Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць - Джулай Саммер

Ми сидимо мовчки і навіть не дихаємо, доки кроки чоловіків не затихають в глибинах палацу. 
- Тільки через мій труп, - кажу хлопчику, вкотре помічаючи зацьковану приреченість в його глибоких карих очах.  
У відповідь він мовчить. Та я і без слів розумію його сумніви. 

Трохи відсидівшись ми продовжуємо шлях таємним ходом.  
- Ти знаєш куди він веде? - знову питаю у хлопчика. 
Брендон непевно смикає плечима. 
- Кудись на вулицю. Я там жодного разу не був. 
- А де твої батьки? 
Якою б не була його мати, та вона мала  згадати про сина, коли на палац напали.  
- Матері, думаю, зараз не до мене, - Брендон знову ухиляється від прямої відповіді. 
- А батько? 
- Помер, - просто відповідає хлопчик, вперто продовжуючи рух.   
Дивно, та жодної емоції за його словами не відчуваю. Так ніби це коротке "помер" дорівнює "не існує". Проте спитати більше не наважуюся.  

Завмираю від незрозумілого гулу. Він то наближається, то знову віддаляється від нас. Руки рефлекторно огортають чорні стрічки магії. Брендон теж зупиняється і прислухається. Вже не вперше помічаю зовсім дорослу поведінку у цієї дитини. 
Тому дивуюсь коли на його серйозному обличчі з'являється хлопчакуватий захват. Він тягнеться до моєї руки і торкається чорних стрічок, перш ніж я встигаю застерегти: 
- Обережно! 
З полегшенням помічаю, що магія не завдала хлопчикові жодної шкоди.  
- Гарно, - шепоче він і піднімає до мене погляд наповнений пітьмою. - Ми з тобою дуже схожі. От тільки я свою ще не приборкав. 
Брендон забирає руку і його очі знову повертаються в нормальний стан. 
Зрозуміти, що взагалі відбувається не встигаю, бо знову чую наростаючий гул. 
- Не знаю, що це, але нам краще вшиватися звідси, - кажу хлопцю і він зосереджено киває у відповідь. 

Тепер ми вже не крадемося, а майже біжимо вузькими проходами. Брендон впевнено веде нас звивистим шляхом, загубленим між стін замку.   
Різко зупиняюся і встигаю вчасно відсмикнути хлопчика за комір, коли черговий прохід завалюється прямо перед нами. Відчуваю, як поряд здригається стіна під акопонемент наростаючого гулу. Здається, на нас влаштували полювання і намагаються загнати у місце де буде простіше дістати втікачів. 
Ми з Брендоном міняємося ролями. Цього разу я тягну його за собою, міцно схопивши за руку.  

- Там глухий кут, - смикає мене хлопець в інший бік, та договорити не встигає бо черговий прохід засипає камінням від удару. Аж підлога під ногами здригається. 
Ми в пастці. Розумію це втискаючись у вцілілу стіну і обіймаю хлопчика, щоб хоч трохи заспокоїти. А може щоб заспокоїтися самій. 

Переферією зору помічаю витісненене зображення у впадині між цеглинами. Дві схрещені кістки. Повертаюся, щоб зручніше розгледіти чомусь знайомий символ.  
Раптом відчуваю незвичну тяжкість на пальці правої руки. Здивовано розглядаю руку,  на якій красується масивний чорний перстень. Він має таке ж саме зображення двох кісток і формою ніби повторює впадину в стіні. Невже я за всією цією біганиною навіть не помітила нової прикраси? На відміну від обручки, перстень сильно відчувався на руці. Цікаво, звідки він в мене?
Нова хвиля гулу змусила відволіктися від роздумів. Керуючись інтуїтивною здогадкою знімаю перстень з пальця і прикладаю до ідентичного зображення в стіні. На моє здивування він входить туди, як ключ в замкову шпарину. Покрутила вправо - глухо стоїть на місці. Вліво - крутиться.
Щось ледь чутно клацає, ніби відчиняється. Хоча, чому ніби? Частина стіни дійсно від'їжджає в сторону. Механізм схожий на той, завдяки якому ми втекли з кабінету лікаря.
Хапаю здивованого малого і не дивлячись ступаю в темряву. Бо товста замкова стіна вже не витримує і на очах починає обсипатися. Зараз цей прохід - наш єдиний порятунок.
Принаймні так здається в ту мить. Бо коли земля раптом зникає з під ніг і ми провалюємося в чорну пащеку незвіданого, це рішення вже не здається таким вдалим.

Падіння було не довгим, а от приземлення - болісним. Я впала на живіт, вдарившись чолом об щось тверде на підлозі. Мабуть камінь.
- Брендоне!
Гукаю в пітьму. Але жодної відповіді не отримую. І мене охоплює паніка.
Коли ми почали падати, він точно був зі мною. Пам'ятаю як тримала хлопчика за руку. 
Піднімаюсь на ноги і марно махаю довкола себе руками, намагаючись знайти бодай якусь стіну. Ця пітьма пожирає все навколо. Ніби весь простір тут складається з суцільної темряви.
Лоб після падіння болить. Та раптом біль стає майже нестерпним. Відчуваю, як голову стискають металеві лещата. Це настільки реалістично, що здається я втрачаю глузд. 
З'являється ірраціональне відчуття, ніби гарячий метал врізається під шкіру. Я навіть відчуваю, як по  лобі та скроням починає текти тепла кров. Переконуюсь, що це кров, коли злизую з губ солону краплю. Знайомий присмак.
Ноги відмовляються тримати тіло і я знову падаю на холодну підлогу. Зараз її холод не причиняє жодного дискомфорту на тлі жару, який розливається тілом. Він починається від металевого обручу болю, що врізається в плоть. І закінчується на кінчиках пальців, паралізуючи все тіло. 
Запаленою свідомістю розумію, що більше не здатна рухатися. Темрява довкола нашіптує незрозумілі мені слова. Вона проникає в моє тіло, сягає глибин серця, наповнює кров. Її стає забагато.
Тіло вигинає дугою від судоми. Біль вже стає частиною мого існування. Я не здатна більше відділити його відчуття від себе самої. А свідомість зрадливо не бажає мене покидати.
Все закінчується в мить, коли приходить смирення. Я більше не здатна опиратися болю і цій пітьмі, що пожирає моє єство. Не здаюсь, але дозволяю їй взяти своє...

Приходжу до тями, коли відчуваю на щоках дотик холодних долонь.
- Ну нарешті! - гарчить наді мною знайомий голос, відриваючи моє тіло від холодної вогкої трави.
Стоп. Трави?
Відкриваю очі і перше, що бачу - розлогі крони дерев над головою, за якими ховається нічне небо.
- Як ти мене налякала, - сильні руки зручніше перехоплюють моє тіло і притискають до грудей.
Впізнаю цей легкий запах морозної хвої. Мені не треба бачити його очі, щоб впізнати. Під долонею б'ється об ребра рідне серце.
- Каю... - обплітаю руками його шию, сама притискаючи міцніше.
- Тихо, все вже позаду, - шепоче мій крижаний принц і цілує вологі від сліз щоки.
Спогади навалюються на мене суцільним потоком. Припиняю шмигати носом і вже злякано дивлюсь в його обличчя.
- Брендон! Зі мною був хлопчик! Едер віддав наказ його вбити!
- Все добре, мила, ми знайшли його, - заспокоює мене наречений, цілуючи в чоло. - Звідки в тебе кров?
- Впала.
Почуваюсь розгублено під його турботливим поглядом.