Коли вибір лише один - Єва Басіста
Я кинула телефон на ліжко. Це фіаско. Так готовитися, а в результаті просидіти вечір на одинці зі своїми думками. І це треба було матері Владислава саме в цей день картоплю віддавати! Наче не знайдеться іншого дня для цього! Таке аж дратує!
Не один раз родичі мого хлопця псували нам дні, а особливо свята. Ось пам'ятаю три роки тому - 1 січня. На годиннику прошамкала восьма ранку, і саме тоді ми повернулися з Владом додому. Всю ніч ми веселилися у наших друзів та відповідно добряче випивали.
Ми зайшли до квартири та хотіли одразу прикласти свої голови до подушок, але цього не сталося. Нам завадив це зробити дзвінок у двері.
Коли Владислав відчинив двері, то я почула знайомі голоси, і мене охопила тої миті лють. Батьки мого хлопця разом із Вітьком прийшли нас посівати. Таке мене тоді шокувало. Одне діло зарання повідомити про свій приїзд, а інше - спонтанно припхатися на поріг квартири.
Я тоді була настільки шокована, що в мене відібрало мову. Той день був найгіршим у житті, бо вони не тільки посіяли нас, а хотіли сісти за стіл. А тут варто пригадати, що того року я нічого не готувала на свята, бо Владислав сказав, що не треба. А при тому, що ми святкували Новий рік в друзів, то сенсу різати салати, пекти ковбаси та котлет не було.
- Гадаю, треба на стіл накрити, - сказала Лідія Василівна, мати Владислава, яка мала п'ятдесят років, червоне, рідке фарбоване волосся та доволі глибокі зморшки.
Тої миті я кинула погляд на Влада, який пожав плечима. Він знав, що у нас у холодильнику стоїть каструля борщу та плитка чорного шоколаду.
- Мамо, ми не готовилися до вашого приїзду, тому нічого не....
- А як так! - стурбовано хлопнула вона в долоні. - Це ж свято! Обов'язково має бути курка запечена, салати три види, котлетки та багато іншого. Зоє, чому ти нічого не приготувала? Невже тебе мама не вчила, як свята проходять?
Я тоді перелякано глянула на Владислава, проте відповісти не встигла.
- Ну звісно з такими нігтями їсти варити діло складне, - кинула вона погляд на мої руки. - Сину мій, ти хоч не голодуєш тут?
- Мамо, не верзи дурниць. Не налітай на мою дівчину через якусь дурню. Я сказав їй нічого не готовити, бо ми нікого не чекали та взагалі святкували у друзів. Тому зараз ваші претензії абсолютно недоречні.
- Владиславе, не груби матері, - сказав його батько. Саме на нього був найбільше схожий мій хлопець.
- Я не грублю, а кажу, що зараз не минуле століття. Щоб святкувати щось не треба великий стіл, де буде триста страв!
- Але можна було зробити мінімальну кількість, - сказав він сину.
- Є лише борщ, - надув губи його син.
- Котлет не буде? - ображено запитав Вітя, старший брат Влада. - Я голодний...
Чим закінчилася ця історія? Дуже просто. Мені та Владиславу довелося піти в магазин та купити різних продуктів, а потім ще дві години стояти на кухні та готовити. Те перше січня я буду згадувати до кінця свого життя.
Далі були й інші випадки, але вони не мали такий критичний характер. Цікаво, що до цього дня Лідія Василівна досі питає у свого сина чи він не голодує. Вона наче боїться, що я тримаю її кровиночку в холоді в голоді. Також ця жінка постійно помічає мій манікюр та говорить:
- А як ти з ними їсти готовиш?
Без ніяких взагалі проблем. Ось сьогодні я взагалі замовила суші, які мені щойно приніс кур'єр до самих дверей. До речі у нього був доволі здивований вигляд, коли я відкрила двері. Він дивився на мене якось збентежено. Тому двадцятирічному студенту дух перехопило, а коли я забрала їжу та сказала йому дякую, то до моєї голови дійшла відповідь: на мені напівпрозорий халат, який зовсім не приховував еротичну білизну.
Якось звісно незручно вийшло, але пішло воно. Хоч хтось оцінив мій вигляд, та мабуть, зараз мріє, яке могло бути цікаве продовження.
Я поклала суші на тацю у спальні. Мені хотілося їсти, тому я відкрила їх та почала їсти руками без соєвого соусу. І так нормально заходить, бо настільки голодна, що навіть ладна проковтнути буханець хліба.
Після того, як мій шлунок перестав скаржитися мені на відсутність їжі, то я відкрила вино та налила собі келих. Ось мій антидепресант.
Мої губи торкнулися келиху, а губи - спиртного. Воно було смачним. Здається це було те саме, що ми пили з Максимом... Господи! Ну знову я згадую того хлопця! Скільки це триватиме!
Я поклала келих. Мій настрій ще більше погіршився. Хотілося комусь висловити свої емоції, як тут мій телефон дав про себе знати. Мені прийшло повідомлення від... Такого не може бути! Це Максим!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
