Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Приходжу до тями вже в нашій спальні на ліжку, дбайливо вкрита ковдрою. І спочатку просто витріщаюся в стелю, відчуваючи себе дуже дивно. Хочеться сміятися та плакати. Танцювати та згорнутися клубочком. Хочеться… до Рока.

А де він, до речі? Повертаю голову, сподіваючись знайти його поруч. Поруч його... немає.

Але сильно засмутитися я не встигаю, тому що в цей момент відкриваються двері ванної кімнати й звідти виходить такий необхідний мені чоловік власною персоною. В одному рушнику, обгорнутому навколо стегон. На смаглявій шкірі блищать крапельки води. І я на мить, завмираю, затримавши дихання, буквально поглинаючи очима спокусливе видовище.

– Прокинулася? − усміхається чоловік, підходячи до мене. Схиляється, щоб знову притулитися губами до чола. Температуру перевіряє, чи що? Ще й долоню на сонячне сплетіння знову кладе, щось зчитуючи.

Втім, хай. Я ж, не стримавши пориву, тягнуся до вузла його рушника. Ну а що? Я дружина, мені можна. Одна конкретна частина чоловікового організму зі мною явно погоджується, піднімаючи цей самий рушник. М-мур-р, як приємно, коли на мене так гостро реагує мій такий бажаний та коханий куард.

− Як ти себе почуваєш? – чую задане дуже серйозним тоном питання. Тоді як моя пустотлива долоня раптом опиняється в полоні, легенько стиснута його рукою.

– Дивно, – відповідаю, чесно прислухавшись до себе. − Але, мабуть, непогано. Ніби трохи перебрала з алкоголем.

Рок задоволено киває і сідає поряд. Підносить мою захоплену в полон руку до своїх губ. Дивиться на мене, задумливо посміхаючись.

− Ти не перестаєш мене дивувати.

− І чим же? – муркочу, сонно жмурячись. От справді, ніби сп'яніла трохи. Рівно до тієї міри, коли почуваєшся безмежно сміливою та рішучою. І вкрай збудженою, особливо поряд із власним спокусливим чоловіком.

Мимоволі облизнувши губи, дивлюсь з-під опущених вій на Рока. В уяві барвисто спалахують картинки нашого енергетичного інтиму у тому дивному залі. Запалили ми, як то кажуть, на повну. І мене зовсім не хвилювало, що він навіть не виглядав людиною. Здається, я вже дійшла до тієї стадії закоханості, коли коханий сприймається красивим і рідним у будь-якому вигляді.

− Я тобі трохи згодом все розповім. Коли ти повністю оговтаєшся, – очі чоловіка темніють, коли він уловлює мій настрій. Але піддаватися на таку відверту мою провокацію, такий-сякий, не поспішає. А потім і зовсім вщент розбиває всі мої надії на продовження: – Зараз, на жаль, я маю йти. Ще не всі наслідки вчорашнього усунуті, і я маю переконатися, що цим ніхто не скористається.

І тільки тепер потоком крижаної води на мене накочують й інші спогади про те, що вчора сталося. Диверсія… Жозелін контузило… Рок всю ніч наслідки усував. А я тут бавитися надумала. Зовсім голову втратила від енергетичного передозу.

З переляку стискаю його руку.

– Що це було вчора? Хто це зробив?

Чоловік кривиться з досадою.

– Це була диверсійна атака на імператорський палац та кілька, не настільки потужних, на інші важливі об'єкти у столиці. Про подробиці розповідати довго, та й не треба це тобі зараз. Відпочивай. Приходь до тями. Потім поговоримо. Про все.

З цими словами Рок нагороджує мене коротким поцілунком і підіймається з ліжка.

– А де Жозелін? З нею все гаразд? − запитую, спостерігаючи, як він надягає сорочку.

− Вона в лазареті. Нічого серйозного, але кілька днів погано почуватиметься. Фалькар доглядає за нею. За тобою в мою відсутність теж пригляне, − на мене спрямовується уважний погляд.

Я з розумінням киваю, відкидаючись на подушки. Стежу очима, як він далі одівається.

У душі мимоволі знову здіймається тривога, мабуть, через те, що Рок мені нічого до пуття не говорить. Я, звісно, ​​можу це зрозуміти. Він зараз, швидше за все, керується в моєму відношенні принципом «менше знає – краще спить», до того ж у нього справді повно турбот, зайві пояснення не на часі. На плечах мого чоловіка лежить величезна відповідальність, я все це чудово розумію. Але все одно хочеться знати, що відбувається.

Доведеться запастися терпінням. Обіцяв же розмову пізніше. Отже, зачекаю зі своїми запитаннями.

Одягнувшись, Рок знову підходить до мене. Схиляється, спираючись руками по обидва боки від моєї голови. Дивиться серйозно у вічі.

− Я пишаюся тобою, крихітко. І дуже ціную твою турботу. Увечері обов'язково поговоримо. Не хвилюйся.

І на додаток до таких приємних слів він ще й цілує мене в губи. Ніжно, ласкаво, і дуже хочеться вірити, що з любов’ю. А потім йде вершити свої важливі адамірські та тимчасово імператорські справи, залишаючи мене наодинці зі своїми думками та тривогами.

Чудернацький годинник на стіні показує, що ще поки що ранок. Виходить, що Рок навіть не лягав відпочивати. Тільки приніс мене до спальні, прийняв душ і переодягнувся. Втомився, мабуть, страшно, але ніяк того не показує.

Звісно, я підозрюю, що межі куардівської витривалості можуть сильно відрізнятися від людських, але все одно він живий і не залізний. Ох. Куди ж Арід пропав? І чи справді все добре з Ваською?

Від думки про сестру мені стає ще тривожніше. Розуміючи, що таким чином тільки зайвий раз себе накручую, а мені нервувати все-таки шкідливо, я рішуче підводжуся з ліжка.

Може Жозелін піти провідати? Виходити із покоїв Рок мені не забороняв. Його аж до вечора не буде. А я дуже хвилююся про свою компаньйонку, яку, сама не помітила як, але почала вважати подругою. Біля дверей у наші покої, напевно, охорона стоїть. От їх і попрошу відвести мене в цей лазарет. Або Фалькара покликати, якщо вони не мають такого права.

Прийнявши рішення, я відразу ж викликаю покоївку зі сніданком, а сама прямую у ванну кімнату, щоб привести себе в порядок. По дорозі помічаю на спинці крісла той самий халат, в якому по палацу бігала. Мабуть, у ньому мене Рок і назад приніс. А сорочка згинула невідомо де. Гарна була.

А вже через годину, одягнена в стримане закрите плаття, глибокого, насиченого кольору темного ультрамарину, вся така на вигляд пристойна сьєра, я вирушаю в лазарет до Жозелін. На прохання супроводити мене, гвардійці біля дверей справді викликали Фалькара. І саме він зараз крокує поряд, поглядаючи на мене з відвертим науково-дослідним інтересом.