Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний - Рогожа Віталій

Вони хоч і веслували поперемінно, але за цілий день втома наростала, і тільки думка про закінчення довгого шляху змушувала їх знаходити сили і прискорювати помахи веслами. Аж ось попереду відкрився ще один острів. Степан віддав наказ і від першого човна пролунав постріл із гармати, яким, по традиції, караван човнів сповістив про своє прибуття. У відповідь прозвучало три постріли з берега, так зустрічала прибулих гостей Січ.

Прибулі човни, підійшовши до острова з південної сторони, обійшли його вздовж східного високого берегу, який запорожці називали Красний Кут. Таку назву берег отримав від червоної глини, з якої він складався. І підійшли до берега з північної сторони, лиманом Бейкуш. На березі лиману причалених до берега, перевернутих догори дном, виставлених одним бортом на землю, чи накритих кінськими шкурами, знаходилися безліч човнів. Майже скільки як у Києві. Тільки відмінність була в тому що біля них не було людей і були вони, в основному, двох видів, рибацькі байдаки і похідні "чайки" різних розмірів. Правда цих було значно менше. Біля східного високого берегу, в глибині острова, Василь побачив гостроверхі будови, яких він налічив тридцять вісім. Вони були однакові і розміщенні в один ряд, а трохи осторонь, ще чотири чи п'ять, вони відрізнялись від інших тим, що були на вигляд багатшими і охайнішими.

На березі приїжджих зустрічала юрба козаків. Ближче до берега поважно виступала старшина, серед якої трохи попереду стояв генеральній писар. За відсутності гетьмана, по закону старшим лишається генеральний суддя, але тому що зустрічали послів з іншої держави, їх вітав генеральний писар. За старшиною юрбилася козацька сірома. Після обіду багато з козаків були напідпитку, тому вони занадто жваво розмовляли, сміялись, вигукували імена знайомих, яких помічали в човнах, і весь час рухалися берегом, вибираючи зручне для себе місце огляду прибулих.

Максим підійшов до послів і покликав їх до Степана, який не міг відійти від стерна доки головний човен не причалить до берега.

– Панове посли, я доставив вас до місця, як то велів мені київський воєвода князь Януш Острозький, і тепер повинен передати генеральному писарю пану Михайлу Мазепі. Ось серед зустрічаючих він стоїть попереду серед козацької старшини. Ви вийдете першими і звернетеся до нього.

– Нет, Степан, мы должны вручить верительные грамоты гетману Войска Запорожского, а он уже скажет, что нам делать!

– Пане Кіндратій, я хоч і не посол але то знаю, і ви повинні пам'ятати, що попереднього гетьмана козацька сірома місяць тому у Дніпрі втопила, а нового будуть обирати завтра. Зважаючи на це, вас прийме і розмістить генеральний писар, він вельми розумний писака, не один рік тримає каламаря за поясом і перо за вухом. Він то знає, що ви прибули, і тому стоїть першим серед старшини, отой з сивим "оселедцем" на голові і довгими сивими вусами. Сам не високий і з виду не грізний, але силу і владу у війську має велику.

Дяк Кіндратій витягнув зі своєї поклажі скриньку, у якій зберігались грамоти, виліз із човна і в супроводі Василя та Максима підійшов до козацької старшини. Передав скриньку Василеві і ступивши крок вклонився спочатку писарю, а потім козацькій старшині і козацькій сіромі.

– Славные казаки Войска Запорожского! Волею данной мне Московским царём Михаилом Романовым, прошу принять его высочайшие пожелания здравия всему славному вашему войску, и заверить вас в его благосклонном понимании вашей высокой миссии: защиты православия от басурманов! Московский царь Михаил передает вам свои пожелания в грамоте, а вместе с ней жалует казакам царские дары!

Після цих слів дяк Кіндратій знову схилився в глибокому поклоні. Василь з Максимом слухали дяка Кіндратія і дивувалися тим змінам, які в ньому відбулися. Це був не той зляканий мокрий чоловічок, який тремтячими руками хрестив лоба і просив Господа залишити його живим. То був посол Московської держави, він стояв гордо розправивши плечі, високо тримаючи голову і здавалось навіть виріс від почуття власної гідності і тої місії, яку на нього поклав сам цар Московський!

Михайло Мазепа, а за ним і вся старшина поклонилась послу у відповідь, а заговорив Михайло Мазепа.

– Шановні панове посли! Шановні братчики, козаки запорозькі! Пани посли Московські провели багатоденну подорож і подолали велику відстань від Москви до Січі Запорозької, голодні і змучені далекою дорогою, то ж я пропоную дати їм відпочинок, а зрання як Бог дасть новий день то послухаємо, що пише нам цар Московський, але спочатку оберемо гетьмана над Військом Запорозьким, бо я так мислю не гоже нам без батька слухати царську грамоту. Як ви панове – товариші?

Юрба зайшлася вигуками: "Згода!", "Мудро писар каже, що ми нехристі без батька справи вирішувати!", "Без батька добре горілку пити!". Сірома веселилась, кричала, підкидала до гори шапки. Їм було весело від випитої горілки, очікування подарунків від Московського царя. Вони раділи що прийшла весна і вони візьмуться до чоловічої справи війни, раділи зустрічі з товаришами, яких не бачили протягом зими. І жодної миті не думали, що в походах їх чекають небезпечні пригоди, когось смерть, когось полон і багаторічне поступове вмирання на турецьких "каторгах-галерах" у вонючих трюмах прикованими до весел. В кожному з них буяла молода дика сила, що рвалася назовні…

Пошумівши, сірома розходилася до своїх куренів де їх чекало продовження частування, розмови-спогади з друзями чи побратимами, які прийшли з караваном. Коли берег опустів і лишилися Михайло Мазепа, посли і Степан з Максимом то Мазепа звернувся до послів Московською говіркою:

– Господа послы, ну что, будем знакомиться? По-нашему, казацкому обычаю, послы – гости в первую очередь Генерального писаря, поэтому я приглашаю вас к себе. Поужинаем, отдохнем, а завтра с Божьей помощью, и гетмана изберем, и грамоту царя огласим, и дары царские примем. Зовут меня Михайло Мазепа, Генеральным писарем меня избирают не первый год, а вот с Московскими послами ещё за стол переговоров не садился, да и чарку не поднимал!

– А меня зовут дьяк Кондратий, у нас церковь занимается и обучением малолетних отроков, и посольскими трудами. А в помощь мне придали подъячного Василия, его отец служит много лет в посольском указе, вот и сын пошел по отцовской стезе. А привезли нас сюда и охраняли в дороге Степан и Максим. Их нам посоветовал князь Острожский.

– Ну, со Степаном мы давно знакомы, да и Максим, не перший раз на Сечи, хоть и молод еще, а с отцом его, гетманом Григорием Лободой мы "не один пуд соли съели". В хорошие руки вас определил Князь Острожский. Да и хорошее испытание вам довелось пройти, плыть на Запорожскую Сеч по Днепру, преодолев пороги. Купаться не пришлось?

– Бог уберег, но промокли до нитки, когда ваш "Ненасытец" проходили! – Кіндратій згадав політ на човні "Ненаситцем", аж плечами струснув.

– Но испытания только закаляют русского человека!

– Напевно, то кожної людини стосується! – Перейшов Мазепа на рідну мову. – Та менше з тим, балачками не розговієшся! Йдемо до мого куреню. Степане, ти з нами, чи підеш до братчиків? А молодь які має наміри?

– Треба було б речі послів перенести…

– Максиме, то організуй козаків та несіть до куреня писаря речі послів, посли у мене розмістяться. А ми з дяком Кіндратієм вже підемо.

Хлопці перенесли речі послів до куреню Михайла Мазепи.

Курінь генерального писаря всередині нічим особливо не відрізнявся від помешкань козацької старшини, або заможного жителя Києва чи іншого міста. Він складався з двох частин, світлої і темної. Назва "світла" і "темна" походили не від освітлення, кожна із чотирьох кімнат куреню мала невеликі круглі вікна, а від призначення.

Світла половина складалася із двох кімнат, власне світлиці, яка мала найбільші розміри і декілька вікон. У писаря вона одночасно служила і кімнатою для прийому гостей, і кабінетом. Тут писар тримав усю канцелярію Війська Запорозького. Сюди хлопці занесли речі послів. У світлиці була кахельна піч, яка обігрівала і спальню, відділену від світлиці глухою стіною. Темна половина складалася із кухні, де знаходилася кабиця, на якій готувалися страви, і комори. Всі чотири кімнати мали окремий вихід до сіней і звідти на вулицю.

Лишивши речі, Максим повів Василя до Коренівського куреня, в якому Максим був приписаний. Василь до цього часу не мав справи з ратниками, тому не мав жодної уяви де і як вони жили у Москві, тим більш йому було цікаво все, що він бачив у військовому таборі запорозьких козаків.

– Максим, а что значит "приписанный до куреня"? И почему ты, как другие казаки не живешь здесь, на Сечи?

– Давай я тобі, Василю, розповім як створена Запорозька Січ, щоб ти знав і розумів звичаї і закони, по яких живуть козаки. От ти мене питав, що таке низові козаки, а хто такі реєстрові козаки. Перше повідаю тобі кого приймають в козаки. Основа лицарства то руські люди Речі Посполитої. Коли Польське королівство об'єдналось з Литовсько–Руським князівством, поляки стали вважати руські землі Волинські, Львівські, Київські, Брацлавські аж до самого Дикого поля, своїми.

Король ці землі разом з містами, селами і людом, що там проживав, давав в управління польським магнатам, а вони запровадили таку панщину. Руські люди, які не звиклі до цього, стали втікати в Дике поле і там селитись. А щоб захищатись від татар і польських панів, створювали озброєні загони. Пізніше частина з них стала жити окремо, створивши Запорозьку Січ. Коли королю потрібна дешева військова сила, він запрошує козаків брати участь у війнах на його боці, і платить за це гроші. От саме ці козаки селяться в містах і на королівських землях, вони звуться реєстровими. А низові козаки складаються з січових козаків та зимівників. От січові козаки, то з козаків козаки, вони постійно живуть на Січі не мають сімей, звідси ідуть в походи, сюди й повертаються. Все низове військо розбите на тридцять вісім куренів.

Ми з дядьком Степаном записані до куреня Коренівського, дядько вже давно, а я лише в минулому році, коли мені двадцять років виповнилось. Але живемо ми в Києві і тільки на літо приїздимо на Січ, або коли настає нагода щоб піднімали все військо.