміючи, підійшла до вікна і ойкнула. З боку річки її двір оточила щільна чорна хмара.

-Це ті "смердюки"? – прошепотіла, злякавшись.

-А хто ще?

-Блін! За нами вчепились, гади! Що ж робити?

-Чекаємо на допомогу! - відрізав Микита, Мітя промовчав. Що дивно, він, підібгавши губи, сердито стежив за жінкою і відмовчувався.

-Але Антону гірше, - почала нерішуче...

-Панні, ніяких «але», з дому ані кроку! - Мітя зненацька з'явився поряд і стиснув долоні на її плечах. Степанія потерлася щокою об його руку, відчуваючи, як від його сильних долонь разом із теплом по тілу розповзається спокій і впевненість. Вона набрала в груди повітря і твердо заявила:

-Хлопчики, слухайте мене уважно, якщо я зараз не принесу води - Антон помре. Я відчуваю, що можу допомогти! Подивіться на нього - всі перевели погляди на Грізного, - він довго не протягне!

-Якої води? - запитав Микита, прийшовши у свій звичайний насуплений стан.

-Лікувальної, потім розповім, - відмахнулась, - Мітя, а ти мене ніяк на мою Полянку закинути не можеш?

-На жаль, туди мені ходу немає!

-Треба чекати батька! Утрьох у нас більше шансів проти тих щурів! – сказав мер.

-Фу! Там ще й щури? Не тільки свині та козли? – вразилась Свирянка.

-Це був фігуральний вислів...

-А-а-а... Все одно, я наполягаю! Мені чуття підказує, що варто поспішити… Зачекайте на мене тут, я зараз…

Степанія, залишивши наречених самих, помчала нагору, до своєї спальні. З того вікна добре було видно річку і місток, неподалік того самого дубу. Чорний «туман» огортався навколо її двору, але ближче до річки було чисто.

Звичайно, Стьопці було страшно. Від думки, що доведеться вийти на вулицю і зустрітися із «смердюками», по тілу пробігало тремтіння. Але ще страшніше було побачити Антона мертвим! Нехай вони мало знайомі, але як би там не було, кожен із них торкнувся частини її серця і сидіти зі складеними руками, коли можна допомогти, вона не стане! Стримуючи паніку, швидко перевдяглася у свої речі і спустилася вниз.