Твої очі - Валерія Оквітань

Андрій зустрівся з Арнольдом в офісі. Приятель, який так само як і він, був справжнім гравцем у тіньовому світі, не зважаючи на своє привабливе зовнішнє становище та доброзичливий характер, був володарем впливу у багатьох різних сферах.

Чоловік, беручи міцний стакан високоякісного коньяку, спостерігав за Андрієм. Він здавався спокійним і рішучим, знаючи, що ця зустріч має важливий характер. Андрій сів на диван, почуваючи якусь дивну холодність у шлунку. Він був налаштований на серйозні розмови.

— Справа серйозна. — Почав Андрій, випивши невелику кількість коньяку для збору мужності. — Зустрічався з Віктором вранці.

— Це він тебе так? — Показуючи склянкою на обличчя друга, поцікавився Арнольд, його чорні очі, блиснули зацікавленістю.

— Він самий. — Цокнув чоловік. — Паскудник.

Розвалившись на запропонованому диванчику Арнольд очікував почути подробиці цієї захопливої історії.

— Що не поділили? Де ти перейшов йому дорогу? — Він підпер свою голову рукою, ліктем упираючись в м’яку спинку, зеленої софи.

— Та все теж. — Вмощуючись ближче до просторного вікна, видихнув Андрій. — Мою Ладу.

— Досі? — Здивовано перепитав чоловік, дивуючись сильним почуттям Андрієвого брата. Він чув історію їхнього кохання, якщо ці почуття можна було так назвати, але вважав, що менший вже перехворів чужою дружиною. А воно он як виходить. — Дивина.

— А як щодо тієї іншої, ти казав, що вона в нього була?

Андрій перш ніж відповісти перевів подих, збираючись з думками. Відчував себе пліткарем, але Арнольд був єдиним, кому він міг щиро довіритись, не боячись, що той комусь розтріпає.

— А з нею, друже, ще гірше.

— Та куди вже гірше? — Гиготнув приятель, відпивши декілька ковтків коньяку. Смачний, зараза, він глянув на склянку, поколихавши рідину всередині, а потім повернув втрачені увагу другові.

— За кілька днів, що вона перебувала в нього він встиг її накрутити, в додачу дати якихось таблеток, пообіцявши, що вона від мене позбудеться. — Він потер свою потилицю, міцно стискаючи місце, що межувало з шиєю. Там боліло. Та й не тільки там, втомлено підмітив чоловік.

— Та ну, яким чином, цікаво? Такі союзи нерозривні. — Закашлявся Арнольд від почутого.

— От і я не знаю. Та, де-факто, то виявився скоріш за все якийсь афродизіак, який знову викликав в неї приступ. Довелось рятуватись самотужки. — Жар пройшов Андрієвим тілом, як тільки він згадав, яким саме способом їм довелося справлятись.

— Я бачу, як ви справились, світишся, як начищена ложка. — Хмикнув чоловік, помічаючи поведінку друга, при згадці про цю ніч.

— Тобі не зрозуміти. — Штовхнув його Андрій, сміючись.

— Та куди мені. — Підтвердив його слова Арнольд. — Моя Христинка не з Фіолетових. Але мозок прочищає не гірше твоїх двох.

— Не сумніваюсь. — Засміявся Андрій, він знав цю жінку не за плітками, а наочно. Хто-хто, а вона свого не упустить.

— Думаю показати її лікарю, мало що то була за гидота. — Посерйознішав чоловік.

— Правильно, дівчині ще народжувати, не добре, як потім щось вискочить.

Андрій навіть не думав в такому руслі. Його зацікавила думка щодо дітей, та він розумів, що Зоя до них точно не буде готова, вже занадто вона юна для таких рішень.

Та й він досі одружений.Так і залишив фразу друга без відповіді.

— Щось ще? Ви не просто так гамселили один одного. Сто відсотків впевнений.

— Так. — Погодився Андрій. — Він неодноразово натякав мені на Сьомий регіон.

— Це той яким керував твій наставник? — Приймаючи серйозну позу, поцікавився Арнольд, все ж вже не про жінок говорили, а про роботу.

— Так, тепер за нього я. Але я мало що знаю про те, що там відбувалось. Та Вітя натякнув, що прибере звідти те, що там розмістили. — Задумливо поділився з другом основною проблемою, час від часу доторкаючись до носа, перевіряючи чутливість. — А я ніяк не второпаю про що він говорить. Декілька разів все перевіряв, але нічого так і не випливає. Все ніби ідеально. Та невже, це все лише ширма?

— Я теж не сильно вникав, що робив Григорій, але те, що його поперли, та ще й в такий скрутний час, наштовхує на неправильні думки. — Потираючи свою де-не-де сиву бороду, промовив чоловік.

— Думаєш, він до цього причетний? — Глянув Андрій на свого товариша. Він глибоко в душі знав, що той може виявитись правий, та сліпе захоплення наставником, який майже замінив йому батька, який навчив всього, що знав сам не давало йому прийняти дійсність. — Треба б з ним поспілкуватись, не чужі ж люди може й розкаже щось.

— А тут навряд. — Погасив ентузіазм друга Арнольд. — Знайшли його в нього вдома....

З останніми промовленими словами Арнольда, Андрію здалось ніби світ зупинився, навіть годинник застиг на одному місці. В кабінеті повисла тиша, чутно було лише, як шалено б’ється Андрієве серце.

— Чому одразу не повідомили? — З надривом запитав Чорний.

— Він живий. В інфекційному. Отруєння. Та навряд-чи випадкове. Він, правда у важкому стані. — Андрій полегшено видихнув. Живий і добре. Не хотілось би втратити таку цінну людину. І нехай він цінним він був лише для нього.
— Отже, обійдемось без нього. Але я надіюсь на твою допомогу. — В очікуванні Андрій підняв на