Дім на горі - Шевчук Валерій

Пахли бузки, й тихий смерк наливався йому в груди.

— Я про те не думав, — сказав він. — Почув голос та й пішов.

— Це ти добре відповів, — мовила вона після мовчанки. — Тоді скажи ще й таке... Чарівництво на добре чи на зле дається?

Хлопець здригнувся. Здалося йому, що в ногах його заворушилася трава. Але то тільки роса впала, бо коли торкнувся пальцями, стали зовсім мокрі.

— А ви його на добро чи на зло мали? — спитав, і голос його прозвучав дзвінко.

— Тільки на добро, — сказала Іваниха. Але не завше людина може додержати обіту. Через це я, як і всі у світі, жила: і добре творила, й лихе...

Знову сиділи якийсь час непорушно. Не було між ними великого злиття, але щось уже з'явилося. Одна чи дві нитки з'єднали їх, і до них притекли одна сила і спільний настрій. Це й був смерк і наливав їх, як порожні глеки. Але хлопець жив і в іншому світі.

— Це саме й люди мені оповідали, — сказав він. — Не лиха ви, казали, але спортити можете... Можете одному допомогти, а в іншого забрати. Казали, що й хвороби в одних забираєте, а іншим насилаєте...

— Атож! — сказала коротко. — Бо немає у світі чогось одного. Все надвоє розділено...

— Про це я й сам думав, — мовив хлопець і легко всміхнувся. — Я, бабо, ні до якого діла не годен. Ні за плугом ходити, ні з шаблею на коні басувати. Вчивсь у дяка, але й наука та дяківська не пішла мені в голову. Я і з хлопцями не дуже гуляв, бо нецікаво мені. Отак сяду й думаю, і чудні бувають у мене думки.

— Про що ж таке думаєш?

— Про всяке. Про зілля й про землю, хіба я знаю? Часом про небо думаю і про те, що там діється. Але ніхто не взнає, що там діється! Темний я ще, бабо!..

— Та вже ж, темний, — сказала вона й знову засумувала, сторожко вслухаючись у побиту солов'їним дзвоном тишу. Він засмутився й собі, і вже зовсім розділилися вони в сутіні біля цих бузків.

— Чарівник не повинен думати про лихе, — сказала вона раптом, — бо тоді не виживе між людей. Не легке це діло, хлопче, бути поставленим перед людські очі! Кожен може каменем у тебе кинути, і кожен може проклясти. Зло чарівник чинить мимовільно: одного наділяє, іншого він кривдить. Окрім того, від людської заздрості мусить захисток мати, а коли так, то люди боятися його мають. Без страху розтопчуть тебе після першого нещасливого граду чи хвороби. Припишуть тобі всі нещастя, які посилає людям господь у кару. Грішник себе не осуджує, хлопче, а тільки благий. Благим же бути — світ оцей покинути, а покинувши його, не живе людина. Чарівник не може сердитися чи ненавидіти, він має тільки любити. Але любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди. Через це чарівник ціле життя живе як палець і немає йому рятунку від самоти. Рятує світ, але він не йде йому на відпуст.

Ця мова вилилася з неї єдиним, бурливим потоком й обірвалася так само раптово, як і почалася. Зависла навколо тиша, солов'ї уже не співали, здається, не пахли бузки, бо темна ніч наклалася на землю. Тільки трава зітхнула в них під ногами, і те дихання пішло в глибину темені.

— Подумай три дні й три ночі над тим, що я тобі сказала, — мовила Жабуниха бляшаним голосом. — Тоді прийдеш і скажеш мені, чи не передумав. Я б хотіла, — вона повернулася до хлопця, — щоб таки передумав!..

Не могла спати, була надто зворушена. Тож підійшла до лави, де заснув хлопець, і покропила його рідиною з горнятка. І хлопець завмер на цю ніч, не міг їй завадити, а коли це сталося, заголосила вона й застогнала. Рвала на собі одежу й билась об долівку, плакала, й сльози обпікали лице, розпустила волосся і вряди-годи запускала в нього кощаві пальці.

— Ти, боже, чи ти, дияволе, хто з вас наслав на мене це прокляття! Котрий із вас послав мені це лихо, щоб я загубила своє життя! Чому так рано привели до мене цього вісника, чому забрали в мене молодість та красу?! Чому, замість пестити діти, полюбила я зілля, чому, замість чоловіка, мушу віддаватися я темній ночі? Не боюся суду божого, бо не лихо я сіяла на землі, а допомагала людям. Людський суд, може, мене осудить, але перед божим я годна стати...

Хрипіла цими словами, аж доки не вимовила їх усі. Тоді вийшла на ганок і стала лицем до лиця з місяцем. Стояла так довго й слухала. Знову заспівали солов'ї, місячне світло наливалось у неї, тож відчула, що стає прозорою й легкою. Що ноги її відриває од ганку і зараз вона зніметься в засіяне зорями небо.

Тіло її продовжувало стояти на ганку, а те прозоре, що народилось у ній, відділилося й таки справді полетіло. Вона дихала на повні груди прохолодним вільжистим повітрям й відчувала той захват, який знала завжди при літанні. Зорі над головою стали великі, як золоті гарбузи, і Жабуниха інколи торкалася їх. Тоді дзвеніли вони, а від її пучки розіскрювалися снопики. Крутнулась у повітрі й затанцювала, закрутилася, як вихор. Впала плазом на землю й схопила міцними пальцями чорного, як ніч, кота. Понесла його в небо, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.

— Я відчула, Варко Морозівно, що ти хочеш зі мною змагатися, — сказала вона.

Вони летіли поруч у ясному світляному етері.

— Хіба між нами такого не повинно бути? — спитала Варка. — Ви старі, а я молода...

— Я стара, але ще подужаю десятьох, як ти, — сказала Жабуниха.

— То й дужайте на здоров'я, — засміялася легковажно Варка. — Чи ж я бороню?

Випливла з її рук, як світло, і стара безсило стисла кулаки. Ця її знесила зродила іншу, й та поселилась у грудях щемливим болем. Сіре кошеня зайшло їй у душу і згорнулось у клубок. Знову побачила навпроти себе засміяне Варчине лице.

— Ви начебто забули: така в нас, чарівниць, гра, — сказала молода. — Коли комусь із нас нудно, починаємо бавитися. Хіба ви того не хочете?

Жабуниха мовчала. Те прозоре в ній, що відділилося й стало наче місячне світло, знову повернулось у тіло, котре стояло на ганку. Тіло від того ожило, а очі тихо заплакали. Відтак знову почула Іваниха Галайдиха голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Почула й зрозуміла його — то був інший вимір, не могла розказати який. Думка її знову рушила в синю темінь, у якій простягнено було срібну стежку, ступала по ній неквапно, бо йти їй цього разу виміряно далеко. Тож усю решту ночі йшла вона й ішла — мала сягнути аж у глибину власної юності, коли ще була така, як цей хлопець, і так само прийшла на науку до відунки Мокрини. Що їй тоді сказала Мокрина? Виловлювала ті слова із синього мороку й читала їх, хоч і не знала грамоти. Вуста її шепотіли, ледь-ледь розтуляючись, — бажала з'єднати слова.

— Коли прийде вістун, — сказала Мокрина, — не сперечайся. Будь йому покірна, й тобі за це віддасться котрийсь із мимовільних гріхів...

Співали солов'ї, й пахли бузки. Пахла земля, а в груди старої входив спокій. Хотіла уявити засміяне Варчине обличчя, але не змогла. Не могла викресати в грудях собі озлості супроти суперниці, що запалило б стару чарівницю на чин і змагання. Була спокійна, а відтак не могла боротися. "Вони прийшли майже одночасно. Варка й отой хлопець, — подумала, заходячи в хату. —Хто ж із них той вістун?"

Сіла біля залитої місяцем лави, на якій спав хлопець. Обличчя його було крейдяне — хлопець не дихав. Довго дивилася на те обличчя, і в грудях у неї був жаль. Здалося їй, що це власний її син спить перед нею, тож турботливо запнула на вікні фіранку. Крейдяне обличчя посіріло, і вона, схилившись, поцілувала холодний, майже крижаний лоб.

Маленька сльозина скотилася з її повіки й упала на те чоло. Хлопець заворушився й перевернувся на бік. Заплямкав уві сні губами й тихо застогнав — щось лихе йому привиділося.

Іваниха Галайдиха повернулась у свій дім через три дні. Переступила перелаза й відразу ж побачила хлопця, який спокійно сидів на призьбі.

— Ти ще тут? — спитала буденно. — Не помер із голоду?

— Та вже на вашому хлібі сидів, — відказав хлопець.

— Ну, то й гаразд, — мовила вона, сідаючи біля нього. — Не передумав?

— Чого б то я мав передумувати? — відказав хлопець. — Коли вже мене покликано на це діло, то де дітися?

— А може, це облудний голос?

— Облудний голос я взнаю, — мовив хлопець.

— Ну, дивись! — озвалася вона трохи невдоволено. — На три приступки треба буде тобі ступити: щоб не бідувати, мати захист од світу і хвороби пізнавати.

— Я готовий, — сказав він твердо.

— Ти готовий, — озвалася вона непевно, — а мене-от сумнів бере...

І побачила вона той Сумнів як живу істоту. Дивна й несвітська була це проява. Така тонка, як високо виросла у степу тирсина, а голівка у неї — як у квітки. Великі жовті очі дивилися з тої голівки, а вуста кривилися чи до сміху, чи до плачу. Тонкі руки — наче промені, а може, й гостріші: коли торкала ними людські груди, простромлювала, немовби голка. Німі вуста її ворушилися, адже та істота зовсім без'язика. Тільки й знала, що мову рук і пальців, але коли торкалася людини, хвора та ставала й квола. І як каламуть у ріці від киненої каменюки, знімалися отак у голові в людини думки. Зрештою, всі три дні, які проблукала стара в лісі, не давали ті думки їй спокою — Сумнів отой плівся за нею, немов кіт, і розтуляв писок, наче хотів у чомусь застерегти. Часом стрибав їй на плечі і затоплював у тіло пазурі. Після того падав на землю, як мертвий. Знову ставав стеблом, а голову мав мов жовту квітку і простромлював Іванисі груди пальцем-променем. "Гай-гай, — думала вона, — так сум'ятиться мені серце, а чого? Чи, може, вмерти боюся?"

— Та Варка мені спокою не дає, — сказала, бо думала вголос. — Виступила зі мною у змагання, а не хотіла я зараз того. Знаю, що має бути поруч, а де — не дійму. Вже на карту я кидала й на решеті гадала — мовчить те усе. Коли б знала, що вона у цій лободині, вирвала б, а коли б у трісці, спалила б. Але вона — наче повітря, — Жабуниха витягла руку і стисла пальці. Відтак розтисла й подивилася на долоню.

— Я того всього не знаю, — сказав хлопець. — Але сумнів, що вас бере, чи не вона?

— Га? — скрикнула вражено Іваниха Галайдиха і повернулася до хлопця. — Ти теж його бачиш?

— Я його не бачу, бо ще не навчений, — відповів хлопець. — Але, може, це вона, кажу?..

— Стривай, я тебе навчу, — сказала Жабуниха й простягла руку. — Зроби й ти так.

Він виставив долоню.

— Подивися на зап'ястя. Спусти пальці. Тепер знову поверни долонею вгору.