Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро

Зібрав наш ротний Богомолов команду, призначив старшого та й каже: "Ідіть к чортовій матері". Я тієї матері ніколи не бачив, ну і примазався до командира. Ми й пішли. Прийшли до місця, треба очерет рубати, — аж сокир чортма!.. От старший і каже, ану лиш хто по сокири збігає? Я й кажу: "Я піду". Побіг, засапався, прийшов до нашого Богомола: "Дайте, кажу, три сокири".

— Чого? — пита.

— Сокири.

— Какой сокіри?

— Тут уже я бачу, що він не при своїм, — хлиснув уже добренько горілки, — та й кажу:

— Ваша благородія, унтер-офіцер прислали просити три топора!

От він почухав своє черево, дочовпався до діла та й пита:

— Що ж, Тарасе Григоровичу, треба писати запотребування?

— А пишіть!

— А у мене ж руки трусяться!

— Ну, і в мене, кажу, трусяться.

Узяв мій Богомол перо і почав мазюкати. Писав, писав, а далі кинув перо — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.

Узяв новий аркуш: писав, писав, — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.

Узяв третій аркуш: писав, писав, — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.

А я стою та й думаю: "От розумна голова! Все пише та рве!".

А далі взяв четвертий аркуш і надряпав: "Видати три сокири". Богомолов."

— От, — каже, — голову поламав!

Загальний регіт зустрів це оповідання, а присутній тут Богомолов реготав трохи чи не найбільше за інших ....

Але не завжди умови життя Тараса Шевченка на засланні були добрі. Іноді він потрапляв в гірші обставини, під суворіший нагляд, і тяжко переживав кожну кривду. Навіть і тут, в раїмському укріпленні, де умови для нього були досить можливі, його душила нудьга, безвиглядність, про що він не раз щиро говорив Нудатову: ... "Я не тільки не знаю, коли і куди, а навіть не знаю, чи вийду я з цієї каторги!"

Шевченко намалював тушшю кілька портретів Нудатова, але з них тільки один зберігся.

Нудатов згадує, що Шевченко тоді, хоч і було йому забо-ронено, малював краєвиди, а одного разу намалював велику карикатуру на місцеве товариство.

Справа в тому, що в укріпленні було дуже мало жінок. Все жіноцтво складалося, як згадує Нудатов, крім згаданої матушки, з однієї тільки сім’ї чиновника Цибісова та ще жінки начальника укріплення Даміса. При такій крайній нестачі жіноцтва, каже Нудатов, зрозуміло, що непогана таки дев’ятнадцятирічна брюнетка, дочка Цибісова, заволоділа всіма серцями укріплення. В неї був закоханий весь Раїм, і дівчині не можна було вийти на вулицю, бо її зараз же оточував цілий рій закоханих. Ця любовна гарячка виявлялась найсильнішою в перших числах кожного місяця, коли голови офіцерів ще не встигали прийти в норму після безперервних "нічних возліякій". Бідна дівчина в ці дні вислухувала по десятку напівп’яних освідчень, і кавалери просто сунули в дім Цибісова. Звичайно, що це не могло подобатись її батькові, і він часто таки влаштовував женихам прийоми, які дещо нагадували "Одіссею".

Ось саме на це "горіння п’яних сердець" Тарас Григорович задумав намалювати карикатуру. Він намалював усіх залицяльників, які довгою низкою брели до дому Цибісова просто з намету маркітанта (крамаря — Дмитро Чуб). Тут серед інших офіцерів Нудатов пригадує постаті поручника Ейсмонта, себе, лікарів Лаврова і Кількевича (з цими чотирма приятелями Тарас Григорович був у найбільш приятельських взаєминах і найчастіше бував у них). Винуватиця демонстрації — дочка Цибісова — сиділа в обіймах матері біля входу до приміщення, а над нею височіла обурена постать батька з піднесеною лопатою в руках.

На жаль, ця карикатура не збереглась, бо вона була намальована не на папері, а просто на чистій дошці звичайного липового стола.

Це теж показує нам не тільки дотепність нашого поета, а й умови, в яких минали його найкращі роки. Особливо ж страшна одноманітність сковувала всіх мешканців укріплення, коли приходила зима. Жахливі завірюхи, що тривали іноді по два тижні підряд, заносили їхні будівлі чи бараки снігом, що сягав у два метри, зупиняючи все життя. В такі дні не ставили навіть вартових, і населення цих укріплень тільки пиячило та спало.

ШЕВЧЕНКО Й ДІТИ

Велику людську рису бачимо і в поводженні Шевченка з дітьми, з своїми сестрами, батьками, а особливо з матір’ю, про яку з великою любов’ю згадує в багатьох творах. Вирвавшись з неволі і поринувши в життя вищих шарів суспільства, інтеліґенції, він не забув своєї України, свого села, не забув сестер, братів, що лишились кріпаками, у злиднях, навпаки, він щораз турбується їхньою долею, при першій можливості надсилає їм гроші, домагається їхнього звільнення з кріпацтва.

Діти ж, людські діти, завжди були предметом його любови й радости. Діти його теж любили безмежно. Його щедрість і любов до дітей бачимо у розповіді однієї киянки, в сестри якої (як згадує біограф Шевченка — Чалий) Тарас Григорович прожив три тижні, приїхавши на Україну після заслання.

Малюнок Тараса Шевченко "У Києві" (олівець)

Не бажаючи замешкати в центрі Києва, Шевченко пішов на Поділ, і незабаром опинився на Преварці.

— Йшов та йшов, — так розповідав Шевченко тій жінці, — бачу, хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе, от я й зайшов умовитись про кватиру і попросив хазяйку погодувати мене в борг.

— Хто ж ви такий? — запитала та господиня.

— Як бачите, чоловік собі! — відповів незнайомий.

Та не зважаючи на таку дивну пропозицію — погодувати і попоїсти в борг, хазяйка, можливо, якраз через ту оригінальність прийняла поета на кватиру. За кілька день з’ясувалося, хто був тим оригіналом-кватирантом. З свого боку Шевченко довідався, що його господиня, жінка хвороблива й негарна, була завзятою прихильницею поезій Шевченка, а також любила співати українські пісні. Він був захоплений такою знахідкою: скоро став своєю людиною не тільки для дітей господині, а й для неї самої називаючи її то "тіткою", то "дядиною". А білоголова дітвора, що наповнювала вулицю, приносила йому найприємнішу розвагу. Діти звали його "дядьком".

Якось просить квартирант, — розповідає далі сестра тієї господині, — щоб господиня дозволила няньці Оришці попрати його сорочки і носові хустки, а також щоб господиня позичила йому десять копійок, "бо дуже треба", — казав Тарас Григорович. Господиня охоче зробила те і друге.

Оришка була простою селянською жінкою, ще не зіпсутою міською цивілізацією. Розбираючи передану їй купу білизни, вона помітила два вузлики на кінчиках хусток. Розв’язавши їх, вона знайшла в одному 25 карбованців асигнацію, а в другому три карбованці. Замість того, щоб привласнити собі такий скарб, що становив більше за її річний заробіток, вона щиро сказала господині про свою знахідку. Тарас Григорович не стільки зрадів тим забутим грошам, скільки здивувався незвичайній чесності Оришки, що на ті гроші могла придбати собі повну гардеробу. "Дядина" запропонувала йому переглянути все його майно, що вміщалося у невеличкій валізі, і знайшла за обгортками книжок ще 15 карбованців. Але цими грішми не захотів Шевченко платити за мешкання ні однієї копійки: "бо то, казав він, якісь дурні гроші, коли я зовсім забув про них, а дурному дурна й дорога!"

На ці гроші, дочекавшись неділі, він вирішив накупити дітям гостинців. Дітей набігло з півсотні. Тим часом Тарас Григорович вирушив на базар і накупив стільки ласощів, що ледве доніс до кватирі. Подвір’я посипали свіжою скошеною травою, діти качалися й перекидалися, їхні веселі голоси линули далеко навколо. Але цим справа ще не закінчилась: по обіді перекупка привезла цілий віз яблук, груш, пряників, бубликів та ін. Це друге угощання відбулося вже за містом, на прилеглому до Преварки вигоні, куди господиня, боячись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу разом із своїм квартирантом. А Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготав, пустував. Дорослі люди дивилися збоку на це і дивувалися.

Під час свого квартирування на Преварку, Шевченко завжди вставав не пізніше 4-х годин, щоб послухати, як пташки щебечуть ... Молився й умивався він надворі, витягши власноручно із глибочезного колодязя відро "погожої" води.

Любив борщ, затовчений салом і заправлений пшоном, гречані вареники і галушки. По обіді він ішов у садок, лягав під яблунею і голосно скликав дітей на розмову.

"Кого люблять діти, — казав він, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік". Як тільки Тараса Григоровича починав перемагати сон, діти, за умовою, мусіли тихенько його залишати. "Тікаймо, — казали вони, — бо дядько вже хропе" і розбігались.

В зоряні ясні ночі Шевченко любив ходити по двору, іноді до ранішньої зорі, говорячи, "що незчисленні зіроньки не пускають його в хату". Взагалі він спав дуже мало.

Коло 10 серпня 1859 року Шевченко одержав давно очікувані гроші і до дрібниць точно розрахувався з господинею, не забувши жадної послуги, поверх умови, щедро обдарував наймичок, а особливо, як він казав, "дурну Оришку, що не вміла грошей утаїти, бо сказано, у жінки більш серця, ніж розуму".

Напредодні виїзду він приніс господині і її дітям 15 фунтів солодощів, "щоб вони їли та не кашляли". Із слізьми, як пишеться в спогадах, проводили мешканці Преварку любого Кобзаря. Навіть апатична до всього куховарка Федора і та висловилась про нього так: "Наче каміння навалилося на серце, як поїхав дядько", а господиня дому перебування поета в них порівнювала з ясним променем сонця.

Скільки, як бачимо, було тієї невичерпної доброти у Шевченка, скільки щирости й любови до своїх людей, до простих людей, а особливо до дітей. У цій розповіді ми найкраще бачимо вдачу, характер, поводження, душу поета, що приваблювали кожного, хто з ним зустрічався.

Пестлива ніжність, як стверджує Чалий, поширювалась у нього навіть на тварин: не раз захищав він кошенят і щенят від злісних намірів хлопчаків, а пташок, прив’язаних на мотузу, іноді купував у дітей і випускав на волю.

ЗНАННЯ МОВ, КНИГИ, ПИСЬМЕННИКИ...

З різних спогадів ми бачимо смаки, уподобання, ставлення Шевченка до окремих літераторів, його симпатії і антипатії, з творів письменників він любив зокрема Котляревського, Гоголя, Шекспіра, Дайте, Лєрмонтова, до небес підносив Марка Вовчка, ставлячи її вище за французьку письменницю Жорж Занд.