Біле Ікло - Джек Лондон

Настав світанок, а за ним і день. Вогонь догоряв, паливо вийшло, і необхідно було зробити новий запас. Людина спробувала вийти з вогненного кола, але вовки піднялися їй назустріч. Палючі головешки змусили їх відскочити вбік, але вони не відступили. Даремно намагався Генрі відігнати їх. Коли ж, вирішивши поступитися, він увійшов назад до кола, один із вовків кинувся на нього, але схибив і потрапив усіма чотирма лапами у вогонь. Він заскавучав від болю й, загарчавши, поповз назад, щоб остудити лапи в снігу. Генрі, згорбившись, сів на свою ковдру. Тіло його нахилилося вперед. Опущені плечі й схилена до колін голова красномовніше від слів свідчили про те, що він відмовився боротися. Час до часу він підводив голову, переконуючись щораз, що багаття згасає. Коло полум’я вже прорвалося в декількох місцях, залишаючи вільний прохід. Проходи ці збільшувалися, а стіна вогню зменшувалася.

– Тепер ви можете взяти мене, коли захочете, – пробурмотів він, – але я, принаймні, висплюся.

Якось, прокинувшись, він побачив прямо перед собою в проході, що утворився в майже згаслому багатті, вовчицю, що дивилася просто йому в очі.

Через деякий час – йому здавалося, що минуло кілька годин, – Генрі знову прокинувся. Відбулась якась таємнича зміна, зміна, що змусила його ширше розплющити очі від подиву. Щось трапилося. Спочатку він не міг збагнути, що саме, але потім усе стало зрозумілим: вовки зникли. Залишилися тільки сліди на снігу, що говорили про те, як близько вони підходили до нього. Сон почав знову оволодівати ним, голова його схилилася на коліна, аж раптом він здригнувся й прокинувся остаточно.

Десь поблизу чулися людські голоси, рипіння нарт і посторонків, а також нестерпний виск запряжних собак. Четверо нарт під’їхали з боку річки до місця привалу між деревами. Кілька людей обступили Генрі, який дрімав у центрі багаття, що догоряло. Вони розбурхували його, намагаючись привести до тями, а він дивився на них, як п’яний, і бурмотів дивним заспаним голосом:

– Руда вовчиця… прийшла харчуватися разом із собаками… спочатку їла собачий корм… потім з’їла собак… а потім з’їла Біллі…

– Де лорд Альфред? – загарчав Генрі просто у вухо один із чоловіків, грубо штурхаючи його за плече.

Він тихо захитав головою:

– Ні, його вона не з’їла; він спочиває на дереві біля останнього привалу.

– Мертвий? – закричала людина.

– І в ящику, – відповів Генрі.

Він миттю вирвав плече з рук чоловіка, який тримав його.

– Слухайте, дайте мені спокій… Я хочу спати. Добраніч усім…

Очі його заплющилися, підборіддя впало на груди. І поки його клали на ковдру, морозне повітря вже встигло наповнитися його хропотом. Але чутні були ще й інші звуки. Здалеку невиразно доносилося голодне виття вовчої зграї, що пішла шукати іншої їжі замість людини, котра вислизнула від її іклів.

Із усієї зграї вовчиця перша вловила звук людських голосів і вереск запряжних собак, і вона ж перша відскочила від людини, яка ховалась у вогненному колі, що згасало. Зграя не хотіла відмовлятися від своєї здобичі, і вона ще кілька хвилин вагалася, прислухаючись до голосів, а потім помчала по сліду, прокладеному вовчицею.

Попереду зграї біг великий сірий вовк – один з її ватажків. Це він повів усю зграю слідами вовчиці, і він-таки загрозливо гарчав на молодих вовків і хапав іклами, коли хто-небудь із них зухвало намагався обігнати його. Угледівши попереду вовчицю, сірий вовк прискорив рух.

Вона побігла поруч зі старим, начебто це було її законне місце. Сірий вовк не гарчав на неї, не вищиряв своїх іклів, коли вона іноді швидким стрибком випереджала його. Навпаки, він очевидно вподобав її, мабуть, навіть занадто явно з погляду вовчиці, тому що тільки-но сірий вовк підходив до неї дуже близько (а він, либонь, знаходив у цьому велику насолоду), вона гарчала на нього й вишкіряла зуби… При нагоді вона навіть кусала його за плече, але він не гнівався на неї. Він тільки відскакував убік і якийсь час незграбними стрибками біг попереду, нагадуючи своїм виглядом і поведінкою сконфуженого сільського парубка.

Вовчиця була єдиною турботою старого ватажка під час погоні, але сама вона мала багато клопоту. З іншого боку від неї біг худий запеклий вовк, напівсивий, зі слідами багатьох битв на тілі. Він увесь час біг праворуч від вовчиці, можливо, тому що в нього було тільки одне око, і до того ж ліве. Він також виявляв відверте бажання триматися ближче до неї, намагаючись доторкнутися своєю рубцьованою мордою до її плеча, шиї або тулуба. Вона відбивалася від нього зубами, так само як від самця, що біг із другого боку. Коли ж обидва вони розпочинали одночасно виявляти свою прихильність, вовчиця відбивалася від своїх шанувальників швидкими укусами, водночас указуючи шлях зграї й ні на хвилину не зменшуючи кроку. Під час таких сутичок обидва самці вискалювали ікла й загрозливо гарчали один на одного. Вони, звичайно, зчепилися б, але болісне й владне відчуття голоду пересилювало в них тимчасово навіть почуття жаги й ревнощів.

Щораз, відскакуючи від гострих іклів об’єкта своїх бажань, старий вовк налітав на молодого трилітка, що біг із правого, сліпого боку від нього. Молодий вояка був уже цілком розвинений і, без сумніву, мав виняткову силу й витривалість, якщо взяти до уваги виснажений і голодний стан зграї. Проте він біг трохи позаду старого вовка, так що голова його перебувала врівень із плечем Одноокого. Щоразу, коли він намагався, – що траплялося, втім, досить рідко, – обігнати його, удар іклами та грізне гарчання повертали нахабу на попереднє місце. Але іноді він тихенько й обережно відставав, намагаючись утиснутися між старим вовком і вовчицею. За це йому мстилися з двох, а іноді й із трьох боків. Варто було вовчиці виявити своє обурення гарчанням, як старий ватажок нападав на трилітка, до нього іноді приєднувалася й сама вовчиця, а слідом за нею молодий вовк, що біг попереду.

У такі хвилини, коли молодий вовк бачив перед собою шість рядів жахливих зубів, він швидко зупинявся, ставав дибки й, напружено витягнувши передні лапи, вишкіряв ікла й куйовдив шерсть. Ця затримка в авангарді зграї, що бігла, порушувала порядок і в задніх лавах. Вовки ззаду наскакували на трилітка й виявляли своє обурення, кусаючи його за задні ноги й за боки. Він ризикував накликати на себе більші неприємності, тому що голод і озлоблення завжди йдуть пліч-о-пліч, – але з безмежною впевненістю юності наполегливо повторював свої спроби, що незмінно закінчувалися повною поразкою.

Якби