Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький

по­би­ту Одар­ка по­зав­чо­ра, на ве­чор­ни­цях, як ска­зав я їй, що приш­лю у неділю за руш­ни­ка­ми, ніби зля­ка­лась і зат­ремтіла, а потім якось чуд­но спи­та­ла: "А чи бу­де­мо ж ми щас­ливі?" Далі щось та­ке на­тяк­ну­ла про Ми­ки­ту, ніби боїться йо­го… Став я її до­пи­ту­вать: хіба, мо­же, ка­жу, Ми­ки­та пох­ва­ляв­ся? Во­на за­мовк­ла й за­мовк­ла, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ла. З то­го ча­су я сер­ця сво­го не зас­по­кою! Раз по раз мені здається, що ось-ось, не­за­ба­ром, усе, чим я жив, усе, що ме­не тіши­ло на світі і що ке­ру­ва­ло моєю тяж­кою пра­цею, одіймуть у ме­не навіки… Мов ви­хор на­ле­тить, зоп­сує і пол­ама моє щас­тя…

Іван (ти­хо). За­ду­мав­ся… Чи не на­ля­ка­ти мені йо­го? Мо­же, зве­се­лю…

Семен. Не­на­че хто ба­ла­ка?

Іван (ти­хо). По­чув! (По­чи­на гар­ча­ти як со­ба­ки).

Семен (приг­ля­дається). Щось не­на­че ле­жить?

(Іван гав­ка.)

Собака, чи що?

(Іван няв­чить по-ко­ша­чи.)

Що во­но та­ке?

(Іван співа півнем.)

Справді, чи не відьма?

Іван (хут­ко ки­дається до нього і ба­ла­ка не своїм го­ло­сом). Здо­ров будь, ко­за­че!

Семен. Це ти, Іва­не?

Іван (своїм го­ло­сом). А то ж який біс! А ку­ди це ти на­ла­го­див­ся?

Семен (усміхнув­ся). Хіба ж від те­бе ви­хо­ваєшся? Од­на­че спа­сибі, що ти прий­шов, а то я тро­хи не здурів; та­ка ме­не ту­га взя­ла.

Іван. Чорт батька зна, чо­го жу­риться? Ка­жуть же, що ко­му хвор­ту­на слу­же, то він ще й хвор­ту­ну лає. Дівка йо­го лю­бить, що й душі не чує, а йо­го бе­ре ту­га! Чу­дасія, та й годі.

Семен. Та ба­ба Одар­чи­на щось мо­ро­чить!

Іван. Ска­за­но, ста­ра! Тре­ба ж по­ка­зать, що в ній вся си­ла. А мо­же, боїться, щоб чо­го не наш­ко­див Ми­ки­тин батько?

Семен. То-то-бо й є! Щось і Одар­ка ніби не та ста­ла!

Іван. Го­во­ри! Одар­ка ба­би не пос­лу­ха; не так во­на те­бе лю­бить, щоб пос­лу­ха­ла ба­би­них вит­ре­беньок, тільки…

Скубко (на по­розі). Семй­он, гов! А йди сю­ди!

Іван. Бач, он вже й гу­ка­ють те­бе. А що, тьохну­ло сер­денько? Іди ж, іди! Там вже Одар­ка виг­ля­дає те­бе з хуст­кою.

Семен (ве­се­ло). При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня - ти ж у ме­не й за бо­яри­на бу­деш! Та клич усіх хлопців.

Іван. А я ду­мав, що ти за бо­яри­на пок­ли­чеш яко­го-не­будь ду­ку…

Семен. От ще що ви­га­дав! Ми ж з то­бою не чужі: пам'ятаєш, як ко­лись хрес­та­ми поміня­лись?

Іван. Я пам'ятаю, аби ти не за­був!

Семен. При­ходь же, Іва­не, на сва­тан­ня! Та збігай за од­ним за­хо­дом і за му­зи­ка­ми. (Пішов).

Іван ди­виться йо­му вслід.

Іван (один). Чуд­ний па­ру­бок: дівка без міри йо­го лю­бить, а йо­го бе­ре ту­га!… Ко­ли б ме­не так дівчи­на лю­би­ла, то бу­ла б у ме­не й со­роч­ка ви­ши­ва­на, і стьожка шов­ко­ва, а то яка у ме­не стьожка? Тільки сла­ва, що стьожка: мо­туз­ка, а не стьожка! Ех, чор­ти йо­го батька знає, здається, і ро­биш гірко, і їси усе ж та­ки не со­лод­ко! (Мах­нув ру­кою). Ех, тан­цюй, ли­хо, смійтесь, злидні! (Співа і тан­цює).

Ой чом не прий­шов,

Коли місяць зійшов,

Тоді те­бе при­нес­ло,

Як со­неч­ко ізійшло!

Ой чом не прий­шов,

Як я го­во­ри­ла, -

Цілу ніченьку

Свічка про­горіла.

Ой хто до ко­го,

А я до Па­рас­ки,

Бо у ме­не чорт­ма штанів,

А в неї за­пас­ки!

(Пішов).

Ява 4

Одарка вий­шла з ха­ти, потім Ма­ру­ся.

Одарка. От і руш­ни­ки я вже по­да­ва­ла, а й са­ма не знаю, чи ра­да я, чи не ра­да, що йду за Се­ме­на. Ко­го ж би це мені пок­ли­ка­ти у друж­ки? Піду на се­ло і, яку пер­шу дівчи­ну зустріну, ту й пок­ли­чу. (Іде на се­ло, їй на­зустріч Ма­ру­ся).

Маруся. Доб­ри­вечір! Нев­же це ти й руш­ни­ки по­да­ва­ла?

Одарка. По­да­ва­ла, сест­рич­ко!

Маруся. За ко­го?

Одарка. Ще й пи­тає! Про­сю те­бе, сест­рич­ко, до ме­не за стар­шу друж­ку.

Маруся. Ко­ли ж весілля?

Одарка. У ту неділю.

Маруся. Щас­ли­ва ти! За Се­ме­на йдеш? І він щас­ли­вий!… Бач, як то ка­жуть: "За терпіння бог дає спасіння"; хоч і дов­го жда­ла, а та­ки діжда­лась сво­го щас­тя.

Одарка. І ти діждеш!

Маруся. І… дай поки! Мій суд­же­ний, ма­буть, ще десь на припічку ка­шу їсть.

Одарка. А Ми­ки­та? Нев­же зно­ву згор­ду­вав?

Маруся (з сер­цем). Ду­же він за мною пек­лується!

Одарка. Ну, і як ти йо­го, сест­ри­цю, лю­биш? Мені здається, що я б йо­го ніко­ли не по­ко­ха­ла: та­кий у нього страш­ний пог­ляд, - мов опе­че те­бе ним, як гля­не! Та сер­ди­тий, та по­га­ний на язик!… Я й не знаю, чи він хоч сло­во лас­ка­ве ска­за­ти.

Маруся (зітхає). Че­рез те я йо­го люб­лю й по­ко­ха­ла, що не вміє він що­ра­зу ні лас­ка­ти сло­ва­ми, ні го­лу­би­ти ре­ча­ми, а од­ним пог­ля­дом усе тобі ска­же!… Орел, а не па­ру­бок! Раз тільки я учу­ла йо­го за­ко­ха­ну роз­мо­ву і сте­ря­лась: і сер­це, і ду­шу йо­му відда­ла! Зне­ва­жа він ме­не, гор­дує мною, як вітер го­рою!… Пе­ред усім ми­ром зну­щається на­до мною й глу­зує мені у вічі. А од­но сло­во тільки він ска­же, та так, як тільки уміє ска­за­ти: од­ним пог­ля­дом все скаже - і я всю йо­го зне­ва­гу за­бу­ду, і зно­ву збо­же­волію, і сте­ря­юсь!

Одарка. Бідна ти, сер­деш­на!

Маруся (зирк­ну­ла на неї). Бідна? Чо­го ж тобі так ста­ло жаль ме­не?…

Голос Скуб­ка: "А де ж це на­ша мо­ло­да?"

Одарка. Це ж вже ме­не шу­ка­ють… Ось я за­раз! (До Ма­русі). Біжи ж, Ма­ру­се, та клич усіх, усіх дівчат, а я піду ла­го­ди­ти за­кус­ку, бо ба­ба самі не вправ­ляться. Гля­ди ж, не ба­рись, при­ходь ху­тенько! (Йде). Стри­вай, і за­бу­ла. Як ду­маєш, сест­ро, ко­го мені ще пок­ли­ка­ти за дру­гу друж­ку? Пок­ли­чу Хрис­тю або Гор­пи­ну… Як ти ду­маєш? Ко­го ти раєш? (Пішла).

Маруся (див­ля­чись їй услід). Про ме­не, хоч і Хрис­тю! (Ре­го­че). Тобі б тільки ще­бе­та­ти та мліти від со­лод­ких ре­чей!… Чи тя­миш же ти, що та­ке ко­хан­ня? Ти ме­не жалієш? Ти так ба­га­та щас­тям, що й мені хо­чеш час­ти­ну йо­го уділи­ти? Дур­на, дур­на!… Од­на­че дур­но­му та ле­да­чо­му завж­ди щас­тить!… Що не го­во­ри, а, бісо­ва тінь, гар­но­го па­руб­ка підхо­пи­ла… Це відьомське чу­до! Розк­ва­сить гу­би та й ду­ма, що ось-то та­ка я красуня!… Хо­ро­ша, як кур­ка зад­ри­па­на!

(Чутно за лаш­тун­ка­ми пісню.)

Еге, це вже й па­руб­ки йдуть на сва­тан­ня!… Піду та скли­чу тобі дівчат, а потім бу­дем ди­ву­ва­тись на те щас­тя!… Ха-ха-ха! А Ми­ки­та десь запро­пас­тився!… О, те­пер я з нього пог­лу­зую!… (Пішла).

Ява 5

Омелько, Іван і па­руб­ки (йдуть че­рез кін з піснею).