Школярка з передмістя - Думанська Оксана
Саме останні слова мене доводили до сказу, бо їх дерік промовляв з бринінням в голосі на кожній святковій лінійці що у вересні, що у травні.
Йшлося про гроші, які треба закласти в ресторані як завдаток, про гроші на випускний альбом, про гроші на останній ремонт класу… А я натужно мізкувала, яким чином уникнути бездарних витрат бабусиної заначки, не сказавши нікому про мамині плани. Кєра тримала в руках список учнів і допитувалася по-інквізиторськи, хто коли принесе свою частку. При цьому зауважувала, що цим буде займатися винятково батьківський комітет, а вона лиш допомагатиме "в окремих питаннях". Коли дійшла черга до мене, я промимрила щось про бабусину хворобу, і вона ковзнула поглядом повз мене, як мимо чогось бридкого. Ну й нехай! Мала я в носі їхню забігайлівку біля Опери!
Того дня на останньому уроці математик написав нам на дошці завдання, а сам кудись пішов, і дівчата кинулися гортати сторінки журналів мод, вишукуючи фасони випускних суконь. Всім чогось раптом захотілося довгих пишних крінолінів. "Хіба ви цілий вечір танцюватимете одного вальса?" — поцікавилася я. "А в чому будеш ти?" — спиталася подруга. "В чомусь коротенькому.." "Це негарно, — озвалася вічна відмінниця, — не святково…" "А для мене це — не свято!" — я огризнулася, сподіваючись закінчити дурну балачку. І справді, якби воно було й справді наше свято, то можна піти на якусь нічну дискарю і танцювати там до упаду, а не сидіти під наглядом учителів та батьків і жувати грильовані курячі стегенця із салатом з парникових огірків та помідорів. Пиво, горішки, чіпси і драйвова музика — ось що нам потрібно! Та моїх однокласників не розвернеш до бунту… Вони слухняні діти своїх батьків. А в тих у голові зацементувався образ шкільного випускного вечора — вручення атестатів, концерт і п’янка на всю ніч з горланням дурними голосами народного пісенного репертуару типу "Чому розплетена коса…" Я не проти пісень — я проти спітнілих масних пик, розчервонілих від алкоголю…
"Так це для тебе — не свято?" — повівся на мої слова мій колишній хлопець, провокуючи мене на ще більшу відвертість. "Ні!" "А чому? Ти вже така горда, що не потребуєш нашого товариства?" "Якого це — вашого товариства?" "Ну, класу, вчителів…" "Класу — потребую, вчителів і ваших батьків — ні!" — затялася я. І відчинила скриньку Пандорри, з якої на мою голову посипалося стільки цікавого, що й згадувати не хочеться… Мовчала лиш моя подруга із низьким айкю і дивилася на мене, як на збожеволілу. Нарешті я дізналася, як мене "люблять" в класі, що навіть бояться, аби я не зіпсувала їм випускної вечірки. І тоді мені нічого не лишалося, як спалити мости. "Та чого ви всі так розрепетувалися! Я все одно не прийду на випускний — їду навчатися за кордон! Мої діти теж житимуть у Флориді!" Вічна відмінниця остовпіла, бо завжди вважала мене не дуже мудрою, а тут таке щастя… Мій колишній хлопець скривився, почувши про Флориду… А решта просто вирячила очі. Прощавай, таємнице! Завтра знатиме уже вся школа, вулиця і половина мікрорайону. І нема на те ради…
Вдома я покаялася бабусі, що язик мій підвів і її. Вона лиш зітхнула… Зосталося пережити ранню Паску у квітні, а в травні приїде мама, щоб після іспитів, у кінці червня, мене забрати на батьківщину Гамлета й Офелії.
Вже добре сутеніло, коли прийшов сусід. Він зміряв бабусі тиск, вколов ліки і лишився з нами вечеряти. Бабуся попросила його відкоркувати пляшку червоного "Мерло". ("Мурло" — так ми з мамою називали це вино, коли були в гарному настрої). Сама лиш губи вмочила. І повідала сусідові про наші таємні плани. Він сприйняв повідомлення спокійно. Аж занадто спокійно. Сказав, що це нормально, коли є така можливість — нею треба скористатися. Це ж не кожному пощастить… І погладив мене по голові. Руки його — такі гарячі — злегка тремтіли. Мені хотілося плакати, бо ж не повезу його із собою у картатій валізі на коліщатках… І я не криючись обійняла його широкі плечі. Бабуся сприйняла цей рух як належиться — тобто просто "не помітила". Незабаром вона заснула, а ми пішли до моєї кімнати, де й просиділи до глупої ночі, шепочучи одне одному на вухо різні милі дрібнички. Мені не хотілося розлучатися, але прийшов під двері пес і почав шкрябатися і вуркати. Довелося його випустити у двір "на прогулянку". Зібрався й сусід. Я подала йому хутряну шапку і закутала шию шаликом: так мама вранці відпроваджувала тата, а я, маленька, підглядала в щілину.
Наступного дня я не пішла до школи, щоб там вгамувалися пристрасті. Збігала на базар за мандаринками, купила в сільської бабці молока і сиру, зайшла в аптеку за ліками для бабусі. Потім готувала обід, варила кашу для пса, мила посуд… День минув швидко. Виявляється, вдома так багато роботи, що не встигаєш і озирнутися, як вже пора топити пічки на ніч. Телефонувала подруга, переживала, чи я часом після вчорашнього не злягла. Я її заспокоїла і поспішила покласти слухавку. Бо в дверях вже стояв він.
Мені було приємно спостерігати за його умілими рухами, коли знов заходився біля бабусі із тонометром та шприцами. Та й бабуся (це відчувалося з її поведінки) ставилася до нього як до кваліфікованого лікаря, слухняно відповідаючи на питання: чи не паморочилося в голові, чи не було нападів нудоти… Ні, таки треба було йому вчитися на медика, а не на ветеринара!
Ми знову вечеряли разом, і мені подобалося бути за господиню, припрошувати до салату чи до печені, наливати чай… Чому мені так мало літ, що я ще не можу мати його за чоловіка?!
Але на цей раз наше побачення було коротким — він першим устав з-за столу, підійшов до бабусі, що сиділа у м’якому фотелі, потримав її за зап’ясток, слухаючи пульс, промовив кілька заспокійливих слів і почав одягатися. Я була розчарована. "Тобі конче потрібно йти?" — спитала я. "Так, обіцяв бути вдома раніш…" Чому те "вдома" у нас в кожного своє?
Бабуся помітила, що настрій у мене змінився. "Іди до мене", — покликала вона. Я присіла на маленький ослінчик, колись змайстрований татом нашвидкуруч. Тепла бабусина рука торкнулася моєї маківки та так там і залишилася. Ми обоє мовчали — і обоє були засмучені. "Я тебе дуже налякала?" — тихо спиталася бабуся. "Та…" — не наважувалася сказати правду я і так замружилася, аж повікам стало боляче. "Ти боялася… що я… помру?" "Та що ти таке кажеш! Не смій і думати!" "Я давно думаю… Бо все колись добігає кінця. І мені хочеться встигнути побачити тебе зовсім дорослою — твоїх діток побачити… Це ж нормально! Ти так часто кажеш…" "Бабусю, та ти ще й бавитимеш моїх дітей!" "Звісно, бавитиму, якщо ти мене цим ощасливиш. Але… Якби так трапилося… Ніколи не полишай мами… Не живи далеко від неї… Добре?"
Березень
Бабуся одужала. Вона вже навіть поїхала до міста і отримала від мами переказ. Увечері ж довго говорила телефоном із якоюсь своєю приятелькою, при цьому себе називала "твоя перестаріла подруга". Другого дня по тому я зазнайомилася із бабусиною співрозмовницею, приїхавши на перший урок "поглибленого вивчення" англійської. І зразу прикипіла до неї. То була гарненька делікатна жінка з дуже доглянутою зовнішністю: легенький макіяж, прозорий лак манікюру, пофарбоване каштанове волосся бездоганно причесане, а одяг, навіть домашній, рожевуватих відтінків. Від неї ніжно пахло французькими парфумами. Її голос заворожував, коли вона садовила мене в крісло, сама сідала навпроти і починала діалог. Я й не зчувалася, як із пам’яті виринали фрази у відповідь. І летіла тричі на тиждень до бабусиної приятельки, як на свято. Навіть трохи призабула свої тривоги, свої страхи із-за такого вже й недалекого від’їзду. Ці уроки мене просто лікували. Ми розмовляли щораз на іншу тему, і це не були набридлі шкільні "топіки", від яких вже на зубах оскома… "Чому людям подобаються детективи?" — питала мене бабусина приятелька. І я відповідала, навіть часом домішуючи українські слова, які вона м’яко замінювала англійськими, що западали в глибини моїх мізків, готові при потребі вискочити на поверхню. Ні, такої науки я в школі не мала! "Розкажи мені, що поробляє твоя бабуся?" "О, на це питання відповісти найпростіш… і найскладніш, бо домашні справи такі прозаїчні!" Хіба в школі можливо спілкуватися з учителькою таким чином?
Я настільки захопилася, що почала вдома сама з собою розмовляти англійською, аж бабуся стривожилася. Але мені було в кайф вимовляти не заяложені блоки-кліше, а живі теплі слова! Уранці я зверталася до бабусі: "Леді, вам чай з молоком і медом? А чи не будемо ми з вами іржати після вівсянки?" "А зараз — поволі друге речення! Я там не все зрозуміла!" — просила мене бабуся. Одне слово, я сама себе не впізнавала…
Мій несподіваний вибрик у класі швидко забули, принаймні ніхто не виказував образи. Вічна відмінниця, щоправда, перестала списувати домашні завдання з англійської, бо я почала їх виконувати, додаючи здобуте в бабусиної приятельки, що відразу помітила англійка: "Ти вчишся ще й на курсах?" "Ні, приватно…" "А-а-а…" І вона схвально хитнула головою. Після того вічна відмінниця теж почала бігати на уроки англійської, та це їй допомогло мало: вона просто не була здібною, а лишень зубрила. Зате порівняти її оцінки і мої — небо й земля!
Але то таке! Бабуся не сварила мене за "п’ятірки" з математики, а гуманітарні науки я легко дотягувала до "десятки" і незважала на те, що завучевий син постійно мене в цьому переганяє. Та нехай має те, що хоче! Він же не в мене краде! Просто шкода укралю і деріка, які похапцем зупиняють його, коли він починає заплітати, як небіжчиця ногами. Зрештою, це для нас розвага, і мій колишній хлопець зиркає покрадьки на мене, щоб пересвідчитися в нашій спільній реакції: ми опускаємо очі або нагинаємося аж під парту і там задихаємося від сміху.
Сніги розтанули, наш сад віджив після зими, бузок запах, готуючись вкритися липкими листочками, а на нашій хутірській вулиці запанувало весняне багно.
Перед Паскою приїхала мама — вона схудла, але не втратила бадьорості. Її очі таємничо зблискували, коли я заходила після школи до хати і заставала їх із бабусею за розмовами. "Мамо, ти мене лю…?" — питалася я, пригортаючись до неї. "Лю…" — відповідала мама, цілуючи мене в маківку.
Одного вечора прийшов тато, і бабуся чогось раптом покликала мене із собою до своєї давньої знайомої "на каву".
