Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Хоч і був вільно-відпущеним.

— Петре, ти, й справді, ото потурчився? — озвався писар.

— Я живу в Базавлуці, а не в Сінопі, — відповів ухильно козак. По хвилі додав: — Що б я тобі, пане писарю, не відповів, ти все одно не зрозумієш, доки сам не пройдеш всіма колами пекла, якими довелося пройти мені.

Вони з писарем були чимось схожі, ніби старший і молодший брати: худорлявими обличчями, великими чорними очима, тонкими з горбинкою носами; навіть вусами, тільки в писаря вони були майже зовсім сиві, а в Потурнака ледь взялися сивиною.

Микошинський запитав:

— А як там люди ставляться до нас взагалі? Ну, до козаків?

— О-о, з великою пошаною, — відказав Потурнак. — Дітей нами лякають.

Микошинський хоч і не виказував настрою, проте дві глибокі зморшки, що залягли над переніссям, свідчили, що розмова його пригнітила.

— Богдане, ти й справді хочеш взяти в похід оті трофеї? — поцікавився Потурнак, кивнувши на кораблі. — Вони ж у бою неповороткі.

— Там видно буде, — відказав гетьман, підводячись. — А ти, Петре, подумай добре, чи є хоч найменша слабина у тій фортеці. Сіноп — це саме те, що треба, з усіх міркувань.

— Атож, з усіх, — підтвердив писар.

ОТРУЄНА СТРІЛА

Замах на характерника стався на Спаса. Стріла, пущена з заростей, вп’ялася в дуб на палець вище від Оникієвої голови. Наконечник її був змащений невідомою отрутою. Курка, до тіла якої доторкнулися тим вістрям, одразу здохла. Але це було пізніше, а тоді зловмисник, не влучивши в ціль, у фанатичному пориванні вискочив з-за дерев і кинувся до Оникія. Якби не крик наполоханого крука, залишився б характерник лежати до ранку з перерізаним горлом. Злякане "ка-р-р" насторожило чоловіка, і він помітив, як у сутінках до нього швидко наближалася якась висока постать. Скочивши на рівні, Оникій кинувся до церкви, де на майдані гуляли козаки. Біг і кричав, а над головою, немов згусток його темної душі, летів птах. Коли напасник був уже за кілька кроків від утікача, крук люто кинувся на нього, вискубуючи чуба. Бандит відмахувався, уповільнював біг, і це допомогло коротконогому гладкому Оникієві врятуватись. Той, хто переслідував, збагнув нарешті, що біжить на неминучу погибель; він спинився, а тоді кинувся назад у гущавину.

Гомін, сміх і бренькання кобзи заглушували волання характерника, і з’ява його в гурті була несподівана. Враз гомін ущух. Козаки, в кожного з яких у будень знаходилося привітне слово для чоловіка під дубом, цього разу дивилися на нього відчужено.

— Ти чого, Оникію, в Боже свято з’явився біля церкви? — запитав хтось із натовпу не дуже привітно.

Характерник якийсь час відсапувався, а тоді відказав:

— Ото я вам уже так у печінках, що ви вирішили мене вбити? І саме в Боже свято...

— Що ти верзеш, чолов’яго... Хто тебе хотів убити? — запитав Потурнак, виступаючи з гурту. За ним вийшли Приблуда і В’юн. — Ми тут усі напідпитку. Але ж не настільки.

Коли юрба зі смолоскипами наблизилась до Оникієвого дуба, то гомін її враз ущух. Над жмутком трави — сідалом характерника — стирчала стріла.

— Стій, не займай! — верескнув Оникій до Потурнака. — Вона отруєна.

— Звідки ти знаєш, Оникію? — запитав хтось із козаків.

— Знаю. Тепер знаю. — Характерник уже опанував себе; в голосі його з’явилась колишня самовпевненість.

Зірвавши шматок дубового листя і обмотавши стрілу, він не без зусиль висмикнув її з дерева. В яскравому світлі смолоскипів було видно, що наконечник і частина древка були вимащені зеленою рідиною.

— Пробачте, братчики, за підозру, — винувато промовив Оникій. — Це рука інквізиції.

— Атож, інквізиції, — мовив гетьман сам до себе, розглядаючи наступного дня вже вимиту стрілу.

— З чого ти взяв, Богдане? — поцікавився осавул Нетудихата. — Це міг бути звичайний релігійний фанатик, який побачив у тому нещасному всі біди, що, бува, на нас валяться.

— Ні, пане осавуле, фанатик православної віри не стрілятиме такою стрілою. Наконечники зі срібла відливають у таємних ливарнях інквізиції, і вони призначені для вбивства тільки вурдалаків, упирів, відьом і всілякої нечистої сили. Бо тільки срібна стріла і срібна куля мають силу, аби вкоротити віку такій істоті. Отож поміж чесного воїнства завівся чужинець.

Писар, котрий безмовно сидів за своїм столом, подав голос:

— У цій пригоді, панове, є також добрий знак. Якщо нашого Оникія не взяла срібна стріла, — а той, хто випустив її, напевне, був майстром своєї справи, то він — характерник — не є нечистою людиною... Ну, якщо вірити інквізиції щодо властивостей срібної стріли.

— А й справді, — мовив Микошинський. — Виходить, Оникій Колодуба не товариш сатані.Обличчя гетьмана просвітліло; вочевидь, особа характерника його, як вірного церкви, теж бентежила. Та враз воно знову стало заклопотаним.

— Ще один момент, — сказав він. — Той, хто мав наказ убити чаклуна, знає про наш намір здійснити морський похід. Йому невідомо, правда, куди саме. Втім, нам — також... — усміхнувся гетьман. — Якщо він утече, то про все довідаються єзуїти. А там одразу збагнуть, чим це пахне для Речі Посполитої, яка перебуває у вогні повстань. Отож у гирлі Дніпра на нас чатуватиме турецький флот.

— Ти думаєш, пане гетьмане, що поляки насміляться протиставити себе всій Європі, яка піднялась на турка? — озвався осавул.

— Авжеж, ні. Вони знайдуть спосіб передати звістку султанові через турецьких вивідників у Варшаві; вони її ненароком вибовкають.

— Справді, — сказав писар, — ієзуїта треба зловити будь-що. І я, здається, знаю, поміж кого його слід шукати... До того, як вони — новоприбулі — з’явились, було спокійно. Колись давно, правда, по Оникія приходила ціла група "псів господніх", але їх повкидали в Дніпро, і вони мало не потопились. Ти, Богдане, був тоді на Дінці.

— Не схожі новаки на зловмисників, — озвався осавул. — Всі порубані, хворі...

— Мова йде про одного з них. До того ж минуло два тижні, і більшість з них одужує.

— Якщо твої підозри, писарю, слушні, то інквізиції стане відомо і про посланця Рудольфа Другого, якого вони привели з собою. А це вже зовсім кепсько.

Настав другий день Спаса. Козаки хоч і були ошатно вбрані, але на лицях їхніх бракувало святкової безтурботності. Всіх стривожив замах на характерника. Відчували себе ніяково і новоприбулі, які дедалі частіше ловили на собі підозріливі погляди господарів. Більшість з них одужала, але свіжі шрами потворили кому лице, кому плече, кому груди. Це справді була частина лазарету, якій пощастило вижити. Служба осавула доповіла, що ніхто з сорока семи прибульців не зник.

А тим часом Оникій сидів собі під дубом, ніби нічого й не сталося; біля нього стояли святкові страви, принесені з куренів. Щоправда, від хмільного характерник відмовився.

— Забери оте, Саво, — сказав він Приблуді, показуючи на глек з медовухою. — Нехай хлопці самі вип’ють, а мені принеси узвару... А постривай-но, посидь ще трохи коло мене.

— Оникію, — сказав Сава, — я розумію, чого по тебе приходили пси господні, ти-бо напророчив смерть Стефанові Баторію. Але дотепер ти мешкаєш поміж козаків і ніякої загрози для інквізиції не являєш. Чого вони намагаються тебе зі світу звести?

— Саво, Карпів сину, нехай тобі буде відомо, що смерть короля — то тільки перше моє віщування, яке збулося. За тим багато чого справдилося. І кожного разу пси господні заглядали до книги, в якій занотоване все сказане мною і такими людьми, як я, і повідане їм їхніми вивідниками. На жаль, все воно збувається і надалі збуватиметься. А ті, — Оникій показав кудись рукою, — думають, що я його насилаю... Хочеш запитати, які напасті вже впали? — випередив характерник Савине запитання. — Ну, татари торік спалили Галич, Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю. А я застерігав про це ще до смерті Баторія. А ось тепер у Львові й Перемишлі мор великий почався. От інквізиція й шукає, на кого б списати ту кару Божу.

— Оникію, а вчорашній замах ти передбачив? — раптом запитав Приблуда.

Характерник подивився пильно. Але на лиці юнака не було знати іронії. Поміркувавши, він відказав похмуро:

— Ні. Учорашній напасник — істота особлива. Вона має властивість бути невидимою для третього ока таких людей, як я... Напевне не знаю, але думаю, що то слуги сатани. Інквізиції про них відомо, і вона їх використовує.

Оникій устромив руку в кишеню шароварів і довго там порпався. Та нарешті витяг і показав Приблуді щось схоже на клаптик луб’я.

— Та чорна душа має, проте, білу чуприну, — сказав характерник. — Оце я зняв сьогодні з лапи мого Стефана. Воно присохло до пазура разом з кров’ю бандюги.

Покидаючи Оникія, Сава завважив подумки, що той після замаху немовби втратив здатність проникати в чужі думки. Та нараз почув услід:

— Не втратив, не втратив...

Загін з п’яти вершників, перебрівши заводі, вибрався на суходіл. Це був острів, порослий березняком. Якби поміж козаків не було того, хто вже тут побував, вони не помітили б хатини під вербами. І дах, і колоди, з яких її було збито, майже суціль вкривала пухнаста латка моху. За кілька кроків плескалися хвилі великої водойми, а на березі ґелготала зграя диких гусей; не ляканих, бо на людей, котрі спішились зовсім поряд, вони не звертали уваги. Проте самі козаки тримали руки хто на ефесі шаблі, хто на пістолі.

— Гей, хто в хаті, зустрічай гостей! — гукнув один з прибулих.

Минуло чимало часу, поки рипнуло і на світ з’явилося щось схоже на лісовика — обросле бородою, з кучмою чорного волосся на голові.

— Кого чорти принесли?! — проревіло з дверей.

— Здичавів, Мисюго... — озвався один з п’ятірки. — Темний став, як вугілля, що тут куриш. Хіба так гостей зустрічають?

— Це ти, Нетудихато? — уже м’якшим голосом запитав господар. — Що тебе привело сюди на другий день Спаса? Та ще й при бойовому почті.

— Приїхали довідатись, коли купу розкидатимете. Потрібне деревне вугілля.

— Коли треба буде, тоді й розгорнемо. Не раніше, не пізніше.

Нетудихата відстебнув від сідла карафу й подав вугляреві.

— На ось, братику, скуштуй на честь свята... Ху-у, — прибулий повів носом, — та ти вже накуштувався. Тхне від тебе, як з винної діжі.

— Свято Боже, — проревіло добродушно.

— Атож, — сказав Нетудихата, озираючись довкіл, — здичавів тут сам-один...

— Я не один, — відказав Мисюга, зробивши довгий-довгий ковток і віддаючи порожню баклагу її власникові, — Кубусь зо мною...