Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Такі козаки є зимовими, вони, живучи в селах і хуторах вирощують хліб, пасуть худобу, тобто провіант готують для січових козаків. Вони женяться і живуть у сім'ях, а коли хлопцям виповнюється двадцять років, можуть записатися до січових козаків. Тут вони проходять вишкіл, стають воїнами, потім можуть лишитися на Січі, а можуть завести сім'ї і бути зимовими козаками. А в разі виникнення необхідності всі козаки беруться до зброї. Дядько Степан виховував мене, тому не жив на Січі, але тепер ми обидва вже лишимося тут. До речі тобі скільки років?

– Двадцять три.

– Отож, якщо тобі стане до вподоби лицарство, теж зможеш стати лицарем.

– Так я же из другой державы!

– А то не має значення з якої держави, і якої національності. Досить часто на Січ приходять люди, які не хочуть щоб їх знайшли і лишаються тут назавжди. Їх тут в козаки записують з новими прізвищами і якщо, скажімо, пан шукає свого холопа, то його ніхто не видасть.

– А тебя как записали?

– Мене записали по батькові Лободою, курінний отаман сказав, що славне ім'я гетьмана Григорія Лободи треба лишити на Січі, тим більше, що мене ніхто не шукає, бо я не є власність якогось пана.

– Именно поэтому тебя знает и Генеральный писарь, и другие казаки?

– Так, мене знає навіть Сагайдак, але моєї заслуги в тому не має. Не був я в боях і походах, то заслуга мого батька. Але я маю надію і велике бажання не зганьбити батькове ім'я, а примножити його славу своїми звитягами. Проте це я тобі кажу першому, я навіть перед Дядьком Степаном не відкривав своїх мрій.

– Максим, а чтобы стать "рыцарем" Сечи Запорожской, что надо сделать?

– Перше записатися до Війська Запорозького. Потім вивчити мову руську…

– А зачем, ведь я тебя разумею, и ты меня.

– То ми з тобою, московська говірка для нас зрозуміла як і польська, а якщо ти німець, литовець, жид чи турок тоді як?

– А, что среди запорожцев есть и турки и жиды?

– Є, повір і не мало. Я, наприклад, знаю Василя Перехреста. Його батько Айзик займався торгівлею на Січі і брав з собою сина. Тому сподобалось козацьке життя, а сам він є романтичною особою, то ж охрестився в церкві святої покрови і став козаком. Що тут дивного. Добрим лицарем став, він вже понад десять років на Січі. Та й турки вихрещуються, причому добровільно, На Січі нікого не силують. Це турки крадуть маленьких хлопчиків на Україні, навертають їх в Іслам і роблять яничарами без їх згоди.

– А что, запорожцы добровольно Ислам не принимают?

– Приймають. Але не можуть жити на чужині. Повертаються. Я знаю одного потурнака, кажуть добрий був колись козак, але попав в полон до турок і прийняв Іслам. Не знаю добровільно чи примусово, а от тепер повернувся і живе пахолком у одного запорожця на хуторі.

– А что это "пахолок"?

– Селянин, в полі працює. А головне, щоб стати лицарем, треба вишкіл шість років пройти, вивчити всі прийоми бою запорожців, прийняти участь в смертельних боях, ось вже тоді стаєш правдиво січовим запорожцем!

– Много времени надо.

– Багато часу і ще більше праці до поту. Але то є запорука перемог! Якщо лицар кволий і невмілий чи стане він переможцем?

– Не станет, конечно не станет.

Вони замовчали, бо вже підходили до куренів, в яких жили козаки. Всі курені стояли в ряд, причілкові стіни напрвлені до майдану, на якому проходили всі значні події в житті Війська Запорозького. Курені були одного розміру, десь до сорока аршинів завдовжки і шести завширшки. Довгі стіни мали по чотири квадратних вікна. Причілкова стіна мала посередині двері і з боків від дверей по одному вікну. Двері були з різьбленими лутками, помальованими в зелений і червоний колір.

Відкривши двері Максим з Василем зайшли в сіни, які одночасно були і кухнею, і пекарнею. Тут також жив кухар з помічниками. Посеред сіней розміщалась "кабиця", тобто місце обкладене камінням, на якому горіло вогнище. Над вогнищем висів великий казан, в якому готувалася страва. Той казан був підвішений до "сволока", ланцюгами. Кухар з помічниками поралися біля столів і казану, а сіни вже наповнилися духом товченого старого сала з часником, яким заправляв кухар куліш.

Хлопці привіталися з кухарями і зайшли у велику хату. В стіну, яка відділяла сіни від "великої" хати, була вмурована велика кахельна піч, яка взимку її обігрівала. На всю довжину великої хати до самого "покуття", тобто красного кута, в якому на стіні висіли ікони, а під ними горіла лампадка, посередині хати стояв стіл, а з двох боків дерев'яні лавки. Попід стінами розміщались дерев'яні помости, постелені соломою і накриті овечими шкурами, на цих помостах козаки спали в холодну пору року, а коли теплішало то на дворі на траві, кращої постелі ніж під відкритим небом козак не знав!

День схилявся до вечора, надворі була рання весна і досить прохолодно, тому майже всі козаки знаходились в курені, чекаючи вечері. Хтось сидів за столом граючи в карти, десятків зо два козаків розмістилися на ложах і напівголоса виводили журливу українську пісню. На покуті сидів Степан, і щось розповідав козакам, що згуртувалися біля нього.

Коли Максим з Василем зайшли, всі повернулися до них. Максим уклонився і звернувся до присутніх:

– Здорові будьте, славні козаки Війська Запорозького, дозвольте привітати вас у нашому курені! Прийміть нас разом з московським послом до вашої громади.

Максим, а за ним і Василь знову вклонилися. Від козаків, що сиділи на покутті біля Степана, піднявся козак середніх років, то був курінний отаман Олекса Гаркуша.

– Здоровий будь і ти Максиме і гість наш, посол московський, нехай буде здоровим! Проходьте, знаходьте собі місце скоро вечеряти будемо!

Місця і біля столів і на помостах було досить, і хлопці за цілий день вперше вляглися на запашну солому, знімаючи набуту за цілий день втому. А козаки, які були в курені, привітавши прибулих, знову зайнялися своїми справами.

Недалеко від Максима з Василем лежав літній козак, який певне дрімав, а прихід хлопців його розбудив. То був відомий на Січі забіяка і правдолюб Іван Перебийніс. Чи то було прізвище від батька, чи він його отримав вже на Січі, але не було пиятики, після якої Іван не зчиняв бійки, і всі вони були вагомим аргументом в підтвердженні сказаної ним правди, яку хтось насмілювався ставити під сумнів. Він сів на постелі подивився навкруги і знайшов собі роботу. Біля столу сидів молодий хлопець і щось ладив на ножна шаблі.

– Агов, Новик, підійди-но до мене!

– Цо, пан, хце?

– Що пан хоче я не відаю, а якщо ти мені відповідаєш, то я не пан, а запорозький козак. А для тебе я хто?

– Лицар Війська Запорозького!

– То вірно, я лицар Війська Запорозького, а ти хто?

– Я есьм уродзоний шляхтич. Маю маєтності в Краківському воєводстві.

– Ото в Краківському воєводстві ти шляхтич, а на Січі ти хто?

– Я не відам, я лише місяць на Січі!

– Ага місяць. Добре. Маєш бажання стати козаком?

– Так, прошу пана! За тим і приїхав.

– Я не питаю за чим, але коли хочеш стати козаком повинен вчити нашу, козацьку мову!

– А яка то ваша козацька мова, прошу пана?

– А то мова, якою козаки розмовляють! А ще, вчи звичаї і закони Січі Запорозької. От ти вже місяць на Січі, то скажи хто ти є мені, коли я вже понад десять років козак запорозький?

– На Бога, я не відам пане!

– Брешеш, я тобі вже говорив! Я тобі батько, а ти мені син!

– То я в Кракові маю ойтца!

– А я й не кажу, що я твій отець. Я взагалі ні сім'ї ні дітей не маю! Але я раніше на Січ прийшов, тому по нашому звичаю маєш мене кликати батьку, а я тебе-сину. Зрозумів, синку?

– Зрозумів, батьку!

– От і молодець! Тільки ж ти запам'ятовуй те чому тебе батько вчить!

Задоволений своїм виховним таланом козак поглянув ще раз довкола, і пішов до козаків які співали. А вже за мить його високий тенор влився в козацький хор. Максиму пожалів цього шляхтича, який стривожений сидів схилившись над столом і нагадував йому викинуту на берег рибину, одиноку і нещасну.

– Друже, як ти звешся? – Привітно звернувся він до Новика.

– Чому один сидиш без друзів, приєднуйся до нас!

Шляхтич з недовірою поглянув на хлопців, чекаючи якогось підступу з їх боку, але побачив їх усміхнені і привітні обличчя сам повеселішав. Потім підійшов і сів біля них на постелі.

– А як вам сказати я звуся, як вдома ойтец з маткою кликали. Альбо як курінний назвав?

– А ти скажи і так і по іншому, щоб ми знали. На Січі треба звикати до імені, яке курінний або старші козаки дадуть, але ж ти повернешся додому. То будеш зватись як батьки назвали. До речі, а як ти потрапив на Січ і чому один? Напевне заманили тебе байками про казкове життя запорожців, чи батьки послали на вишкіл, а може втік від кого? Тоді не кажи як дома звався.

– Ні, я сам поєхал, батьки не знають. Я…

Шляхтич затнувся ніби підбираючи слова.

– Якщо не хочеш то не мусиш говорити, то я так до слова. Давай познайомимося мене звуть Максим Лобода, я теж Новак, лише в минулому році записаний до цього куреню. Ми нині приїхали, а разом з нами Московські посли, ось Василь Хлистов один із них, ми вже з ним порозумілися.

– Я уродзьоний Збигнев Гура, а Курінний мовив, що на Січі я маю бути Зіновієм Ляхом. А я не можу звикнути, що Зіновій. Та най буде, звикну, мені б Зосю, мою зозульку відшукати!

Сказав він це з таким гарячим почуттям, що навіть самому стало незручно. Але хлопці його зрозуміли. У кожного з них на серці вже була своя "зозулька", і вони при кожній вільній хвильці згадували їх. Один з повною безнадією, а другий з надією і серцем на себе, що до цього часу не відкрив їй свої почуття. Якось сміливості не ставало, та й рідко вони мали можливість бачитися.

З безнадією згадував свою Ганнушку Василь. Їхні сім'ї молилися в одній церкві, там Василь і побачив її вперше. І вже потім кожний раз, прийшовши до церкви, з надією і замиранням серця, виглядав, чи є вона в церкві. В випадках коли бачив її, мав подвійне свято… Лише одного разу, в останнє побачення, зустріч не була для нього святом. Ганнушка стояла під вінцем, зрозуміло не з ним. Чи була вона тоді щасливою, а чи щаслива тепер? Бог його знає… Василь знав достовірно про те, що він не має щастя в коханні і чи й буде воно колись…

Максим мав більше щастя, але з дитинства вихований без матері в чоловічому середовищі, навіть не знав як підійти і про що говорити з дівчиною, про яку весь час думав.