Дай серцю волю, заведе у неволю - Кропивницький

змал­ку пра­цює і батькові своєму ста­ро­му до­по­ма­гає, і ма­лих братів та сес­тер до ро­зу­му до­во­дить,- і за те я йо­го люб­лю. Ти ма­ло не щод­ня п'яний, та б'єшся, та бен­ке­туєш, а йо­го й зро­ду ніхто п'яним не ба­чив - і за те я йо­го люб­лю! Чув? От тобі і вся прав­да!… Що ж це ні тітки, ні Ма­русі? Це не­на­че на­ро­чи­то нас зве­ли… (Хо­че йти з ха­ти).

Микита. Ні, не всі ще ти одз­на­ки пе­релічи­ла. Про те ще не ска­за­ла, що як він уміє улес­ли­во бур­ко­та­ти та сли­ни роз­пус­ка­ти…

Одарка. А ти б то, не бур­ко­чу­чи, за­ду­рив Ма­русі го­ло­ву? Звів дівку з ума та й відсах­нув­ся!…

Микита. Не­хай собі дуріє, ко­ли прис­ту­па!… (Пал­ко). Так ти пев­но йдеш за Се­ме­на?

Одарка. Ще не­хай спер­шу по­даю руш­ни­ки, а тоді вже бу­де річ про весілля!…

Микита (ска­женіє). Відсах­нись від нього! Відсах­нись, ка­жу тобі!…

Одарка. Цур тобі! Який страш­ний у те­бе пог­ляд!… (Побігла з ха­ти).

Микита (кри­чить). Одар­ко, пост­ри­вай!… Що ж те­пер?… (Ла­має ру­ки). "Страш­ний пог­ляд"!… Так!… Аж ось ко­ли ти вся з'яви­ла­ся пе­ред моїми очи­ма, мов на до­лоні!… Тобі тре­ба го­лу­би­ної мо­ви, улес­ли­вих ре­чей? А я те­бе ля­каю своїм пог­ля­дом? Че­рез те я тобі не до впо­до­би?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дра­туєш ти ме­не, як і торік дра­ту­ва­ла, що сло­ва прав­ди у те­бе ніко­ли не ви­пи­таєш. Але ж перш я ніко­ли не чув від те­бе то­го, до чо­го за­раз до­пи­тавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дра­ту­ван­ня, але во­но враз­ке, зне­важ­ли­ве! Дра­туєш ти ме­не! Пост­ри­вай!… По­ба­чи­мо, які бу­дуть дині з тієї огу­ди­ни!…

Ява 3

Морозиха і Ми­ки­та.

Морозиха. На­мог­лась в од­ну ду­шу: во­ро­жи їй та й во­ро­жи!… Ні жод­ної зірки на небі, геть за­во­лок­ло та зах­ма­ри­ло… пев­но, на дощ! Ди­ви­лась, ди­ви­лась… блис­ну­ла од­на зірка та й зно­ву за­хо­ва­лась: еге,- на мою дум­ку, так ви­па­да, що ко­ли не зас­лаб де в до­розі, то чимсь ду­же бідкається. (Сіла на по­лу). Еге! То оце вже Се­мен і вер­нув­ся з за­робітків? Гар­ний па­ру­бок: ти­хий та покірний!… От бу­де па­ра!…

Микита. Ко­му?

Морозиха. Одарці! Оце вже во­ни, ма­буть, во­се­ни і по­бе­руться.

Микита. Нав­ряд!

Морозиха. Чо­му ж? Во­ни од­но дру­го­го сто­ять! Та й люб­ляться, ли­бонь, собі.

Микита. Нав­ряд, ка­жу, чи по­бе­руться! То пус­те діло, що люб­ляться!

Морозиха. От цього-то вже я й не зро­зумію! Мо­же, її хто інший сва­та?

Микита. Я її сва­таю.

Морозиха. Ти? Опам'ятай­ся! Еге-ге, стри­вай, стри­вай! Прав­да, чу­ла і я щось та­ке, ніби по­хо­же… Хто ж це мені ка­зав? Не при­га­дую… Але ж ка­жуть, що во­на те­бе не­на­ви­дить.

Микита. Мож­на так зро­бить, що й по­лю­бе.

Морозиха. Ко­неш­не, чо­го ча­ра­ми не зро­биш?… На світі уся­ке є зілля - і до от­ру­ти, і до лю­бощів…

Микита. І без чарів обійде­мось!

Морозиха. А гроші-то, мов­ляв, най­кращі ча­ри. Еге-ге, ти як за­хо­чеш, то знай­деш собі та­ку дівчи­ну…

Микита. А як я не хо­чу ніко­го, опріч Одар­ки?

Морозиха. Та що-бо ти це та­ке ка­жеш? Як же це?

Микита. Те, що чуєте!… Та це, бач­те, я шут­кую! Я вчадів; а з ча­ду я мо­жу так зро­бить, що Се­мен і те­ля з'їсть .

Морозиха. Як? Що та­ке? І бо­га ж ти не боїшся ота­ке ка­за­ти? Оце ви­га­дав! Пев­но, ти, па­руб­че, з жи­ру дурієш! Од­но сло­во: ду­ка, ба­га­тир!… Че­рез те тобі ота­ке нікчем­не і в го­ло­ву лізе!

Микита. Що ж мені ро­би­ти, ко­ли я її люб­лю? Тут і не­ хо­тя­чи зро­биш­ся не­лю­ди­ною, ко­ли сер­це бо­лить, мов га­ди­на йо­го ссе!… Ка­жуть: ся­кий-та­кий Ми­ки­та, беш­кет­ник, ка­верз­ник… А ніхто не заг­ля­не Ми­киті в ду­шу, ніхто не спи­та, що там у нього діється. (Над­то зру­ше­ний). Знаєте, тітко, що іноді щось на ме­не та­ке на­хо­дить, що, здається, ко­ли б моя си­ла, то я б усіх лю­дей порізав; а Одар­ку роз­ча­ву­чив би, мов ту га­ди­ну, на шмат­ки б її роз­дер! (По­мов­чав). Не­хай би я був пас­куд­ний на вро­ду або ж злодій чи ши­бе­ник… Чо­му ж Одар­ка не хо­че ме­не лю­бить? За що во­на зне­ва­жає ме­не? Че­рез що я їй осо­руж­ний?… Вмре, за­ги­не.

Морозиха. Та от­же не­да­ром, ма­буть, ка­жуть: "Не ро­дись ба­га­тим, а ро­дись щас­ли­вим!"

Микита. Так от­же ка­жу: хоч би я мав і ду­шу свою за­на­пас­тить, а не по­пу­щу, щоб Се­мен на їй оже­нив­ся; не по­пу­щу, щоб на­до мною узяв верх отой об­шар­па­нець, го­лод­ра­нець! "Не ро­дись ба­га­тим"!… Що з то­го, що я ба­га­тий, ко­ли сер­це моє пош­ма­то­ва­не гірш стар­це­вої одежі?… "Не ро­дись ба­га­тим"!…

Морозиха. Ти, ма­буть, і справді п'яний?

Микита. Ні, я не п'яний, а уп­ря­мий! Що б то я був за па­ру­бок, щоб не пос­ва­тав, кот­ру схо­чу?

Морозиха. Ба­чу, па­руб­че, що твоє ба­гатст­во тобі вже зовсім за­би­ло па­мо­ро­ки. Жи­руєш ти!

Микита. Та за­мовчіть ви, бо­га ра­ди, не дорікай­те, ме­не, не во­рушіть мо­го сер­ця!… (Дов­го хо­дить по хаті). Тітко, чи не­ма у вас чар­ки горілки?

Морозиха. Та в те­бе й так хме­лю то­го пов­но в го­лові.

Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я ро­зу­му не проп'ю. А що у ме­не отут засіло, у цій кістці (по­ка­зує на лоб), то­го ні горілкою, ні от­ру­тою не занімиш!… (Співи).

Гей, і п'є ко­зак, п'є,

Бо в ко­за­ка гроші є.

Гей, за ним, за ним ненька ста­ренька.

Дрібні слізоньки ллє.

Ой ти, си­ноч­ку мій,

Ти, ди­ти­но моя,

Гей, не пий, не пий тії горілоч­ки,

Бо зве­де з ума.

Як горілки я нап'юсь,

Та й ума я на­бе­русь,

Гей, з невірною дру­жи­ною

Жити не пой­мусь.

Ява 4

Ті ж. Одар­ка, Ма­ру­ся, Хрис­тя, Гор­пи­на і другі дівча­та.

Дівчата. Доб­ри­вечір вам в хаті!

Морозиха. Здрас­туй­те, мої любі дівча­точ­ка!… От­же й га­разд, що ви поп­ри­хо­ди­ли, а то тут Ми­ки­та…

Микита. Я чув ко­лись при­каз­ку: "їж борщ з гри­ба­ми, дер­жи язик за гу­ба­ми".

Маруся. А вга­дай­те, тітко, де це ми бу­ли?

Христя. Ну, та й язи­ка­та!

Маруся. Це ми у нас на го­рищі ку­рей пок­ра­ли!

Морозиха. Ой бу­де тобі на горіхи від батька!

Маруся. Про батька бай­ду­же, аби ма­ти не дізна­лись. Тоді бу­де мені сто чортів і сіра сви­та! (Ре­го­че).

Микита. Тітко, дай­те ж мені чар­ку горілки!

Морозиха. І де б то во­на у ме­не взя­лась?

Микита. А, чорт батька зна що!

Маруся. Да­вай­те, дівча­та, пос­ку­бе­мо ку­рей та зго­туємо ве­че­рю, а щоб не пос­ну­ли - заспіваємо.

Морозиха. Оце ро­зум­на річ! Справді, заспівай­те! Дав­но