Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

- Тобто ти пішла блукати засніженою долиною, а мій племінник ось так просто дозволив тобі це?

В простому дерев'яному будиночку патрульного загону, нам виділили кімнату, що певно слугувала кабінетом велетня Тревора. Лорд Еварік зайняв завелике для нього крісло з виглядом господаря. А я влаштувалась на стільці навпроти, відчуваючи себе мов на допиті.

- Ми посварилися. Я думала Кайєн злиться на мене... Тому і залишив.

Ніяково відвожу очі. Я справді так думала, поки гнівалась на його образливі слова. Але якщо по правді, глибоко в душі не вірила в це. Ми часто сварилися, нерідко були на межі ворожнечі... Але Кай ніколи не кидав мене. Навіть там, в потязі, він дійсно рятував мене, хоч і підозрював у вбивстві Канінгтона. Проте мій здоровий глузд затьмарила образа. Образа, яка завадила зрозуміти просту річ - Кайєн нічого не знає, а я нічого йому не пояснила. Закрилася в собі і відгородилася від нього колючою огорожею. З іншого боку, у мене були на це причини.

- Що ж... цього слідувало очікувати, - лорд Еварік втомлено прикрив очі. - Насправді нам пощастило, що ви розділилися.
- Пощастило? 
Спершу мені здалося, що це хуртовина за вікном спотворює звуки чоловічого голосу. А потім завмерла, як дурепа, кліпаючи величезними від здивування очима.
- Так, бо якби ви обоє потрапили в руки найманців, вас би вже ліквідували.
- Тобто Кайєна вб'ють?! - вигукую це занадто голосно, за що отримую докір в прозорому погляді Даймонда-старшого.
У відчаї прикусую до крові губу. Ні, не можна нервувати. Треба більше холодного розуму. Але як?!!!
- Поки що він їм потрібен, - лорд Еварік робить найжалюгіднішу спробу заспокоїти.
- Тобто поки їм потрібна я? - скептично вигинаю брову і складаю руки на грудях в роздратованій манері.
- Так, Тіаро. Я більш ніж впевнений, що вони спробують піймати тебе на живця. І тому я дуже розраховую на твою холодну голову.
- Про що ви говорите? У них мій чоловік!
Відчуваю, як нігті боляче впиваються в долоні, а серце б'ється так сильно, немов от-от зламає мені ребра.
- З яким ти не дуже ладнаєш, - жорстко відповідає мій співрозмовник. - Всі знають про ваші сварки. І про те, як ти не надто раділа весіллю. Це вигідна версія.
- Ви в своєму розумі? Це ж знецінює вартість Кайєна як заручника!
- Але вона вбереже тебе від необдуманих вчинків, - широкі брови сходяться на переніссі і тільки підкреслюють безкомпромісність його тону. - Щодо Кайєна... Він майбутній лорд Нідбермору. Вижити - його обов'язок, а не примха.
- Тоді я ще більше вас не розумію, - намагаюсь заспокоїти несвоєчасне тремтіння в голосі. - Кайєн - ваш спадкоємець, а я всього лише дружина. Його життя цінніше.
- В крижаного роду є я, і ще один нащадок. Тоді як у королівського наразі тільки ти.

Смикаюсь від його слів ніби від ляпасу. В тиші, що зависає між нами чую своє важке уривчасте дихання.

- Ви... ви знаєте?
- Здогадався, - лорд Даймонд втомлено тре перенісся і встає зі свого місця. - Все зійшлося, коли твоя подружка вирішила розповісти мені про все, що відбувалося з тої злополучної поїздки на Арк.
- Отже Алекса.
Власний голос звучить незвично глухо. 

Знову стало соромно, що на якусь мить, подумала на Кайєна. Проте дозволити собі видихнути з полегшенням я не змогла. Зрада Алекси, така очікувана і справедлива, боляче стисла серце.

- Здається молодша Канінгтон розумніша, ніж я завжди вважав, - чоловік першим порушив мовчання цим недоречним зауваженням.

Все ж він її досі недооцінює. Бо я не вірю, що стихійниця зробила це в безглуздому пориві помститися. Тут є ще щось... Якийсь прихований мотив. Проте крижаний лорд певно його не помітив. Або ж майстерно  робить вигляд. Проте що мені до цього?

- Як би там не було, - ретельно прочищаю горло і знову складаю руки на грудях, - я теж не останній представник свого роду. Якщо я помру, то магія і законні права на престол перейдуть принцу Брендону.
- Ти дійсно вважаєш, що хлопчик одинадцяти років здатен зупинити війну? 

Зазвичай старший Даймонд вміло стримує емоції. Та схоже, зараз все в його уявленні йде шкереберть, бо він чи не вперше дозволяє собі демонструвати відверте роздратування.

- А я здатна? - задираю підборіддя, навмисно провокуючи. Кидаю виклик його холодній самовпевненості.
- Ти повнолітня і саме входиш в зеніт сили, - чоловік вперто продовжує гнути свою лінію. - Корона визнала в тобі нащадка древнього роду.

Всього декілька митей, що ці слова доходять до мого мозку, я ще здатна зберігати спокій. Та всі маски злітають, коли моє обличчя витягується, ні, не від здивування. Від поглинаючого єство шоку. 

- Я-яка ще корона? - повітря повертається в легені і я здатна нарешті щось вимовити.
- Та сама, яку побачив на тобі Бестіаріон перед своєю смертю, - лорд Еварік безтурботно закидає ногу на ногу і відкидається в кріслі. - Ти пішла звідти необачно залишивши свідка.
Схоже його тішить моя реакція.
- Це якась маячня. У мене немає ніякої корони. Та я її в очі не бачила.
- Не бачила, - Даймонд-старший не поспішає спростовувати мої слова. - Але це не значить що її нема. Корона Мертвого Короля - це реліквія. Вона весь час перебуває на особі королівської крові.
- Тобто з народження?
- З моменту ініціації, - пояснює мені чоловік, поглядом демонструючи відношення до моїх розумових здібностей.
- Але я не проходила жодної ініціації! 
- Вочевидь, це не так. Згадай, що відбувалося, в день коли ти потрапила в палац?

Королівський вирок, замах на Еріку, дивний сон, знайомство з Брендоном, втеча від людей Едера таємним лабіринтом палацу, полювання на нас з принцом... І нарешті порятунок. Я сотні раз згадувала події того дня. Проте як саме ми з Брендоном вибралися з замку згадати не могла. Можливо я сильно вдарилася головою, бо з того часу мене часто турбують мігрені. 
Несвідомо торкаюсь рукою лоба і проводжу по умовній лінії, де біль зазвичай стискає мою голову. Лорд Еварік миттю це підмічає.