Зроби цей крок - Тетяна Овчіннікова

Вдома у мами було тепло і затишно. Не хотілося ані вибиратися кудись, ані взагалі ворушитися. Ми й не збиралися. Лише підготували декілька улюблених страв до зустрічі Нового року та святково прикрасили кімнати, від чого атмосфера стала ще затишнішою. Залишилося лише дочекатися півночі та з шампанським зустріти Новий рік.
Увесь час, що лишився, ми з мамою проговорили про свої справи, бо телефоном, хоч і по відеозв’язку, не дуже-то наговоришся, віч-на-віч розповісти можна набагато більше. А приїжджала я додому не надто часто, бо більшість роботи виконувала якраз на вихідних, та ще й танцювальна група вимагала уваги.
Мама розповідала про своїх нових вихованців, ділилася їхніми успіхами, обіцяла повести мене на заняття, аби познайомити зі своїми маленьким талановитими зіроньками. А я слухала, і помічала, що моя сорокарічна мама ніби розквітає й аж навіть помолодшала. Помічала, і раділа, що життя у неї налагоджується.
Сама ж я теж не відмовчувалася, ділилася успіхами й невдачами як у навчанні, так і в інших сферах свого життя. Розповіла про цікаву поїздку до Києва, про нових людей, з якими мені вдалося потоваришувати, про їхню силу та неймовірні здобутки. Звісно що у моїй розмові раз у раз мелькало ім’я Артема. Але, мабуть, частіше, аніж мені цього хотілося б, аби мама не запідозрила чогось.
Бо запитала:
- Отож, хто такий цей Артем?
- Артем Лісовець, мій однокурсник. Той, що прийшов до нас на четвертому курсі після академвідпустки. Я тобі про нього розповідала, пам’ятаєш?
- Пам’ятаю, - кивнула мама. – Як і пам’ятаю, що тоді ти говорила про нього зовсім іншим тоном.
- Що? – я аж засміялася. – Яким таким іншим тоном?
- Байдужим.
- А зараз?
- А зараз з тебе аж випромінюється цікавість!
- Ой, та не перебільшуй!
- Хіба применшую! – відбила мама. - То що змінилося?
А й справді? Я на мить задумалася, і ті висновки, до яких я дійшла, мені зовсім не сподобалися: це виходить, що я й справді цікавлюся Артемом, і не просто цікавлюся, а саме як чоловіком, як можливим партнером у стосунках. Та ще й у світлі почутої у вересні інформації. Зараз моє ставлення до його можливої симпатії до мене кардинально змінилося, тепер мені хотілося, щоб Артем виказував мені увагу, як хлопець, виділяв мене серед решти… Я навіть ладна була відповісти на його почуття! Та тільки хлопець видавався зовсім не зацікавленим.
Якось так сталося, що я виплеснула мамі всі свої переживання, розповіла про все від самого початку, не утаїла жодної деталі, навіть його фразу про «оберігати» тоді на сходах пригадала. І іншу, в готелі, коли він сказав, що з радістю поспілкувався б зі мною ще. І про «Кольорових снів!» не забула. Тієї ночі мені й справді снилися кольорові сни. Героєм яких був Артем…
- І от тепер я не розумію, Артем цілком серйозно говорив тоді хлопцям про свою симпатію до мене, - завершила я свою розповідь, - а тепер…
- Як ти кажеш, він тебе назвав? «Недосяжна мрія»? – уточнила мама.
- Так.
- То, мабуть, він і не збирається тебе досягати.
- Але ж чому?
- Може тому, що ти якимось чином дала йому зрозуміти, що він тобі не цікавий. Ще до того, як підслухала його зізнання. Минулого року, наприклад, - мама запитально подивилася на мене.
- Та чи я пам’ятаю? Я тоді взагалі на нього уваги не звертала. Мене Влад цікавив.
- Ось тобі й відповідь, - розвела руками матуся. І вчепилася в іншу інформацію: - А Влад, виходить, більше не цікавить?
- Та хай лісом іде той бабій. Чому я чекати повинна на його увагу?!
- Правильне рішення. А Артем – не бабій?
- Ну, з дівчатами він фліртує та зустрічається, наскільки я знаю. Але не міняє їх, як циган коней.
Мама засміялася:
- Цікавий вираз! Де ти такого набралася?
А я вжила порівняння, навіть не задумуючись. Де ж я його почула? А потім згадала:
- Це один з хлопців так висловлювався.
- Хлопців?
- Ну, баскетболістів, з якими я їздила до Києва.
- Не Артем?
- Ні, Олексій, здається. Чи то був Сашко?
- Бачу, ти й справді потоваришувала з ними усіма. Я рада, що в тебе з’явилися нові цікаві знайомства.
- Я теж рада. Ніколи б не подумала, що так вийде.
- А стосовно Артема: покажи йому свій жіночий інтерес, та на побачення запроси, кінець кінцем. Якщо ти все ще подобаєшся йому, він не встоїть.
- А якщо ні? Тоді я зганьблюся перед ним.
- Коли це вияв почуттів став ганьбою? Ти ж не будеш його переслідувати через це? Нав’язуватися? Вени різати через відмову? Просто покажеш, що тобі не байдуже. А далі вже хай сам вирішує, він же чоловік!
Загалом, мама мала рацію. Та от тільки я, не з боязких у більшості справ, тут не знала, як мені наважитися. Ну та в мене ще є час до кінця канікул, може й придумаю що!
У мами заграв телефон, тож нашу розмову довелося перервати. І якщо раніше мама завжди говорила при мені, то тепер підхопила телефон і вийшла на кухню, щільно прихиливши за собою двері.
Що це ще за таємниці такі?
Мене не спинила її конспірація, тож не встигла вона піти, як я прочинила двері й почала прислухатися.
- Привіт. Чому ти телефонуєш?
…
- Ні, я рада тебе чути, але ж я тобі казала: Ніка приїхала.
…
- Ні, я ще нічого їй не розповідала. Зараз я, як мама, повинна вислухати її сердечні поневіряння. А вже потім розповідати про свої!
…
- Та не соромлюся я тебе! І точно вас познайомлю. Але мені треба її підготувати, розумієш?
…
- Вибач.
…
- Так, я теж дуже-дуже тебе кохаю. З прийдешнім Новим роком.
…
- І я теж хотіла, щоб ти був поряд. Але ти ж розумієш…
…
- Дякую тобі!
…
- Я теж тебе кохаю…
Я ледве встигла причинити назад двері, застрибнути на диван і втупитися в телефон, аби мама нічого не запідозрила.