Рубінова тінь минулого - Анна Ліє Кейн

Зуби стукали не від холоду, а від страху. Жінка зробила глибоку затяжку, вивчаючи мене з явною зневагою та недовірою, але негативно хитнула головою:

- Прийом візитерів закінчений. Якби ви зробили щось непоправне, за вами виїхав би патруль.

- Ви не розумієте, - спробувала я пояснити, але мене не схотіли слухати. Жінка змахнула рукою:

- Тут таких, як ти, по двадцять штук щодня ходять. Якщо щось у житті не так йде, одразу «ой, поміняйте мій вибір». Моя порада, люба, йдіть додому, доки не викликали жандармів. Прийдете завтра і дотримуючись черги розв'яжете своє питання. Все одно сьогодні вам уже ніхто не допоможе.

- Але ж має бути черговий! - не могла я просто так піти. - У мене друг пропав. Просто зник! Мене штовхнули у…

- Все, досить! – підвищила голос жінка. Погасила сигарету і відвернулася, вирушивши геть із території Міністерства. Кинула через плече: - Завтра, люба, всі друзі завтра!

Я залишилася витирати гарячі сльози на порозі головної будівлі Міністерства Зовнішньосвітової розвідки в абсолютній розгубленості. Просто піти я не змогла. Оббігла весь корпус, спробувала зайти ще з кількох входів, але там також було закрито. Біля одного з них мене зустрів вахтер, але також не вислухав. Сказав приходити завтра, а після того, як я почала наполягати, послав матом.

Довелося справді піти.

Почувалася я повністю спустошеною. Мене ніби випатрали, витягли душу і серце, всі почуття та надії. Побрела у бік столичної квартири Дорайна.

У центрі Шедана тривали святкові гуляння, чулися музика, пісні, сміх. Скрізь світилися яскраві гірлянди, діти носилися вулицями, вбрані в яскраві костюми тварин.

Згорнула зі жвавої вулиці та невдовзі зупинилася біля знайомого будинку. Наша квартира в Хаолі подобалася мені набагато більше холостяцького житла Дорайна в столиці. Демон все збирався продати його та купити щось затишніше, але ми все ніяк не могли вирішити, де нам краще буде жити. У Хаолі чи в Шедані.

Сунула руку в сумочку і дістала ключ. Зовсім незнайомий мені ключ. Розгублено вивчила його поглядом.

- Ви до кого, міс? – ревниво уточнили у мене. Здригнувшись, обернулася до літньої, але дуже манірної демониці. То була сусідка Дорайна з першого поверху. Вона дуже любила все про всіх знати. Ректор Академії Проклятих навіть був змушений представити мене їй у перший день нашого перебування в Шедані разом. Демон запевняв, що ця стара карга тепер мене до смерті не забуде.

- Мені потрібен Дорайн ат Рогад, - сказала тихо і відчайдушно. Усередині вже билося розуміння, але я з усіх сил відштовхувала його, не бажаючи вірити в те, що відбувається.

- Так він уже кілька років тут не живе. Квартиру продав, – здивовано подивилася на мене жінка. Всередині обірвався останній натягнутий нерв.

- Вибачте, - кивнула і повільно відвернувшись, спустилася сходами вниз. Але все ж таки на останній зупинилася і знову звернулася до демониці: - А ви не знаєте де він мешкає зараз?

- Ні, - мотнула головою жінка, нервово смикнула губою і зникла за дверима.