💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина

Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина

Читаємо онлайн Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина

Потім ніби до когось іншого той ліс перейшов, а люди й досі Міщенським кличуть.

– Та й сам він, кажуть, прізвище змінив. Тобто син його. Чогось йому розхотілось Міщенком бути, записався якось інакше, – втрутився дідусь. – А як? І не згадаю! Пам'ятаєш, Ліно, колись тобі розказував? – звернувся до бабусі. – Він ще із моїм дідом разом документи ходив міняти. Дідові папери у громадянську війну згоріли, мусив поновлювати. Ходив за цим до Вишнополя, там у якійсь конторі з Міщенком і здибався.

– І що? – Софійка забула про юшку, бо ковтала тепер кожнісіньке слово.

– Тільки й знаю, що якось інтересно він своє прізвище перекрутив. "Новим і чистим чоловіком зробитися хочу!" – пояснював. Тоді ж і з моїм дідом оказія сталась: переплутали його прізвище і замість Вишні Ягодою записали.

– Наше родове прізвище було Вишня? – здивувалася тітонька.

– О, це було знаменито! – Дідусь замріяно примружився. – Дід мій із Вишнополя. Кажуть, це містечко заснував могутній та здоровенний козак Вишня. Потім неподалік од його куреня церкву збудували – на моїх очах її й валили, пам'ятник поставили, блакитними ялинками обсадили.

"Та це ж біля тієї церкви я старця зустрічала!" – зметикувала Софійка.

– А я собі ще думаю, – продовжував дідусь Максим, – чи не від самого бога Вішну, що колись і на нашій землі свій босий слід залишив? Бачили над Відьминим ставком скелю з наче вдавленою гігантською ступнею? Від нього пішли дерева вишні й козаки Вишні, а потім і Вишнопіль. Дуже на те скидається!

– Ох і брехун! – похитала головою бабуся.

– Наш тато поначитувався – є що послухати, – лагідно усміхнулася тітонька. – Не второпаю тільки, як вам, наче ж освіченим людям, учителям, козакам та замандюрилося мене Сніжаною назвати? Ім'я таке, що жодне прізвище до нього не клеїться!

– Ім'я-то якраз і наше, рідне! – заперечив дідусь. – Ти ж як народилася, бабуся ніяк не могла придумати, як маєш зватися. Так – не гарно, так – застаріло, так – на собаку кинь, а в це ім'я попадеш! Тиждень минає, другий – дитина безіменна! Я вже не витримав та й кажу: коли до завтра не визначишся, назвемо іменем того, хто першим у двір зайде! І що ж? До обіду – ні душі, в обід – нікого. А під вечір – серед жовтня! – такий сніг пішов!.. От ім'я і впало з неба.

– Дідусю, а ви ніколи не хотіли переписатися знов на Вишню? – устряла Софійка.

– Хотів, а нащо? Тільки дочками Бог нагородив. Рано чи пізно заміж повискакують, навіть Ягід не стане!

– Я заміж не піду, – пробубоніла Сніжана.

– Змінювати – то вже змінювати! Яке там Вишня! На Вішну й перепишемось!.. – змела гілочкою риб'ячі кістки бабуся Ліна.

33. Пристрасті у Половинчику

Надвечір'я у бабусиному дворику все гарнішало, а тітонька Сніжана все відвертіше нудилась, ніяк не знаходила собі місця.

– Знаєш, люба племінничко, – мовила нарешті, – ходімо погуляємо!

Тітоньку тягнуло до Відьминого ставка. Софійка тихо ступала поруч.

– Дивіться: це ж дерево, за яким ховалась Франя! – Уклякла перед старим пеньком, на якому за дня возсідала стара-пресуха бабця.

– Яка Франя? – прокинулась від своїх далеких думок Сніжана. – Яке дерево? Пеньок!

Призахідне сонце виблискувало на плесі усіма барвами веселки. Ще й комарі не кусали – благодать!

Раптом і Сніжана засвітилась, повеселішала, ніби скинула сонний панцир. Вона вже не озиралася й залепетала про якісь дурниці, щедро пересипаючи їх срібним сміхом.

А он і причина тітоньчиного оживання: віддалік бовваніла постать художника. Цього разу він малював краєвид зі скелею, на якій справді проглядався відбиток величезної ступні. Все виглядало б вельми романтично, якби той малярчук на Сніжану хоч бровою повів!..

– Як гадаєш, може, варто заговорити першій? – Сніжана тяжко зітхнула.

– А що, навіть світова казка знає подібні випадки! М-м-м… – Софійка замислилась. – Он Русалонька власними силами добиралася до палацу коханого. Англійська Кейт-Лузаночка… Зрештою, царівна-жаба теж сама нав'язалась Іванкові…

– Ти мене переконала, – ще тяжче зітхнула тітонька.

Поверталися в сутінках повільно й неохоче. А художник майже навпомацки все чаклував над своїм полотном.

Снідали, як завжди, у дворі під густим виноградним шатром. І, як завжди, рибою. Цього разу бабуся потішила фаршированою щукою, з якою возилася ще з досвіта.

Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…

– А що з Мальвою зробили, як голод був? – боязко спитала Софійка.

– Мальви у нас на ту пору вже не було…

– Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!

– Невже я про це розповідала? – здивувалась бабуся. – Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!

– А Маківка, лошичка Мальвина?

– О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним – отим підміненим, кошлатим – не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого – дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів – Майорів – дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!

34. Така довга ніч

По сільрадівському телефону Софійка заявила мамі, що приїде тільки завтра вранці: добре, що тітонька, захоплена власними переживаннями, пропустила це повз вуха.

А як іще пояснити рідним, що ночуватиме в небезпечній сусідській квартирі? Хай посплять спокійно хоч цієї ночі, бо хтозна, що буде потім…

Дорогою зробила чималенький гак і порівнялась із будинком на Малофонтанній, три. За цією брамою весь цей час жило її кохання. Он, до речі, він іде: як завжди, проти ночі – з дому… Як завжди красивий, стрімкий, струшуючи набік свого ледь рудуватого чуба… Таким він і пройшов через усе її життя. Хай буде щасливим! Хай… хай завжди пам'ятає про ту, яка… Шкода, що не встигла звільнити його від прокляття!..

– Привіт! Я вже там, у сараї, підготував драбину, мотузку і сокиру, – сказав тремтячим голосом Сашко. – Щойно стемніє…

– А сокиру нащо? – собі затремтіла.

– Мало що!

– На ось, під язик! – простягла хлопцеві жовтеньку пігулку валер'янки. – Від нервів.

Кожен смоктав валер'янку й думав про своє.

– Ти вже зі своїми попрощ… своїх попередила? – запитав, складаючи товар.

– Я ще ніби в бабусі. А ти?

– Сказав, що сьогодні працюватиму в нічну зміну. Під подушкою про всяк випадок залишив записку, сповістив, де зберігаю свої заощадження. Хоч матимуть за що жити.

– Слухай, а може…

– Відступити? І далі тремтітимеш кожної повні й кожної нічної грози?

– Та я б уже якось… Так і боялася б собі…

– Не чекав такого від тебе! – глянув, наче на крадіжці піймав.

– Ні, та хіба я що? Просто запитала…

Кватирка була відчинена: хазяйновита баба Валя регулярно провітрювала помешкання.

Сашко поліз першим. Софійка й не зогледілась, як за склом щезла його голова, а за хвилю впірнули й вишурувані штанці та подряпані загорілі ноги.

Софійчині ноги чомусь безпорадно звисали з вікна, хоч як старанно пхалась у вузьку дерев'яну раму. Ніколи не думала, що така товста! Хай йому грець: здається, ноги так і стримітимуть під повним місяцем на вулиці! Як той Вінні-Пух у кроликовій хатці! Як та Аліса з Країни Чудес!.. Як…

– Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! – прошепотів Сашко, як тільки йому вдалось-таки затягти Софійку.

Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!

Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.

У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили – нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома – хоч комусь колись знадобиться!

Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.

Виявляється, чекати ой як нелегко.

– Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! – по довгій мовчанці звірився Сашко.

– Чого б то? – ще знайшла силу всміхнутися.

Угорі заплакав Ростик.

35. Іди, іди, дощику!.

Це було схоже на сон.

У двері загупали. Чому не скористалися дзвінком? Стрілки настінного годинника показували за десять дванадцяту.

– Іду, йду! – пролунав наче зі спальні старечий голос. – Ось лиш намацаю свою палицю!

– Мамо, це Семенко! Я відчиню! – долинув із кухні інший – молодий – голос.

Загупали-зашурхотіли кроки, зарипіли одночасно всі двері.

– їсти зварено? – басовито спитав той, хто ввійшов.

– Борщику в горщику! Борщику в горщику! – заспівав молодий жіночий. – Ось тільки знайду свою блакитну стрічку!

До вітальні, де, прикипівши до підлоги та обливаючись холодним потом, сиділи Софійка і Сашко, вбігла… дівчина – розпатлана й украй бліда. Вона занипала кімнатою, шукаючи.

– Моя блакитна стрічка! – скімлила. – Хтось знов украв мою блакитну стрічку!

Їй вторив протяжний старечий стогін-завивання.

– Мила, я купив тобі нову! – почулося з коридора.

Леле, як увійде сюди!..

– Купив, Семенку? – подалась на поклик. – Як добре! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..

– Ги-ги-ги-ги! – засміявся хтось беззубим ротом.

Зареготали всі, кожен на свій лад.

– Яка я гарна! – Дівчина, вже зі стрічкою, знов убігла до вітальні, стала вдивлятись у стіну над диваном, наче у дзеркало.

– Яка я гарна! Ха-ха! – затанцювала на килимі.

Софійка наважилася підвести голову й обімліла: дівчина мала якісь моторошні, неприродне блакитні очі. На синювато-блідому обличчі вони здавалися не на жарт страшними!

– Їсти зварено? – вдруге запитав бас.

Дівчина знову заспівала:

– Борщик у горщику!

Зварю тобі борщику!

І підстрибці вибігла з кімнати:

– Іди, іди, дощику!

Зварю тобі борщику!

Та поставлю на горі!

Закусають комарі!

У-у-ух, закусають-закусають –

закусають комарі!

– Ги-ги-ги-ги! – прохрипіло, як відлуння.

Здійнявся гармидер, писк і ґвалт. Час від часу

влітали якісь блідо-синюваті люди. Незнайомі жоден не схожий на бабу Валю! Стрибали, танцювали, трощили меблі, обривали картини…

Часом здавалося, що привиди от-от викриють їх із Сашком. Хтось навіть зіперся на бильце дивана!..

Відгуки про книгу Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: