Князь Ігор - Малик Володимир

Це був його син, первісток, і любив він його більше, ніж інших дітей.

— Володимире, я радий за тебе. Ти справжній Ольгович! — з гордістю промовив князь, милуючись сином. — Мені приємно, що в тобі живе ратний дух наших предків. Безперечно, ти підеш зі мною! Бо вже час починати! Але підеш уже не простим воєм, а князем, на чолі путивльських стягів, бо віднині Путивль належить тобі!

— Отче, який я радий! — вигукнув княжич захоплено і, підбігши до князя, поцілував його в плече. — Я сьогодні ж вирушаю до Путивля! Я зберу свій полк! Я приготую все, щоб достойно зустріти князів у себе в Путивлі!

Потім наперед виступив Ждан і простягнув Ігорю свій сувій.

Ігор почав, як і перший лист, читати вголос. Святослав Київський розповів про втечу юнака з половецького полону, про зустріч з Кончаком і Самуїлом. А наприкінці радив Ігореві взяти Ждана на князівську службу, "понеже отрок міцний, сміливий і розумний вельми і буде князеві не тягарем, а радістю, і понеже боярин Славута теж просить за сіє".

Ігор з цікавістю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого Святославом.

— Ти севрюк?

— Севрюк. Я з Путивльської волості, княже. Над Сеймом було колись сільце Вербівка, якщо знаєш...

— Чому було?

— Половці дотла його спалили.

— Воно й зараз є... Правда, в ньому кілька хат усього... Але є!

— То, може, і з мого роду хто залишився? — скрикнув Ждан. — Ото була б радість!

— Коли-небудь дізнаєшся... А зараз ти хочеш, я так зрозумів, поступити до мене на службу. І за тебе клопочуть князь Святослав та боярин Славута... Що ж ти вмієш?

— Руки й голову маю — то й умію немало... Чого не вмію — навчуся!

— Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмієш? З лука стріляти? Мечем та списом орудувати?

— Біля коней я змалечку... А в Половеччині три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмію і мечем рубнути, і списа метнути!

— А ще що?

— Читати вмію і писати...

— Навіть так! Та ти просто знахідка для мене! Ви чуєте? Він навіть читати й писати вміє! А по-половецькому гомоніти навчився?

— Був час і для цього, княже... Який біс хотів би, так біда навчила!

— Гм... Ти з простих смердів?

— З простих, княже.

— А хочеш із грязі та в князі?

— Ні, я цього не хотів, коли добирався на рідну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже?

— Ще б пак! Це ж мій учитель... Він навчав багатьох Ольговичів!.. Ким же ти хочеш бути?

— Ким накажеш, княже... Після Половеччини ніяка робота не страшна — був би кусень хліба та куток теплий...

Ігор замислено затарабанив пальцями по столу — щось міркував. Однак було видно, що хлопець йому подобається.

— То кажеш — любиш коней і вмієш доглядати їх?

— Люблю, княже, і вмію.

— Тоді я беру тебе... Мені якраз потрібен конюший, бо старий упокоївся.

— Дякую, княже. Старатимуся.

— Але не думай, що тобі в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усіх походах, у битвах! Якщо боїшся, то ще є час передумати і відмовитися.

— Я залишаюся у тебе, княже, — твердо сказав Ждан.

— От і гаразд, — завершив розмову Ігор і повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловіка, що сидів віддалеки разом з Янем: — Рагуїле, покажи новому конюшому стайні, коней, конюхів, потурбуйся про житло та одяг і дай притулок гінцям князя Святослава!..

— Слухаюся, княже, — статечно вклонився, підводячись, Рагуїл. — Зараз ми з Янем все зробимо!

2

У полі, біля Ольжич, на лівому березі Дніпра, розкинувся військовий стан. Третій день безперервно горіли у снігах багаття, вої варили куліш з яловичиною, сушили онучі біля вогню, самі грілися, бо в наметах, що гулко лопотіли під вітром, ходив мороз.

Довкола наметів у два ряди поставлені сани — голоблями в поле на випадок несподіваного нападу. На санях — зброя, кольчуги, щити, сухарі, крупи, солонина, заморожене м’ясо, овес... Довкола не вгаває тисячоголосий людський гомін та кінське іржання.

А вої все прибувають і прибувають.

Великі князі Святослав і Рюрик ждуть з Чернігова князя Ярослава з дружиною. Святославові не терпілося побачитися з братом — виїздив назустріч у поле, за Ольжичі. Той прибув лише надвечір. Без війська, з невеликою дружиною для охорони.

Святослав глянув — потемнів на лиці. Невже і цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це вже не вперше.

Як тільки посів після нього чернігівський стіл, так і став гнути по-своєму — сторонитися старшого брата, заводити дружбу з Ігорем та Всеволодом, відокремлюватися від Києва, ухилятися від спільних походів на половців, загравати з ними і навіть укладати якісь там угоди... Хотілося Святославу сказати різке слово, але стримався, тільки подумав:

"Ох, брате, брате! Невже заздриш мені? Невже і тебе, як інших, спокушає великокнязівський стіл? Дурний єси! Не зазнав ти гіркоти мого становища — бути великим князем і мало що могти! Сидіти на золотому столі київському, що належав колись великим князям Святославу, Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, і відчувати себе другорядним князем землі Руської! Бо хіба ж зрівняєшся по кількості воїв та по багатству з Ярославом Галицьким чи особливо з Всеволодом, князем Володимиро-Суздальським? Тільки й слави, що князь великий Київський. Який душевний біль, яка гризота в серці!.. Ох, брате, брате! Ось і тепер явився без війська. Знову мудруватимеш, хитруватимеш, викручуватимешся. Ти завжди такий — з самого малечку! Хитрунчик! Мазунчик мамин!"

Хотів відразу запитати, що трапилося, хотів різке слово мовити, але промовчав. Любив молодшого — на цілих п’ятнадцять літ! — брата, любив у ньому своє дитинство, свою молодість. Глянув у його хитруваті карі очі — мовчки обняв, поцілував у шорсткі, покриті інеєм вуса і повів до натоплених князівських покоїв.

А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославові — Всеволод Чермний та Олег, торчеські хани Кунтувдей та Кулдюр, що зі своїми чорними клобуками сиділи по Росі та Стугні і за це служили збройно київським князям, воєвода Андрій та воєвода Роман Нездилович, боярин Славута, старий воєвода Тудор.

Після взаємних привітань сіли до столу. Їли, пили, говорили про се, про те, а коли наситилися, Святослав відклав набік ложку і сказав:

— Братіє, нині зібралися ми всі тут, окрім князів Володимира Переяславського, Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Трубецького та Святослава Рильського. Вони мають приєднатися до нас на Сулі, щоб рушити на окаянного Кончака. Якщо ми не вдаримо по ньому сьогодні, то він, возгордившись, нападе на землю Київську і Чернігівську, і Сіверську завтра. Зібрали ми нині силу немалу — то, може, й рушимо? Хто як мислить?

Святослав добре знав думку всіх, хто сидів за столом, окрім братової, і чекав, що скаже Ярослав.

Ярослав мовчав. Спокійно дивився на великого князя і, розчервонілий з морозу, задумливо куйовдив лівою рукою густу чорну бороду. Був він не старий, мав сорок чотири роки, а поряд із обважнілим, зовсім сивим Святославом виглядів ще молодшим. Так що його можна було швидше прийняти за сина Святославового, ніж за брата.

Тишу порушив Рюрик:

— Що ж тут мислити? Зібралися всі — отже, в похід! Завтра ж і рушаймо! — і пристукнув рукою по столу.

Це був діяльний, розумний, хоча запальний, гарячкуватий князь. Рано здобувши київський стіл, він вів довгу і вперту боротьбу проти Святослава, який всіма силами намагався вигнати його з Києва. Не раз спалахували між ними котори[25] і люті січі, не раз лилася на берегах Дніпра кров їхніх воїв. А три роки тому Святославів двоюрідний брат князь Ігор навіть привів з собою Кончака та Коб’яка з ордами на допомогу. Правда, всім — і Святославу, і Ігорю, і Кончаку — довелося тікати без оглядки. Половці були порубані на березі Дніпра, біля Чортория, загинули хани Козл Сотанович та Кончаків брат Єлтут Атракович, два сини Кончака потрапили в полон. Однак повністю скористатися з цієї блискучої перемоги Рюрик так і не зумів. Йому на перешкоді стало впливове, багате і могутнє київське боярство, яке стомилося і почало розорятися від безперервних кривавих міжусобиць, однак не хотіло мати в Києві сильного князя, бо боялося обмеження своїх прав і свобод. Тому ліпші київські мужі порадили Рюрикові, нібито для блага Руської землі, поступитися владою і віддати Святославові Київ, а собі залишити Київську землю. Рюрик погодився і сів у Білгороді. А що він мав робити? Без боярства, без київської раті, без підтримки чорних клобуків, що набирали все більшої сили на окраїнах Київської землі, він міг би втратити все... Ось так у Київському князівстві з’явилося два співправителі — Святослав та Рюрик. Обидва досить могутні володарі, бо Святослав, крім Києва, ще мав обширні володіння у Сіверській землі, а Рюрикові володіння простиралися від Сули на сході і Росі на півдні до Горині і Прип’яті на заході та півночі. І все ж цей дуумвірат[26] означав разом з тим і слабкість Київського князівства, бо між співправителями хоч і панував мир, одностайності не було.

Зараз Рюрик не міг уторопати, чому Святослав висловився так туманно, невпевнено. Хитрує? Який смисл? Сам же затіяв похід!

— Безперечно, йти! І погромити поганих! — повторив він і обвів усіх присутніх суворим поглядом своїх холодних крицево-сірих очей.

Його зразу ж підтримав хан Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[27] років сорока. Він долонею протер сите, обсмалене морозом лице, блиснув вузькими чорними очима.

— Чому князь Святослав так питає? Для чорних клобуків хан Кончак, а особливо хан Коб’як — ворог... Людей б’є, скот грабить... Чорний клобук іде в похід на хана Кончака і зловить його на аркан!

Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав головою. А старший син Святославів Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж червоний, колір чуба і бороди, здивовано знизав плечима.

— Хто ж проти походу? Хіба є в кого інша думка? Військо зібране, готове в путь — не розпускати ж його по домівках!

Ярослав усміхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племінник! І, здається, натякає на нього, пускає невидимі стріли в свого стрия? Ну що ж, він прийме виклик!

— Я проти, — промовив він тихо і ще тихіше повторив:— Я проти...

Всі голови обернулися в його бік. Чи не почулося їм? Святослав стиснув зуби. Він так і знав! Хитромудрий Ярослав приїхав для того, щоб знову, як це бувало вже не раз, викинути коника!

— Чому, брате? — запитав, ледве стримуючись.