Академія об'єднаних талантів. Туман бажання - Лада Астра

   І от я ніби літаю й порівнюю кожну наступну тріщинку у сфері й в камені. Та у якийсь момент наступає цілковита темрява. Як густий та липкий туман, вона заповнює увесь світ, а через хвилину її розбивають сонячні промені й вона зникає безслідно, а я усвідомлюю себе лежачою на землі. Повільно підіймаюся. Моє тіло зовсім не хоче мене слухатись. А потім я бачу Арія. Він стоїть у тій же позі, в якій направляв усі струмені на камінь. Стоїть не рухаючись. Тільки очі широко розкриті.

– Так…Так не може…б…бути. Я…. г…герой…Я… – він ще щось хотів сказати, але не зміг. Заціпенів з напіввідкритим ротом і здивованим виразом обличчя. В цей же момент малесенькими сніжинками осипалась і сфера Арія.

– Віра! – кинувся до мене Герман, а я зрозуміла, що не можу здвинутись з місця. Що я теж повільно перетворююсь на закам'янілу статую.

– Герман, пробач мені! Я не хотіла…Я…Передай Ніні, що я її дуже люблю. І тебе. Я тебе так кохаю, – заплакала я в його обіймах, розуміючи, що сама вже не можу обійняти його у відповідь. Руки заціпеніли повністю. 

– Що? Що ти кажеш? – не зрозумів він відсторонюючись.

– Я скоро буду як і Арій. Я кам'янію, Герман, – безсильно плакала я.

– Що? – він відійшов трохи, щоб побачити про що я кажу. Потім схопив себе за волосся, усвідомлюючи що відбувається. – Ні…Ні ні ні. Цього не буде! Зараз… Зараз тобі допоможуть. Батько! Цілителів сюди!! 

– Герман, ми безсилі над цим, – почула я тиху відповідь Роберта.

– Це не магія, це божественна сила забирає їхні життя, через втручання у вищу матерію, – промовив хтось з боку.

  Я вже не могла крутити головою і бачити хто підходить до мене з усіх сторін. Чула тільки тихий плач дівчат на фоні, але навіть не бачила їх. 

– Вона невинна! Він змусив її це зробити!! – кричав що сили Герман на всіх відразу. 

– А богам на це байдуже. Вона додала свої струмені й це для них головне.

  Час тягнувся так повільно. Можливо тому, що я розуміла – це мої останні хвилини й хотілося їх розтягнути та відчути кожнісіньку секунду. 

– Герман, – тихо позвала його, – не треба…

Він підійшов до мене і поклав свої руки мені на щоки. Я ще відчувала їх.

– Моя Віра, – прошепотів він мені в губи й потім поцілував їх дуже ніжно.  – Моя кохана, єдина. Ти не можеш мене покинути. Ти чуєш мене? Не можеш. Ніякі боги не можуть стояти на шляху нашого кохання. Ми ж… Ми ж навіть не встигли прожити його. Хіба так може бути? 

   Я бачила його сльози, я відчувала їх на своєму обличчі. Я відчувала як повільно перестає битись моє серце. Закостеніння і до нього дістало. Я зробила свій останній вдих і не видихнула більше. 

– Герман відійди! Їй вже не допомогти!

– Це ви всі відійдіть!

   Це останнє, що я почула. Але це не було останнім, що я відчула. 

  Тепло. Я продовжувала його відчувати. Тепло на своїх губах, на очах, на щоках… Що це? Ніби імпульси якісь прошивали мене наскрізь. Імпульси від тепла йшли по всьому моєму закам'янілому тілу і ці ж імпульси дістались до мого серця та змусили його зробити перший, несміливий удар, а потім ще і ще, вирівнюючи ритм.

    Серце забилося з новою силою, розганяючи кров по заледенілому тілу. Видих. Я зробила свій перший видих і почула, як синхронно та шоковано видихають усі навколо. 

– Повернулась, – тихо промовив Герман і продовжив хаотично мене цілувати. 

    А я відчула свої ноги, але встояти на них не змогла. Герман не дав мені впасти й повільно опустився зі мною на землю. Я дивилася на блакитне небо і на нього – на свого коханого, який врятував мене теплом своїх поцілунків. Поцілунків, наповнених щирим коханням.

“Камінь Мертвих нащадка знайде

І він знищить його та не сам.

У цей світ рівновага прийде

І відновиться магії храм.

Від хаосу врятується той, в кого серце коханням живе.

І закінчиться мороку час.

І безсмертя героя знайде.”

  Тихо прошепотіла я слова пророцтва, тепер розуміючи їх істинне значення.

 Ректор Арій став безсмертним героєм, перетворившись на людиноподібну статую. А я врятувалася від хаосу, бо моє серце і справді було наповнене коханням. Коханням до Германа і він зумів мене врятувати

– Ти зараз шепочеш щось дуже дивне і божевільне, моя квіточко. Але я все одно тебе буду любити. Навіть божевільною. Тільки не кам'яній більше. Домовились? – посміхнувся він мені, а по його щоках і досі котились сльози, капаючи на моє обличчя. 

   Яким же щастям було не тільки бачити їх, а ще й відчувати. Відчувати його, відчувати усе. І розуміти, що найстрашніше вже позаду. 

   Я дивилася в усміхнене обличчя найдорожчого у світі бойового мага і нарешті усвідомила таку просту істину – ані кохання, ані відношення когось до тебе, ані твоя власна доля не залежить від того, якою магією ти володієш. Від магії взагалі нічого не залежить. Все іде від самої людини і її вибору. Кожен сам для себе обирає яким бути і як вчиняти. А я завжди буду обирати кохання і свого бойового мага.