Отелло, венеціанський мавр - Вільям Шекспір
Красуня з розумом тужить не буде:
Що розум вимислить - краса здобуде.
Дездемона
Оце хвала! А що сказать про ту,
Що з розумом, та чорна і негарна?
Яго
Хай чорна, ніби ніч, а розум має -
Знайдеться білий, чорну покохає.
Дездемона
Щоразу гірше!
Емілія
А що, коли вродлива і дурна?
Яго
Дурною буть краса ніяк не може,-
Бо й дурість завагітніть їй поможе.
Дездемона
Це все старі, заяложені парадокси, щоб смішити дурнів по шинках. Яку мізерну хвалу маєш ти ще для такої, котра і негарна і дурна?
Яго
Хоч і дурна вона, і поганенька -
Дуріє ж, як розумна і гарненька.
Дездемона
О темне неуцтво! Найгіршій ти складаєш найкращу хвалу. А яку хвалу склав би ти жінці, справді гідній хвали, тій, що її чесноти повинна була б визнати навіть злоба?
Яго
Та, що вродлива й зовсім непихата,
Та ще й мовчить, хоч має що сказати;
Хоч гроші є, та їх не розкидає,
Що все б могла й нічого не бажає;
І хоч помститись може за образу,
Та гнів гамує й забува відразу;
І та, що зовсім не така невинна,
Щоб з оселедцем сплутать лососину;
Що вміє думать, з мислями ховатись
І на поклонників не оглядатись,-
Якби така знайшлася хорошунка...
Дездемона
То й що б вона робила?
Яго
Плодила б дурнів та вела рахунки!
Дездемона
О, який кульгавий і безсилий висновок! Не вчись у нього, Еміліє, хоч він і твій чоловік. Як ви гадаєте, Кассіо? Правда ж, він безсоромний і розбещений базіка?
Кассіо
Він рубає прямо, синьйоро. Він вам більше сподобається як солдат, ніж як учений.
Яго
(вбік)
Він бере її за руку; так, гаразд! Шепочіться! Отаким тоненьким павутинням заплутаю я таку велику муху, як Кассіо. Так, так, усміхайся до неї! Я закую тебе в кайдани твого ж власного залицяння. Авжеж, ви маєте рацію! Це справді так... Якщо такі штучки позбавлять вас вашого заступництва,- краще б вам не цілувати так часто кінчиків ваших трьох пальців! А!.. Ви знов удаєте з себе галантного кавалера... Дуже добре! Чудово! Цілуйтесь! Добірна галантність! А й справді, так, так! Що це? Знову пальці до губів? Бодай вони зробилися для вас клістирними трубками!
Сурми.
(Вголос)
То мавр! Я впізнаю його сигнал.
Кассіо
Так, він.
Дездемона
Скоріше йдім йому назустріч.
Кассіо
Та ось він сам!
Входить Отелло з почтом.
Отелло
Мій воїне прекрасний!
Дездемона
Мій Отелло!
Отелло
Здивований і радий я безмежно,
Що ви раніш за мене прибули,
Душі моєї радість! О, коли б
По кожній бурі наставав для нас
Такий блаженний спокій,- хай вітри
Ревуть отак, щоб розбудити й смерть;
Хай кораблі здіймаються на хвилях,
Таких заввишки, як гора Олімп,
І враз нехай донизу сторч летять,
В морські безодні, глибше, ніж лежить
Від неба шлях до пекла! О, коли б
Я зараз міг умерти! Я ж боюсь,
Що щастя більшого мені в майбутнім
Ніколи вже не подарує доля!
Дездемона
Нехай же небо зробить так, щоб втіха
Й кохання наше з кожним днем зростали!
Отелло
Амінь, святі небесні сили! Я
Від щастя говорити більш не можу...
Слова застрягли в грудях, бо надмірна
Ця радість.
(Цілує її)
Хай же і оце, й оце
Найбільшим розладом між нами буде!
Яго
(вбік)
Настроєні тепер ви влад. Та я
Спущу кілочки - й музика оця
Звучатиме інакше, присягаюсь!
Отелло
Ходім до замку. Є новини, друзі!
Війні кінець, бо турки потонули!
Як тут живуть мої знайомі давні?
О найсолодша, тут, на Кіпрі, вас
Із радістю зустрінуть, бо мене
Тутешні всі любили. О кохана,
Від щастя й радості я став базіка!
Прошу тебе, мій добрий Яго, ти
До гавані піди й мої всі скрині
На берег вивантаж. І капітана
До мене приведи у цитадель,-
Хороша то людина, й заслужив
Він на мою повагу. Дездемоно,
Ходім... Вітаю вас на Кіпрі ще раз!
Виходять усі, крім Яго та Родріго.
Яго
(до солдата)
Зустрінеш мене трохи згодом у гавані.
(До Родріго)
Підійди ближче. Якщо ти відважний,- кажуть же, ніби й ниці люди, закохавшися, стають благородними, навіть тоді, коли благородство не властиве їхній натурі,- слухай мене. Заступник цієї ночі командує вартою в замку. Але перш за все я мушу тобі сказати ось що: Дездемона безперечно закохалася в нього.
Родріго
В нього? Ні, це неможливо!
Яго
Поклади пальця ось так, на губи, і візьми до серця те, що я тобі казатиму. Згадай, як палко покохала вона спершу мавра, але тільки за те, що він вихвалявся та розповідав їй свої побрехеньки; невже вона завжди любитиме його за базікання? Не допускай і думки такої в своє розсудливе серце. Її очі потребують поживи; а що за насолода для неї - раз у раз дивитися на диявола? Коли кров охолоне від любощів, тоді, щоб знову її запалити й удовольнити нові бажання, потрібне принадне обличчя, рівність у літах, манерах і красі - все те, чого бракує маврові. Отже, прагнучи цього, її делікатна вдача переконається, зрештою, що її одурено; спочатку вона пересититься мавром аж по самісіньке горло, потім відчує до нього огиду і, нарешті, зненавидить його; сама природа навчить її цього й підштовхне зробити новий вибір. Тепер, синьйоре, припустивши це,- а це,
