Золото і кров Сінопа - Савченко Віктор

Погортав; його ніздрі ворухнулись, вловлюючи запах пергаменту. Тоді закрив і, поклавши руку на книгу, сказав:

— Зроблю все, що зможу. — Мить повагавшись, додав: — І навіть те, чого не зможу.

Він підвівся і підійшов до великої кованої скрині в кутку, де стояли прапор, корогва та бунчук, підняв віко і витяг хреста з чорного дерева на масивному золотому ланцюгу.

— Це тобі, Телемаху, на згадку про наші молоді літа і про науку, якої ми один в одного навчались.

— Хай Бог тебе береже, Богдане!

— А це, — гетьман зняв пістоль, що висів на килимі, — передай його милості князю Костянтину.

Грек нерішуче взяв зброю і, мружачись, став роздивлятись арабську в’язь, висічену на дулі.

— "Аллах, борони падишаха", — переклав він. — З такою річчю небезпечно їхати. Руків’я виготовлене з електра. — Помітивши на обличчі гетьмана збентеження, пояснив: — Ну, зі сплаву золота й срібла. А цим двом великим смарагдам і ціни немає.

— Отож будь обережніший у дорозі, — всміхнувся господар. — Знаєш-бо, яку коштовність везеш.

Коли грек вийшов, гетьман сказав:

— Запиши, писарю: пістоль з двома смарагдами на руків’ї подаровано його милості князю Костянтину Острозькому через посланця княжого грека Телемаха. Самому ж Телемахові подаровано хреста чорного дерева з золотим ланцюжком до нього....

Сутеніло. Вогник лампади під образом Богородиці коливався від рівного дихання гетьмана.

"Пресвятая Діво Маріє, напоум мене, раба твого, чому нарід мій росте немов трава, не маючи ні своїх володарів духу, ні державців? Чи жорстокістю він нагрішив, чи язицтвом у минулому? І скільки ще поколінь бути йому пасовиськом для чужинців? То орда забреде, все витолочить, десятки тисяч у неволю погонить, то магнати польські з нього соки чавлять, а тепер уже й на душу напосіли. Доки над нами буде бусурманський зашморг витись і хижий білий орел кружляти? Чому так важко на ноги спинатись? Часу ж бо, часу скільки минуло після монгольського нашестя! Пресвятая Богоридице, давши нам бунтівний дух непокори і волелюбства, ти позбавила нас єдності й жертовності; ти не дала князям нашим руським гонору і прагнення власного державотворення, а відтак прирекла на безвладдя і безкордоння. Пробач, мені грішному, Мати Божа, що не бачу я відмінності між грецькою і римською вірами, а бачу тільки двох намісників Бога на землі: антіохійського й римського. Чи такий це вже гріх перейти від одного Божого пастиря до іншого? Побратим мій і вчитель Телемах — провідник грецької церкви — помітив у цьому відступництво. Відступництво від чого: від Бога чи від віри? Та ні ж бо. Зрада була колись, дуже давно, коли зрадили наших слав’янських ідолів — Ярила, Перуна, Дажбога, Сварога... Хай Господь милує! Що це я таке думаю!? Найбільшою зрадою, найбільшим відступництвом, яке тільки може бути, — це зрада свого племені, відступництво від роду свого. — гетьман став на коліна, перехрестився і, підвівши очі до образа, прошепотів: — Не дай мені схибити, Мати Божа!"

У вікно заповзав присмерк, а за ним гомін військового стану; десь голосно балакали, з протилежного боку майдану долинали тихе бренькання кобзи і спів.Двері заступила невисока постать.

— Пане, вечеряти кличуть, — почувся голос джури.Гетьман ще раз перехрестився, підвівся з колін.

— Скажи, синку, нехай без мене... Я — пізніше.

"Ти утримала мене, Мати Божа, від хибного кроку, коли торік прибули сюди посли германського імператора Рудольфа Другого, папи Григорія Тринадцятого та московського князя Федора Івановича. Я не став проливати козацьку кров за чужинців, хоч мені і підкуп великий давали. Сказав, що коней мало. Татари справді перед тим Томаківське укріплення зруйнували, більш як дві тисячі коней захопили. А на турка в Молдавію тільки кінним можна йти. Посли наполягали. Кому дороге чуже життя? Еріх фон Лясота навіть прапор Рудольфів подарував і прохав виступити під ним. А дон Олександр Капулео — папський посланець — прохав, аби козаки з’єдналися з військом господаря Молдавії, який буцімто погодився виступити з ними вкупі на турка. Вже тоді Капулео казав про симпатії українців до римської церкви... Якби я піддався на умовляння послів, не було б тепер укріплення в Базавлуці — нікому його було б звести. Тоді це був загублений у плавнях острів, тепер фортеця, споруджена за всіма правилами фортифікації; тоді послів поселили в очеретяні курені, криті кінськими шкурами; тепер тут зведені будинки, школа, церква. Та найголовнішим є військова скарбниця, де виготовляють порох, відливають кулі, лагодять вогнепальну зброю, будують козацькі судна. Дозірні, виставлені на відстані денного переходу, негайно сповістять про наближення неприятеля".

Він, Богдан Микошинський, молодий офіцер короля польського, колись давно, прибувши на Запороги, мав завдання згуртувати тутешній люд на оборону кордонів Речі Посполитої. Але тямущі люди скоро помітили, що військовий посланець гуртує не слухняне знаряддя короля, а лицарський орден. Він, руський шляхтич православної віри, родовід якого простежувався аж до чотирнадцятого коліна і коріння якого галузилося не тільки по Київщині та Поділлі, а й до Литви проросло, вважав владу польського короля тимчасовим непорозумінням, а справжнім законним монархом України визнавав династію князів Острозьких. Якби король довідався про зв’язки князя Костянтина з низовим козацтвом, це мало б важкі наслідки для княжої родини. Адже Запоріжжя допомагало повстанцям Косинського й Наливайка, які громили маєтки польської і пропольської шляхти.

Отож про приїзд посланця від князя знали тільки він, писар та осавул. Про справжню ж мету приїзду було відомо лише йому. На Січі мав бути королівський вивідник, і через це Телемахові було приділено не більше уваги, ніж звичайному гендляреві.

Наступного дня грек з його двома охоронцями відбув, не відвідавши на прощання куреня козацького зверхника. Але їм услід Микошинський вислав сотню добре озброєних, з харчами на два тижні козаків. Сотникові наказав рухатись за посланцем князя назирці аж до Чигирина. А там, переконавшись, що грекові вже ніщо не загрожує, розділитись по п’ятеро та майнути по хуторах і зимівниках, де мешкали сімейні воїни-запорожці, і переказати наказ гетьмана прибути разом з помічниками — колишніми соратниками, на Базавлук в останню декаду вересня. Це були люди при вогнепальній зброї, мали добрих коней, а головне — вишкіл військовиків-професіоналів. На деяких хуторах їх налічувалося по півсотні.

ВІЩУН-ХАРАКТЕРНИК

"Південно-західніше від Базавлука русло Дніпра різко розширялося. В цьому місці було безліч великих і малих островів. Останні здебільшого вкриті густими заростями очерету. Численні звивисті проходи між ними являли собою справжній лабіринт, небезпечний для будь-якого неприятеля. Тут, у потаємних місцях, ворога підстерігали гармати, тут же сновигали на човнах козацькі дозори. Весь цей комплекс островів разом із зведеними на них укріпленнями називався Військовою Скарбницею".*

Неподалік від берега погойдувалися на хвилях з десятка два чайок; на глибоководді стояли галера на дванадцять пар весел, три турецькі сандали і каравела, на якій вчилася управляти вітрилами команда козаків. Людно й гомінко було на березі; мигтіла блискавкою пилка: двоє оголених по пас дужанів розпилювали вздовж стовбур велетенської липи, а ще двоє, один з яких був Гарбуз, потягували люльки, очікуючи своєї черги пиляти. Неподалік від півстовбура липи з видовбаною серцевиною підбивали з обох боків зігнуті дубові дошки.

Сава з В’юном і Потурнаком конопатили вже готовий човен, який стояв біля самої води на стапелі. Пахло свіжою деревиною і конопляним луб’ям.

— А що, Приблудо, човен конопатити легше, ніж латину зубрити? — озвався В’юн з усміхом.

Сава не відповів. Перегодом сказав, звертаючись до Петра:

— Великий морський похід готується. Інакше нащо така кількіть чайок?

— Авжеж, — відказав Петро. — А от тільки куди: на Очаків, у Крим? Гетьман намірами не ділиться. Все підготує, а тоді вже коло скликає... Немало люду в похід вирушить — тисячі зо дві-три.

— З чого ти взяв, що аж стільки? — поцікавився В’юн.

— Прикинь: в один дуб сідає шістдесят-сімдесят чоловік. Богдан наказав виготовити сорок дубів...

Сонце вже пекло нещадно, коли тричі бемкнув дзвін, сповіщаючи про початок обідньої пори. Враз стихло дзижчання пилки, постукування молотків, урвалися команди, що долинали з каравели. В затінку під деревами кухарі наливали страви в невеликі коритця на п’ятеро-шестеро людей.

По обіді Сава лежав під вербою; запах береговини був такий самий, як і на батьківському хуторі. Він пригадав хату, що стояла на березі, неподалік від того місця, де мальовнича Оріль впадає в Дніпро. З вікон виднілися очерети й верболози. То край, де селилися колишні січовики для тихого життя. Було поміж них чимало старих воїнів, котрі, втративши силу й спритність, доживали віку серед жаб’ячого кумкання, шепотіння осокорів та споминів. З дитинства наслухався Сава про козацькі подвиги, важку турецьку неволю, і линула його дитяча душа на Запороги, в товариство, де в пошані були відвага й любов до свободи. Кілька разів тікав він з батьківського дому, та щораз його ловили. Батько тільки всміхався в пишні чорні вуса, коли мати бідкалася навколо замурзаного, покусаного комашвою хлопчика.

— З нього вийде путній козарлюга, — казали батькові друзі, спостерігаючи, як вправно плавав і пірнав Сава.

— Коли не втопиться або не скрутить собі в’язи, — додавав батько.

Минали роки, і батько, замість того, щоб відіслати сина на Запороги, спровадив до свого брата в Київ. Вісім років бородаті дидаскали набивали Савину голову різними премудрощами. Був він добрячим тімахою-спудеєм, аж поки одного разу, приїхавши до батька на вакації, не зустрів Меланію. Спочатку не помічав у стрункій юнці, яка нарівні з ним полювала качок у плавнях та гасала на конях, особи іншої статі. І тільки в Києві, сидячи довгими зимовими вечорами над книжками, раз по раз згадував чорні хвилі її волосся, лукаво примружені очі. А потім уже не міг діждатися літа, щоб хутчіше податись додому.

Доля... На стежці до щастя вона зустріла його путами неволі.

На мить Сава відчув, що його спогадам ніби щось заважає. Він підвів голову і побачив прямо перед собою чорні очі Потурнака.

— Тебе, Приблудо, наче як зурочено, — мовив Петро.