Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина

Дівчат не помітила (здавалось, уже нічого не чула й не бачила), а ті чимдуж поспішили далі.

– Тітусю! – завмерла перед зваленою у воду старою вербою. – Гляньте-но: тут ніби відьми гойдаються!

Сніжана й собі задивилась на плесо:

– І ніби за нами хтось пильнує!

Софійка роззирнулася. Неподалік, за верболозом, біля мольберта стояв молодий довговолосий чоловік. Водив пензлем по палітрі й зиркав у їхній бік: очевидно, саме малював загадкову місцинку.

– Здраст… – невиразно кивнула незнайомцеві Сніжана. Здається, той і не почув.

– То чому цей ставок так зветься? – спитала, коли у вербовій шалині натрапили-таки на дідуся.

– Бо в нашому селі кожна друга молодиця – відьма! – відповів з моторошною певністю. – Чого село зветься Половинчиком? Бо половина тутешнього жіноцтва з нечистою силою знається!

Софійка з подивом дивилася на дідуся.

– …Он і бабуся ваша, думаєте, хто? Я ще парубком затявся: не женитимусь ніколи! А вона павою пройшла мимо – серце й затріпалось, як упійманий карасик! Е, думаю, не здамся! Вона вдруге пройшла: в голові каламуть, наче на річковому дні після щуки! Поки думки визбирав докупи – вона утретє! Все: заковтнув сом наживку, прощавай, парубкування! Ну, чим не відьма?

– Дідусю, а хто той патлатий чоловік з мольбертом?

– Еге ж, точно: бо на тебе схожий! – куснула тітонька, що язичком пішла в батька.

– Які жарти? Оно, дивіться: якщо правда, висітиме короп на гачку! – І дідусь витяг на берег рибину.

– Хай-но я мамі розкажу! – сміючись, пообіцяла Сніжана.

– Жартуєте!.. – розчаровано протягла Софійка.

– Вже й на нього вудку закинуто? – змовницьки підморгнув дідусь. – А чом би й ні! Нежонатий!

– Звісно, хто ж не вдома – жонатий? – іронічно погодилась тітонька.

– Це з Києва художник якийсь. Друге літо над'їжджає в село, малює. Живе на околиці, в хатині якогось знайомого. Дивакуватий, ні з ким не знається. Його й прозивають за це Пустельником! А що, гарні картини?

Знову клюнуло, і розмова перейшла на інше.

23. Кобила Мальва

Вечір був теплий і духмяний. Дідусь іще порався по господарству, а вони сиділи на квітучому подвір'ї, били перших комарів і раювали у безконечних розмовах. Софійка, як завжди, розпитувала.

– Бабуню, хто це?

– Хто – не хто, а це дівчатко і є моя прабабця Клава, тобі прапрапра!.. Сумна, бо не таланило їй! Померла молодою, то й мало про неї знаю. Коханий відвернувся, вона сама доньку – мою, значить, бабуню – ростила. Хворіла тяжко, потім ніби одужала, проте щастя не зазнала. Це вона ті коралі десь узяла, ось тільки не вбирала ніколи. І на світлині, бачиш, без них.

– А це що за козак? – Тітонька підсунула бабусі іншу фотографію, котру Софійка прихопила із шухляди.

На знімку возсідали чоловік, жінка (дідуньо Павло, отой, що з вусами, й бабуня Горпина – ота, що виходила заміж в пишному вінку) і дівчинка. За ними ж красувався велетенський, точніше височенний, кінь.

– О, наша Мальва! – сплеснула руками бабуся. – До чого вже гарною була кобилка, мов намальована! Струнка, передні ноги й одна задня – білі до колін!

– Тебе послухати, мамо, то у вас і корова, й коняка – наче з подіуму.

– У моїх дідуня – бабуні й кури такі були! А ця красуня до нас прийшла із самої столиці. Спершу, розказують, була вона улюбленицею якоїсь панни Юзефи, здається. Батько її розводив коней. Але Юзефа чимось завинила: за батрака заміж зібралася, чи що. То за кару її віддали старому багатому графові, який не терпів уподобань молодої дружини. Словом, вона свою улюбленицю пожертвувала на фронт першої світової.

Пожертвувала – не пожертвувала, але яка там вояка з Мальви? Постріли її лякали, шум дратував. Тож перепродували її за добрі гроші, обмінювали, поки не придбав її в якихось біженців мій дідуньо. Разом із маленьким лошатком, Маківкою: коней заведено так називати, щоб ім'я починалося тим же складом, що і в кобили-матері.

З лошатком – не з лошатком, але від Мальви на той час були самі кістки, коростою вкриті. То дідуньо її у травах купали, дьогтем змащували, доглядали… Знов стала Мальва красунею! Шерсть коротенька – пальцями не вхопиш! Це теж, кажуть, ознака породи. А що вже роботяща була!.. Орала, возила… От лиш норовлива: не дозволяла верхи нікому сісти! Тільки маму мою, оту маленьку дівчинку Ніну, возила охоче. Та нею вже собкала, як хотіла, – Мальва не перечила. Видно, звикла дівчат слухати.

Що вже дідуньо не вигадували! Вилізуть на стос колод (Мальва ж висока!), вже й ногу б закинути на кобилу – а вона й відійде смирненько вбік. Він знову. Мальва тої самої.

Або так: затягне, бувало, на ній сідло міцно-міцно – бо треба міцно! Тільки сідати – Мальва напружиться – лусь! – тріснуть попруги! А як легше затягне, тільки сідати – Мальва обм'якне, сідло й обвисне!

Оце так! Софійчина прабабуся верхи їздила! От би й собі!.. Уявити лишень: вона, Софійка, мчить на баскому коні – вороному, з білими по коліна ногами… Мчить, гордо минаючи кафешку з ошелешеним Вадимом, який аж похлинувся кока-колою!.. А Ірка… В неї не тільки нігті позеленіли б від заздрощів!..

24. Відьмин ставок

Софійці не набридало морочитися з курчатами, пасти гусенят. Захоплено копала черв'яків для качок, а ті хапали їх з-під самої лопати, забуваючи, що Софійки треба боятися. Зі Сніжани ж тільки й було пуття, що лікувати півника, бо зламав кігтика, і підв'язати індикові поранене крило.

Добре в селі, шкода лишень, що немає тут… ні, не Кулаківського, звісно, а Чорнобілки і старенької бабусиної шафи!

Софійка з тітонькою Сніжаною пішли купатися. Ось, вертаючись, уже вдруге минають таємничого Пустельника. Пустельник не звертає на них жодної уваги, то й вони не помітили його.

Знову проходять мимо старої-пресухої бабці на старому-пресухому пні. Бабця щось шепоче зів'ялими устами.

– Добрий день! – раптом голосно вітається Софійка.

– Здорові були! – майже шипить бабця.

– Бабцю, а чому ставок називається Відьминим?

– Ой, дітки, не питайте… Гріх, дітки, маю, великий гріх!.. – шипить бабця. – Мати моя тут сиділа! – показує на хатину за городом. – Зілля варила, людей рятувала… Кого рятувала, кому й поробляла… А одна жінка із самого Вишнополя до неї прибилася. Плакала, грошима розкидалася… Просила привернути чужого хлопця, зжити зі світу суперницю… А чим та нещасна завинила? Згубила моя мати невинну душу, стратила й хлопця! І та жінка вишнопільська щастя не мала: не своєю волею жив із нею чоловік, не своєю…

Бабця помовчала, а тоді додала:

– Відьма вона, Відьмин і ставок!.. Вже за дев'яносто, а спокою мені за мамин гріх нема й не буде! Приходжу сюди, прощення прошу… Прощення прошу і прощення не чую…

Бабця беззвучно позіпала ротом, а потім, ніби з полегкістю, що комусь висповідалася, задрімала.

Софійка й Сніжана її не будили. Тихенько покинули стару й пішли додому.

25. Від чого здатен пропасти настрій?

На автовокзалі Софійку зустрічали мама з Ростиком (тато ще не прийшов з роботи). І – Чорнобілка.

– Ув'язалась за ногами, хоч криком кричи! – пояснила мама. – То мала клопіт: аби не попала під яку машину, волокла твою Чорнобурку на руках!

– Мамо, не Чорнобурка, а Чорнобілка! – цілувала свою вірну кицю. З не меншою ніжністю розцілувала братика. Такий апетитненький, ще й усміхається! Скоро його можна буде вчити літер і лічби. У Софійки вже давно заготовлено для нього цілий ящик таблиць і малюнків. То й зовсім стане цікаво!

Як гарно йти рідним містечком! Як гарно жити в світі!

– Дай повезу Ростика! – Забрала в мами візочок, підкинувши їй торбу з бабусиними гостинцями, пакет із почищеною дідусем рибкою і Чорнобілку, яку дуже той пакет зацікавив.

Сипала мамі сільськими новинами, передбаченнями нового Сніжаниного заміжжя і мимоволі виловлювала очима постаті, схожі на Вадимову.

– І яке ж у нього прізвище? – спитала мама.

– Чиє?

– Женихове!

– А… Ми не спитали, бо ще з ним не розмовляли, але кличуть Пустельником!

– Ага, – мовила мама. – Все зрозуміло.

Вадим не траплявся, але назустріч, вихиляючись, чи то пак вимахуючи перефарбованим (білий верх – чорний низ) хвостом, ішла Ірка Завадчук.

Мимоволі Софійка оглянула себе збоку: чи личить їй візочок, чи не дуже стара і товста її мама?

Ні, візочок викличе заздрість у будь-кого, мама убрана майже модно і після Ростика таки повернула осину талію.

Та впевненості не додалося: Софійка надто добре знала, що ніколи не зможе бути такою стильною, як Ірка Завадчук.

Щойно Ірка порівнялась із ними, війнувши парфумами, Софійка з жахливою силою відчула, як смішно й безглуздо все виглядає. Возик із писклям, мама з торбою, пакет із рибою, ще й кіт на оберемку нявкає!..

– Що з тобою? – схвилювалася мама.

– Нічого! – І Софійка знову заторохтіла про кобилу Мальву, про Відьмин ставок і про стару худющу бабцю.

Але веселий настрій уже корова язиком злизала…

26. Страшна випадковість

Вкотре перебрала Вадимові світлини. Років на них не було, але ця видається найдавнішою. Гм… Жінка з якимось молодиком. Наче для сина завеликий. На тому ж тлі, що й чоловік із виколотими очима. Якісь родичі Кулаківського?

– Готово-с!..

Той самий гладкенький лисуватий фотограф, зелена оксамитова ширма, вогкість і пил.

– Накажеш занести Кулаківському! Для старшого сина Фрола! – кидає фотографу на прощання молодик. Він рудий, як вогонь. Жінка така ж, іще й уся в ластовинні.

– Буде зроблено-с!..

Софійка виходить за Фролом і жінкою в уже знайомі сінці до різьблених дверей…

Надворі пізня осінь, але досить тепло, в шубці навіть жарко.

– …Я таки навідаюсь до тієї знахарки! – почала жінка. – Хай пораде, як бути.

– Ці ваші бабські витребеньки! Мене більше хвилює завтрашнє полювання! – відмахнувся Фрол.

– Братику, чи ж тебе не втомили батькові нарікання, що я, стара дівка, сидю на його шиї, що мені давно пора заміж? Корній – парубок заможний, он як вдало ярмаркує в нашому Вишнополі!

– Еге, заможний. Тільки має дівку. По-моєму, батька цілком влаштовує, що після смерті матінки ти в нас і ключниця, й економка! І наймички не треба!

– Має дівку? Тої зачуханої сироти його батьки й на поріг не пустять! Дурний ти, Фроле! Вітер у тебе в макітрі!

– Сама, Франю, єси нерозумна. Ех, це ж нині тих зайців у лісі! Зараз як поначищаю рушниці!..

Софійка ступила за братом і сестрою у великий дім, уже не той, де здійснювалась оборудка з паперами.