Закон - Винниченко Володимир
Голосно). Панасе Михайловичу!
Мусташенко. Зараз, панно Людо! Дві хвилинки.
Люда. Я не можу ждати!
Мусташенко. Зараз! Зараз!
Люда входить в дім
Мусташенко. Вона вже одягається. Інна. Що ж ти хочеш?
Мусташенко (не дивлячись на Інну). Треба якось рішити: їде ця, так нехай їде к чорту!..
Інна, сильно закусивши долішню губу, непорушно стоїть, дивлячись у землю.
Мусташенко (ходить туди й сюди; раптом рішуче підходить до Інни, щиро, ніжно, сердечно). Слухай, Ін: нехай Люда їде собі. Що ж робити? Признаюсь: мені це тяжко. Я вже почав вірити в реальність нашої мрії. Крім того... я вже... почув себе батьком. І мені страшно думати, що та може зробити з дитиною. Але нехай. Ми мусимо вибирати: Люда або Тама. Але ми не можемо вчинити Тамі такої образи. Досить було жертв. Годі. Ну що ж, давай попрощаємося з нашою мрією, й... кінець. Я скажу собі, що в мене не було ніякої дитини, що вона вмерла, й годі. І нехай їде собі й робить/ що хоче. Зате ми вернемо собі наше життя. Я верну собі тебе, а це для мене більш за все. Так, Інно?
Інна .(мовчить, тихо, задумливо). Значить, ще й це?.. (Жорстко, рішуче). Ну що ж, хай так! Тама мусить виїхати. Можеш сказати Люді, щоб лишалася.
Мусташенко. Інно, ми не можемо цього сказати Тамі.
Інна. Все можна, коли треба. Я беру на себе.
Мусташенко. Ну, коли так, то ми візьмемо це на нас обох! Але... подумай, Інно, ще є час. У нас не вистачить жорстокості.
Інна. Годі, Панасе. Йди скажи Люді, щоб лишалась.
Мусташенко (стоїть мовчки, тихо). Я не знаю, як ми це зможемо зробити. (Ніжно, сумно). Не треба, Інно, не треба, моя голубко! Бог з ним. Ти дивись: ти вже й так страшенно бліда. Це страшніше за вбивство. Може, ми якось із Людою...
Інна. Іди, Панасе, вона може щось зробити з собою... (З мукою). Та йди ж ти, ради бога!!
Мусташенко, стиснувши зуби, рішуче швидко йде в дім. Інна застигло стоїть на одному місці. Зліва чується голос Марії Андріївни: — А теля нащо ото пустили в сад? Га? Де Павло? Вижени мені зараз же
теля!
Інна, зачувши голос, здригується і злякано хоче тікати, кидається праворуч, потім ліворуч, зупиняється, слухає, вдивляється в сад і з жаґхом, помалу, крадучись, іде в дім.
Марія Андріївна (виходить зліва, бурмотить). Порозпускали худобу по всьому саду. Садівники!.. (Тяжко, стомлено сідає, оглядає стіл). От і тут досі не прибрали. (Встає, знову дивиться в сад, гукає). А нащо ж ти за хвоста теля тягнеш? Га?.. От я тебе!
Хлопчачий голос. Так воно так не йде!
Марія А н д р і ї в н а. От я тебе не піду! Ач який пастух хороший! (Хитає головою і знову сідає).
На терасу виходять Інна й Мусташенко.
Інна (зупиняючись, задихаючись, тихо). Я не можу говорити. Говори ти.
Мусташенко (тихо). Інно, може, не треба?.. Інна (рішуче, ідучи далі). Треба!
Сходять униз.
Марія Андріївна (побачивши їх). Ви б, Панасе Михайловичу, вашого Павла трохи прижучили. Він більше за дівчатами дивиться, ніж за садом. Повен сад худоби.
Мусташенко. Добре, я з охотою... Я неодмінно... сьогодні...
Інна (підходячи до Марії Андріївни, тихо). Тамо, ми хочемо з тобою поговорити.
Марія Андріївна (пильно вдивляється в обох). А що таке?
Інна мовчить.
Марія А н д р і ї в н а. Та що ж таке? Ну, говоріть.
Мусташенко. Бачите, Маріє Андріївно... Кгм!.. Тут вийшла така неприємна річ... Ми просимо вас нічого такого не подумати, але просто з людяності...
Марія Андріївна. Нічого не розумію. В чому річ? Та що ви, як прохачі-дядьки?..
Інна. Ти, Тамо, дуже налякала панну Люду, й вона...
Марія Андріївна. А, сказала-таки? Пожалілась?
Інна. І вона хоче їхати від нас.
Марія Андріївна. Ага, ну, слава богу,— таки послухалась. Ну так що?
Інна. Ну, так вона... Але її батьки, як довідаються, що вона...
Марія Андріївна. А нехай не розпустує. Заслужила.
Інна. Зі всяким може нещастя трапитись. За що ж її карати?
Марія А н д р і ї в н а. Та ти чого хочеш? Грошей їй дати? Давайте.
Інна. Не грошей, а не... треба її звідси проганяти.
Марія Андріївна (пильно дивиться то на Інну, то на Мусташенка). І це ти сама цього хочеш? Ти?
Інна. Я.
Марія Андріївна (до Мусташенка). От до чого ви її довели! І вам анітрішки не соромно, Панасе Михайловичу? У вас вистачає совісті дивитися при цьому мені в очі?
Мусташенко. Я не маю чого соромитись, Маріє Андріївно. Я вас не розумію. Що ми не хочемо погубити бідну дівчину...
Марія Андріївна (обурено). Та мовчи ж ти хоч, лицеміре ти! Та як же в тобі язик повертається говорити мені отаке?! Невже ж ти думаєш, що я нічого не бачу, не чую, не розумію? Ти думаєш, що й мене можна обдурити, як її, оцю нещасну? "Він не розуміє, бідна дівчина"... Ах ти ж, боже мій, до чого може дійти безсоромність! І ти, бідна, віриш, що твій мораліст рятує "бідну дівчину"? Та чи ти осліпла, чи вони твою волю так обплутали, що ти сама на себе плюєш, сама себе сміховищем в очах людей робиш? Що вони з тобою зробили, скажи мені, бідна ти моя? До чого вже довели, що вона сама утримує любовницю свого чоловіка! Сама! Оце вже по-філософському! Ну-ну!..
Мусташенко. Я не буду сперечатись з вами. Ви дуже помиляєтесь, і колись я вам докажу, що ви несправедливі до мене...
Марія А н д р і ї в н а. А, бідненький! Усі йому кривду роблять.
Інна. Але я прошу тебе, Тамо: дозволь панні Люді лишитись. Коли вона родить, вона сама собі поїде.
Марія Андріївна. Інно, та не соромся ж ти! Та з тебе ж уся прислуга, все село сміється! Боже мій, що ж це таке діється? Чи я вже на дитячий розум перейшла, чи світ перевернувся, чи розпуста вже законом стала?!. Та краще я останні дні свого життя на каторзі покінчу, а не допущу далі цього глуму, безчестя! Чуєш, ти?! Нехай ота поганка якомога швидше забирається звідси, бо її мертвою заберуть! Коли ти сама за себе заступитись не можеш, коли вони тебе так обдурили, чи загіпнотизували, чи що вони з тобою зробили, що ти ні сорому, ні гордості, ні волі своєї не маєш, то я ж, я маю й сором, і гордість, і волю! Чуєте, ви? І не допущу глуму з моєї дитини! Доки це буде?! Щоб сьогодні ж і ноги цієї поганки тут не було! (До Мусташенка). Чуєте, ви?.. Годі!
Інна й Мусташенко мовчать.
Марія Андріївна. "Бідна дівчина"! Бачите, до чого дійшло? Га?
Інна. Ну... ну, я тебе прошу, Тамо... Мені так треба. Ти потім, може, про все дізнаєшся. Я не можу, щоб вона виїхала. Я тебе благаю!
Марія Андріївна. Або ти хвора, або це, справді, якась скажена, хвороблива гордість... Але ти — ненормальна, Інно. Це — ясно. Ти просто-таки ненормальна!
Інна. Нехай я ненормальна, нехай без сорому, без волі, нехай усі сміються, але я тебе благаю, ну, благаю, Тамо, нехай вона тут зостанеться, й не чіпай її!
Марія Андріївна. Слухай, Інко, коли ти ненормальна, то я ж, кажу тобі, здорова! Я не можу більше цього терпіти. Не можу, не маю сил. Я не сплю, не їм, я не можу на тебе дивитись, я не можу людям у вічі глянути. Не можу, кажу тобі! Або вона й цей сором, або я. Не можу...
Інна. Ще кілька місяців...
Марія Андріївна. І кількох днів, кількох годин не можу!
Інна (мовчить, потім глухо, ледве чутно). Тітка Ліна... давно вже... просить тебе приїхати до неї... Може б...
Марія Андріївна (підводиться). Я-як? Ну, кажи далі, кажи...
Інна мовчить.
Марії Андріївна. Значить, не її, а мене ви виганяєте? Так, чи що? Кажіть просто... Ну?
Мусташенко. Вам тут тяжко. Тільки на той час, поки...
Марія Андріївна (тихо). Що ж це таке діється?! Мене, свою матір, що викохала, на своїх руках виносила, мене ради любовниці свого чоловіка своя дочка виганяє...
Інна. Тамо! Не говори так! Ну, не говори так! Не виганяє, ніхто не виганяє!
Марія Андріївна. Оце так!.. Оце дожилась! (Убито сідає). Не її, а мене. Вона, ота повія,— рідніша, миліша. На каторгу за неї збиралася, за її щастя. А її щастя в любовниці чоловіка. За неї матір виганяє... (Встає). Ну що ж, дай боже тобі щастя. (До Мусташенка). Всяко я про вас думала, але щоб*на отаке ви були здатні, цього я вже не припускала. Ну що ж, треба йти, коли так... (Іде).
Інна (кидається до Марії Андріївни). Тамо! Ради бога, не треба так іти від нас! Я тобі потім...
Марія Андріївна (з силою відпихає). Геть, нікчемнице, безвільна, гидка ганчірко! Так тобі й, треба. Ганчірки й на те є, щоб ними гидь та бруд затирати.
Справа з-поза дому виходить Круглик із листом у руці.
К р у г л и к (здалеку кричить). Де ти пропав, Паньку?! Ввесь дім і сад обшукав. Ще не відіслав почти? (Уважно дивиться на всіх, тривожно). Що сталося, мої панове?
Інна й Мусташенко мовчать. Марія Андріївна. Нічого особливого не сталось, Юрію Марковичу: дочка виганяє з дому свою матір. Звичайнісінька річ. Чи можете ви мене, Юрію Марковичу, зараз на своїй машині до міста або до станції відвезти?
Круглик (вражено дивиться на всіх). В чому річ, панове? Інно Василівно, що сталося? Інна. Тама їде від нас.
Марія Андріївна. Неправду кажеш: Таму виганяють. Ходімте, Юрію Марковичу, проведіть мене до вашого автомобіля. Дайте руку, чогось ноги в мене...
Круглик (поспішно подаючи руку). Але ж... Чекайте... Та так зараз оце?.. Речі ж? Одягтися?..
Марія Андріївна. Нога моя більше не* ступить на поріг цього дому. Схочуть переслати мої речі,— спасибі; не схочуть,— теж спасибі. (До Інни). Будь щаслива, Інно. Од усього серця бажаю тобі, щоб ніколи не покаялась за це. Ходімте, Юрію Марковичу... (Йде праворуч у сад).
Круглик, ведучи Марію Андріївну, непорозуміло озирається на Мусташенка й Інну.
Мусташенко хапає себе за волосся й падає так на стіл. Інна непорушно стоїть, закусивши губу, як людина, що от-от готова закричати від
болю.
Люда тихо, несміло виходить на терасу й дивиться услід Марії Андріївні.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Кімната вбрана квітками, що стоять у вазонах, висять у гірляндах на стінах і стелі, на столах у вазах. Обстанова 1-ї дії.
Круглик сам; задумливо ходить по кімнаті, прибираючи її, часом задумується, стоїть непорушно, потім знову береться за квіти. Швидко входить Інна в капелюсі, з букетами квіток у руках; у радісному підняттю кладе квітки на стіл, скидає капелюха, говорячи до Круглика
ще з порога.
Інна. Уже, тут я! Довго була? Правда? А ви працюєте, голубе? Що Тама?
Круглик. Здається, спочиває з дороги. Якась вона, знаєте, чудна, Інно Василівно. Часом, наприклад, зовсім не чує, що їй кажуть. Мені здається, що вона навіть хвора.
