Біле Ікло - Джек Лондон
Генрі охопив страх. Він швидко простяг руку, щоб ухопити головешку, та ледве його пальці торкнулися її, аж вовчиця відскочила вбік; він зрозумів, що вона звикла до того, що у неї кидають чим-небудь. Відскочивши, вона загарчала й оголила ікла до самих коренів. Розумний вигляд зник і поступився місцем кровожерливості й люті, і це змусило Генрі здригнутися. Він глянув на свою руку, що тримала головешку, помітив тонкі та спритні пальці, що обхопили її зусібіч, помітив, як вони пристосувалися до нерівностей і як мізинець інстинктивно піднявся, щоб уникнути дотику з гарячим місцем, і тієї самої миті чоловік уявив, як ці тонкі й ніжні пальці будуть хрумтіти під білими зубами вовчиці. Ніколи ще це тіло не було йому таким безмежно близьким, як тепер, коли він міг щохвилини втратити його.
Усю ніч він відбивався від голодної зграї палаючими головешками. Коли дрімота, мимоволі, долала його, він прокидався від гарчання й виску собак.
Настав ранок, і вперше денне світло не розігнало вовків. Генрі дарма чекав цього. Вони залишилися сидіти довкола нього й вогню, і це нечуване нахабство змусило здригнутися пробуджену в ньому з настанням світанку мужність.
Він зробив невтішну спробу вибратися на стежку. Але не встиг він вийти з-під захисту вогню, як найсміливіший з вовків підскочив до нього впритул. Генрі відскочив назад, і зуби вовка клацнули в шести вершках від його обличчя. Вся зграя піднялася й рушила на нього. Кидаючи в усі боки палаючі головешки, Генрі так-сяк відбився від них і повернувся на колишнє місце. Навіть удень він не зважився відійти від багаття, щоб нарубати свіжих дров. У двадцяти кроках від нього височіла велика засохла сосна. Йому знадобилося півдня, щоб перетягти своє багаття до цього дерева, до того ж він увесь час тримав напоготові з півдюжини розжарених оцупків, щоб пожбурити ними у своїх ворогів. Діставшись дерева, він уважно оглянув місцевість, маючи на думці зрубати сосну в тому напрямку, де було більше палива.
Ніч, що настала, повторювала попередню, з тією відмінністю, що сон чимдужче брав гору над Генрі. Гарчання собак не впливало на нього більше. До того ж вони ричали тепер майже без упину, і його послаблені відчуття відмовлялися розрізняти характер і силу цих сигналів. Раптом Генрі прокинувся. Просто перед ним стояла вовчиця. Машинально, майже не думавши, він сунув їй у роззявлену пащу палючу головешку. Вона відскочила з жалібним виттям, і поки Генрі насолоджувався запахом обсмаленої шерсті й м’яса, вона мотала головою та злобливо гарчала в якихось двадцяти кроках від нього.
Але цього разу, перш аніж заснути, він прив’язав до руки жмуток розжарених ялинових гілок. Очі його залишалися заплющеними лише декілька хвилин, аж поки біль від опіку розбудив його. Кілька годин поспіль він дотримувався цього способу. Щоразу, прокидаючись, Генрі жбурляв на всі боки палюче гілля, підкладав дрова в багаття й прив’язував новий жмуток гілок до руки. Усе йшло добре, та одного разу він занадто слабко прикріпив жаристий жмуток, і не встигли очі його заплющитися, як гілки випали.
Генрі снилося, що він у форту Мак-Геррі… Було тепло й затишно, і він грав у крибедж із комірником. Снилося йому ще, що форт узяли в облогу вовки. Вони вили коло самих воріт, і Генрі з комірником зрідка переривали гру, щоб посміятися із зусиль вовків, які марно намагалися дістатися до них. Аж раптом – що за страшний сон, – пролунав якийсь тріскіт. Двері відчинились, і Генрі побачив, як вовки ввірвалися в простору житлову кімнату форту. Вони кинулися просто на нього й на комірника. Виття неабияк посилилося й почало не на жарт турбувати його. Сон його перетворювався в щось інше, у що саме, він не розумів, але протягом цього перевтілення його переслідувало безперервне виття.
У цей момент Генрі прокинувся й почув виття наяву. З гарчанням і ревінням вовки кинулися на нього й обступили зусібіч. Чиїсь зуби вп’ялися йому в руку. Інстинктивно він стрибнув усередину вогню, і тієї ж миті відчув біль від гострих іклів, що встромилися йому в ногу. Тоді розпочалася вогнева битва. Він кидав навсібіч жарини, користуючись тим, що грубезні рукавиці захищали його руки; багаття в цей момент, напевно, було схоже на вулкан.
Але це не могло тривати довго. Обличчя його вкрилося пухирями, брови й вії обгоріли, і ногам було нестерпно пекуче у вогні. Тримаючи в кожній руці по розжевреній головешці, Генрі відійшов до краю багаття. Вовки відступили. Усюди, куди попáдало розпечене вугілля, сичав сніг, і щоразу, як котрийсь із вовків наступав на таке вугілля, виск, виття й гарчання відновлялися з новою силою.
Жбурнувши головешки в найближчих ворогів, Генрі сунув свої рукавиці, що тліли, в сніг і став тупцювати на місці, щоб остудити ноги. Обидва собаки його пропали, і він знав, що вони послужили продовженням того бенкету, який почався кілька днів тому з Пузиря й завершити який призначено йому…
– Ви ще не схопили мене! – загорлав він, злобливо погрожуючи кулаком убік голодних звірів.
Почувши його голос, уся зграя збентежилася; виття підсилилось, а вовчиця підійшла зовсім близько, спостерігаючи за ним розумним голодним поглядом.
Йому спала на думку нова ідея, і він негайно ж узявся до справи. Розклавши багаття у формі великого кола, Генрі влігся посередині, підклавши під себе ковдру, щоб захиститися від снігу, що тане. Коли він у такий спосіб сховався під захистом вогню, вся зграя із цікавістю підійшла до самого краю багаття, воліючи подивитися, що з ним сталося. Доти їм жодного разу ще не вдавалося підійти так близько до вогню, і тепер вони вляглися щільним колом, як собаки, моргаючи, позіхаючи й потягуючись від незвичної теплоти. Аж раптом вовчиця сіла, підняла морду до зірок і завила. Вовки один за одним приєдналися до неї, поки вся зграя, сівши на задні лапи й задерши морди догори, не наповнила повітря
