Закон - Винниченко Володимир

Правда? (Вдаючи Муста-шенка, басом). "Розлюбила, розійтися хочеш". І ти вірив, як казав це? Ух, ти! (Цілує його).

Мусташенко. Слухай, Ін, але невже ж ти серйозно всю цю історію хочеш виробляти?

І н н а. Ну, а як же, дитинко? Треба!

Мусташенко сміється.

І н н а. Та запевняю тебе, інакше ніяк не можна. І ти, будь ласка, не думай, що я жартую. Я вже навіть маю ту... що... ну, твою секретарку чи переписувачку. Вона вже тут.

Мусташенко (вражено). Інно! Я сподіваюсь, ти...

І н н а. Нічого не сподівайся, а я зараз покличу її сюди, й ти, будь ласка, ввічливо, тепло побалакай із нею.

М у с т.а ш е н к о. Постривай! Ти, значить, усе це зарані наготовила?

І н н а. Я все обміркувала. Я два тижні вдень і вночі це обдумувала. Тепер ти сам можеш судити, що це не жарт і не хвилева фантазія. Я хочу бути матір'ю твоєї дитини й буду. От і все. І коли ти поважаєш своє слово, то прошу сумлінно, як ти сам сказав, робити все, що в твоїх силах. А в твоїх силах є не робити великих очей, не спалахувати, не філософувати, а спокійно поговорити з дівчиною, яка шукає роботи. Я їй обіцяла помогти. І от тепер, поговоривши з тобою, ми вияснили, що можемо запропонувати їй лишитись у нас для переписування на машинці твоїх праць. От і все. Це не є понад твої сили?

Мусташенко. Що ж це за дівчина?! Звідки вона?!

І н н а. Що, звідки,— все це вона сама, та й я тобі, потім розкажемо. А тепер я покличу її, бо вже пізно, вона й так давно дожидається. Я зараз! (Поспішно йде з кімнати ).

Мусташенко. Та чекай, Інно! Так же не можна, Інно! І н н а. Потім, голубчику, потім. Треба відпустити дівчину додому. (Виходить).

Мусташенко сам, схвильовано ходить по хаті, знизує плечима, мимоволі зупиняється перед дзеркалом, оглядає себе, причісує волосся, але тут же ловить себе на цьому; знову обурено знизує плечима, посміхається, хмуриться й нетерпляче поглядає на двері. І н н а входять; за нею, мило соромлячись, але цікаво зиркаючи на Муста-

шенка, іде Л ю д а.

І н н а. Ну, от, Панасе Михайловичу, дозволь представити тобі твою переписувачку: панна Люда. (До Люди). Можна вас називати просто "панна Люда"?

Люда (соромливо, але намагаючись опанувати собою). Прошу дуже. Можна навіть просто Люда.

Інна. Панна Люда вміє добре писати на машинці і згоджується на твої умови.

Мусташенко (почуваючи ніяковість, до Люди, холодно, поважно). Ви раніше де працювали?

Люда (боязко). Я писала в конторі на цукроварні. (Сміливіше). Але я зразу навчуся всього, що треба! Ви побачите. Мені треба тільки показати.

Мусташенко. Гм!.. Так. Розуміється. Але в даний момент якраз...

Інна (поквапом). Ну, от значить і чудесно! Панна Люда завтра вранці вже переїжджає до нас і приступає до виконання своїх обов'язків. Ну, я рада. (До Люди). Тепер ви можете бігти додому, а завтра рано просимо до нас зовсім.

Люда (соромлячись, тихо). Я така щаслива, що аж і не вірю собі... Я вам так дякую...

Інна. Ну, що мені? Панасові Михайловичу дякуйте, це він придумав дати вам роботу в нас.

Люда. Я дуже дякую. Я буду старатися...

Інна (сміється). Ну, глядіть же! Ну, добраніч, біжіть тепер додому! Швиденько!

Люда. Добраніч!.. (Хоче ще щось сказати, але, засоромившись, повертається і швидко, немов утікаючи, виходить).

Інна. Ну? Бачив, яка вона?

Мусташенко. Це гидко, Інно! Негарно... Мені за тебе боляче.

Інна. Ффіть! (Підходить до нього, ніжно зазирає йому в лице іутихо кажучи "Пан!", розводить обидві руки на чверть аршина одну від одної, виставивши тільки указові пальці, немов визначаючи розмір чогось). Пам'ятаєш?.. Пам'ятаєш, як ми ждали наше, й ти мені от так показував, і як цим жестом приборкував мене? Пам'ятаєш? Тепер тобі показую. (Ніжно, лукаво розводячи руки). Панасе?..

Мусташенко зиркає, відвертається й сідає в фотель.

Інна (обнімає його за голову, бурно цілує). Буде, буде, буде! Чуєш, ти? Я знаю вже, що буде. (Біжить до телефону, гукає): 25-44, 25-44... Так... Дякую... Юрій Маркович? А ви ще не спите? Ну, то лягайте спати!.. Так-так, власне: лягайте спати! Добраніч! (Сміється, кладе трубку, підбігає до Мусташенка, стає на коліна перед ним і, лукаво зазираючи в лице й показуючи руками, ніжним і наказовим шепотом каже). Бу-де!! (Міцно пригортається).

Завіса

ДРУГА ДІЯ

Сцена поділена на дві половини. Праворуч — кабінет Мусташенка, шафи з книжками, бюрко, канапа. Недалеко від бюрка невеличкий столик з машинкою до писання. Столик цей стоїть vis-a-vis 1 до дверей, що ведуть до вітальні. Двері в коридор і вітальню. Ліворуч — вітальня. Двері в кабінет, у коридор і інші кімнати. В кабінеті Мусташенко й Люда. Мусташенко сидить за бюрком і перечитує аркуші паперу, списаного машинкою. Часом скоса, непомітно слідкує за Людою. Люда швидко, старанно

переписує.

Мусташенко (підходить до Люди з аркушами; тримається поважно, з холодною вибачливістю). Маленька по-милочка, панно Людо...

Люда (злякано). Ой! Хіба? Що ж я там написала?

Мусташенко. Ну, нічого такого страшного. Замість "репродукція", ви написали "ерпордукція". Треба відмітити тут олівцем. (Нахиляється до Люди й показує помилку, скоса дивлячись на її лице, волосся).

Люда. Зараз, зараз! Дайте мені, будь ласка. Ото яка, їй-богу! "Ерпордукція". (Рішуче). Я наново перепишу цей аркуш.

М у с т а ш е н к о. Ну що ви, бог з вами! (Сміється). Виправити тільки, та й годі.

Люда (благаюче дивиться на нього). Але ж це негарно, що будуть помилки. Подумають, що ви не знали цього слова.

Мусташенко (сміється). Ну, що ж робити? Або подумають, що переписувачка помилилась. А помилилась через те, що втомлена, що занадто багато працює.

Л юд а. Та де ж багато?! От як на цукроварні писала, так ото справді було багато.

Мусташенко. А чого ж ви перестали там працювати?

Люда (соромиться). А, ну їх!

Мусташенко. Умови праці були тяжкі?

Люда. Ні, умови нічого... Та... (Замовкає, хоче писати).

Мусташенко. Посварилися з ким-небудь?

Люда. Атож.

М у с т а ш,е н к о. З ким же то? Люда. Та... з директором.

М у с т а ш е н к о. Он як! З самим директором? За яку ж справу?

Л ю д а. А за таку, що я йому вподобалась! Він хотів, щоб я в його кабінеті писала. А я не схотіла. Нехай пошукає собі інших.

Мусташенко. Умгу! Залицявся? Люда. Аякже! Жонатий чоловік, троє дітей. Соромився б!

Мусташенко. Так... (Одразу похмурюється, відходить ).

Люда, винувато зиркнувши на нього, починає писати.

Мусташенко. Так-так. Ні, панно Людо, вам безумовно треба хоч трохи гуляти. За три тижні, що ви в нас, ви не більш, як двічі ввечері виходили з дому. Це не годиться.

Люда. Та мені нема куди ходити! Та й не хочу я.

Мусташенко. Ну, як-таки нема куди? Дівчина ви молода, вам треба розваги. Познайомтеся з молодими людьми, ходіть до театру, в кінематограф, у сад. До себе в гості покличте. Ви не в тюрмі, ви маєте повну волю. А так не можна, як ви живете. Через те ви й помилки робите.

Люда. Мені знайомих ніяких не треба. А помилок я буду старатись не робити. Ій-богу! От побачите!

Мусташенко. Та не в помилках річ, чудна ви дівчино! А... а річ в тому, що вам же нудно так жити в нас.

Люда. Мені нудно в вас? (Схаменувшись, кидається писати).

Мусташенко пильно дивиться на неї, похмурюється й починає читати аркуші. Люда непомітно погляда на Мусташенка.

Мусташенко. От і тут помилка...

Люда. Ой господи! (Схоплюється й підходить).

Мусташенко (з посмішкою). От бачите? Значить, треба розваги, спочинку.

Люда. Та, їй-богу ж, то не через це!

Мусташенко. А через що? Раніш ви далеко менше помилок робили. Або ви втомлені, або ж... закохані в когось, і нема тої уваги.

Люда (соромиться). Ну от, закохана! Я просто й сама не знаю, що це таке.

В вітальню під час цієї сцени входить Інна; тихо, навшпиньках, прислухаючись, підходить до дверей у кабінет, слухає, потім входить за портьєру між дверима й лишається там.

Мусташенко. Ну, не знаєте. Скучили, мабуть, за "ним", думаєте про нього багато, от і... Люда. За ким "за ним"?!

Мусташенко. Ну, за тим, у кого ви закохані, кого покинули там десь.

Люда (зневажливо кривить губи). Кого я могла там покинути? Дуже вони мені потрібні... А з помилками — я просто не розумію... Здається ж, я... Дозвольте мені цей аркуш.

Мусташенко (помалу простягаючи аркуш). От і зблідли ви в нас трошки. (Немов не навмисне бере її за руку). Мені сумно, що ви можете своє здоров'я в нас попсувати...

Л ю д а. Та я здорова зовсім... А тут також треба відмітити олівцем? (Легко пробує визволити руку).

Мусташенко (неуважно). Еге-еге, розуміється, відмітити... Безумовно, відмітити... Так закохані, га?

Люда соромливо посміхається, визволяє руку й іде до свого столика. Мусташенко з усміхом читає аркуші. Í н н а виходить з-за портьєри, тісно стуливши вуста, відходить і сідає в фотель, одкинувши голову назад.

Мусташенко (раптом змітає посмішку, похмурю-ється, швидко витягає пенсне й одягає, встає й зовсім іншим — поважним, серйозним тоном). Так-так. Жарти жартами, панно Людо, а вам треба моціону, руху, повітря. Здоров'я насамперед. А потім... Чи не можна, що(5 деякі речі ви переписували в себе в кімнаті? Тут я вам заважаю. І взагалі... я гадаю, що тут, у кабінеті, треба писати тільки те, що я диктуватиму.

Люда (стурбовано дивиться на нього, несміло підводиться). Мені зараз же перейти туди?

Мусташенко. Ну, зараз... я не знаю. Я хочу тепер вам іще дещо продиктувати. Але завтра ви можете працювати в себе.

Люда (сідає). Мені взяти чистого паперу для диктовки?

Мусташенко (підходить до неї)■. Чекайте, ви на чому зупинились? (Скидає пенсне, нахиляється над плечем Люди, читає про себе). Умгу... Так... Тут іще трохи лишилося? Ну, це вже ви допишіть зараз...

Люда хапається писати.

Мусташенко. Та ви не спішіть так. Вас ніхто не жене звідси.

Люда мовчки так само поспішає, їнна підходить до дверей і знову входить за портьєру.

Мусташенко. Та не хапайте ж так, кажу... (Бере Люду за руки вище ліктів, притримує). Тихше, тихше. Повільніше... Поспішать не треба. (Не випускаючи її рук, нахиляється до її плеча так, що його лице приходиться зовсім близько до її лиця, й ніби дивиться в аркуш). Ну, пишіть так. Я буду вашу енергію регулювати. Ну?

Люда (тихо). Мені так незручно писати...

Мусташенко (хвилюється). А то не треба спішити. Га? Спішити не треба, коли вам кажуть. Ну?

Люда.