Дім на горі - Шевчук Валерій

Чекали ж бо на мене...

— Чи я чекала на тебе? — вигукнула Іваниха Галайдиха.

— А то ж як! — сказав хлопець. — Прокинувся я одного разу, і до мене півень підійшов. Іди, каже, бо тобі пора. Кличе вона тебе...

— Півень — птиця свята, — сказала вона. — Чи справді до тебе підходив?

— А що ж мене до вас привело? — спитав хлопець трохи зарозуміло.

Іваниха скосила до нього око й спокійно роздивилася. Його лице майже не було загоріле, а матово світилося. Малі гострі очі видавалися круглі, а на вустах грала легка всмішка.

— А чорна кішка до тебе не приходила? — спитала Жабуниха.

— Чорної кішки не бачив, — відповів неквапно. — Навіть білий хорт не прибігав, тільки півень. Був такий червоний як вогонь...

"Мов оте вогнище на вигоні", — подумала стара й пошукала очима місця, де нещодавно палахкотіло багаття. Але не було там нічого, навіть сліду. Вона здивувалася, і, може, від того зарипіла навколо неї трава. Зарипіло листя, наче дерев'яне поставало, а краєчок тіні від липи, що росла на вулиці, майже дотягся до її ніг. Подивилася на ту тінь, що кащувато наповзала на неї, й аж посунулася. Хлопець біля неї сидів непорушне, блукала тільки на його обличчі та ж таки загадкова усмішка. Іванисі захотілося знову залишитися самою, щоб спокійно прислухатися до мови рослин, неба й землі, — щось би напевне мала почути чи ж відчути. Цей дітвак із зарозумілою посмішкою зараз заважав їй — була при ньому глуха й сліпа. Але не могла прогнати його від себе, адже сидів біля неї спокійно, та й бесіда їхня тільки починалася. Через це вирішила втекти від нього в інший спосіб: очі її сховалися за капшуками повік, рот стулився, руки втопились у рукави сіряка, а ноги підібрала так, що й пальці не визирали з-під спідниць. Відійшла вона від світу зовсім, немов заснула: була кругла, як клубок, а може, це й був клубок.

— Я, бабо, прийшов до вас недаремно, — сказав хлопець голосно. — Ви чуєте мене? Приснився мені перед кількома днями, як вирушив до вас, сон. У тому сні приходили ви до мене зовсім така, як оце зараз сидите, і сказали: приходь, навчу тебе. А ще ви спитали, чи є в мене родимий знак на лівій руці. Я вам показав отой знак. Ви сказали, що саме мене вам треба для науки. Я не повірив тому сну. Але коли заговорив про це півень, то я перестав сумніватися.

— А Варку Морозівну ти не знаєш? — спитала раптом, наче прокинулася, Галайдиха. — Не чув часом про таку?

— Про Варку Морозівну я нічого не знаю, — відповів спокійно хлопець. — Хоч ні, люди говорили мені й про неї. Казали, що є дві славні чарівниці на весь наш край: одна — ви, а друга начебто Варка. Але у сон до мене ви приходили, а не вона.

— Чого ж ти хочеш од мене? — запитала трохи зимно.

— Це ви повинні знати, чого я хочу. За тиждень перед тим, як рушити до вас, я нічого не хотів.

— Коли так, то посидь біля мене мовчки, — сказала трохи нетерпляче. — Щоб мені й пальцем не кивнув...

— А для чого це?

— Подумати хочу, — мовила вона протягло. — А може, й пригадати.

Знову стала клубком ниток, і таке мертве в неї було лице, що не посмів він далі її турбувати, а тільки сидів і дивився на краєвид, що відслонювався звідси. Бачив шмат дороги, трохи далі світився зелений вигін, і на ньому палили пастушки вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Розганялися й перестрибували через багаття, і, певне, було їм од того дуже весело, бо задивився на них хлопець і навіть думати забув про стару, біля якої сидів. А вона й справді була в цю хвилину нежива, бо не перебувала на цей час у власному тілі, а повільно брела вузькою та слизькою стежкою, що вела в минулі дні. Стежка була піднята над землею, як стрічка, й тяглась у синій морок, якому не було кінця. Обережно ступала босими ногами, а навколо пропливали зміщені й трохи спотворені обличчя й речі: бачила вона всіх, кого зустрічала в той день, і всі речі, до яких торкалася рукою чи поглядом. Жили тут рослини й тварини, росли й дерева, листя яких — всі вимовлені в той день слова. Вона читала їх, як письмо, хоч і не була письменна, — в цій мандрівці у вчорашнє живі навички ні до чого. Повертала тож усі слова, часини, усі дні й ночі, переглядала їх, як книгу, але не мала та книга сторінок, тільки яви. Тих яв було надто багато, тож відгорнула їх, як перебрану крупу, залишивши тільки те, що відбувалось уночі. Темрява довкола ще більше згустилася, стежка, по якій ступала, стала ще тонша, і стара не так ішла, як летіла, бо щоночі летіла отак понад гай та кручу й туди, вище; вдивлялась у тоскне, кругле деко місяця, їй од того гірко пекло в роті, як і тоді, коли хапала гострий і пекучий промінь, що його звішувала долі кожна зірка, й тягла її; але ні, вона давно вже цим не займалася — нічого із зірками і нічого з дощем. Останнім часом думала все більше про землю. Так, всі ночі, які тяглися від сьогодні аж туди, куди вже добиратися перестала, були повні тільки цього — слухання. Слухала землю й чула голос трави. Знала, як нема людини з однаковим голосом, так само неоднакові й рослини. Кожна говорила по-своєму і про своє. І скільки мов існує у світі людських, стільки існує їх і в рослин. Зілля говорить інакше, як трава, а дерева ще інакше. Дерева не розуміють траву, зате розуміють кущі. Кущі розуміють бадилля, а бадилля траву. Вкупі зійшовшись, вони можуть перемовитися, але не одне з одним. Так само люблять і ненавидять одне одного, одні можуть рости поруч, а інші гинуть. Так само воюють за землю, і через це в одному місці перемагають одні, а в іншому інші. Коли ж ростуть змішано — це значить, що в цьому місці іде війна: одне стає паном, а інше гине. "Чи могла я, — думала стара, — так сильно зайнята, мандрувати ще й у чиїсь сни? Скажи-но, зело, чи може людина, чинячи діло, не знати, що вона його чинить?"

Прислухалася, але ніхто їй не відповів. Зрештою, це й зрозуміло: хто б їй відповів, коли поруч сидить хлопець. Без самоти нічого сокровенного й бути не може.

Вже хотіла розтулити вуста й сказати, що таки не приходила до хлопця в сон, коли ж раптом із тьми, по якій блукала, із того накописька облич, речей, тварин та рослин, що роздуто плавали навколо, дійшов до неї ще один голос. Зовсім тихий, як порух змертвілих вуст, але вона почула його. Почула й насторожилася. Той голос сказав їй щось таке несподіване, давно забуте; хоч ні, вона того таки не забувала, як не забуває, що живе. Оте Щось завжди сиділо в ній заховано-приспале і от раптом пробудилося: вона подумки почала лічити свої літа. А що їх було більше, ніж знала вона чисел, то й покинула те рахування. "Мав би бути знак на те пришестя", — зміркувала вона й подумала, а чи не є знаком саме пришестя? "Еге, — сказала ледве не вголос, — це і є знак!"

— Скільки тобі років, хлопче? — спитала.

— Тринадцять, — обізвався він.

— Виглядаєш на всі шістнадцять.

— Це тому, що високий я. І батько мій був високий, та й дід. Але кісткою ми тонкі. Ось погляньте!

Простяг худу й довгу руку, але Жабуниха не дивилася на неї. Тільки на вигін, на якому знову горіло вогнище і знову паслася худоба.

— То ви кликали мене чи ні? — спитав хлопець, зводячись.

Стара мовчала. У куточку її ока з'явилася раптом сльоза.

— Такі ви чудні, бабо! — сказав хлопець. — Зрештою, коли ні, то я піду…

Стояв перед нею з вузликом у руці і раптом підшморгнув носом, як роблять це діти.

— Стривай, — сказала хрипко стара. — Чого мене квапиш? Сам знаєш, не для простого діла прийшов...

— Еге ж, для науки, — коротко й трохи жорстко сказав хлопець.

— А знаєш, що станеться зі мною, коли тебе навчу? Повернув до неї запитальні очі й дивився. Вона не змогла витримати того погляду. Дивилася на траву в себе під ногами, але то була нежива трава. І не чула від неї ніякого голосу — зілля, яке тільки для того і є, щоб його топтати.

Хата була приперта до горба, по якому знизу доверху цвіли бузки. Хвилі цвіту кучеряво вкривали зелені кущі, ввечері на цих бузках несамовитіли солов'ї, лящали, плакали й дзвонили, наче коси клепали. Вечорами в тих бузках ішло таємне життя: хтось шепотів, сміявся й шарудів. Хтось сипко дихав, а хтось тонко зойкав, немов наслідував солов'я. Раніше стара слухала ті звуки, зазнаючи від того немалої втіхи, — була певна, що це вона населяє так чарівливо ту гору. Сьогодні ж чула тільки солов'їв, тож зирнула на хлопця, обличчя якого загусло в сутінках.

— Любиш слухати солов'їв? — спитала.

— Чи ж вони мені тра, ці солов'ї? — поважним баском одказав хлопець.

— Коли не тра, то й чарувати вчитись непотрібно, — мовила Жабуниха і аж витяглася вся туди, де стукотіли, свистіли й виляскували найславніші із птахів.

— Не сердіться, бабо, — блиснув до неї поглядом хлопець. — Коли тра, то хай!

Але вона поймалася почуттям, до якого йому не було приступу. Так повторювалося щовечора, і так повторилося й сьогодні. Бузки немов спливали долі й заливали цілу долину фіолетовим смерком, був він не лише в повітрі, але й у нутрі всякого живого — повнилися ним серце й душа. Очі Іванихи погасли, бо нікуди було їй дивитися — знову завмирала перед хлопцевими очима. Йому захотілося торкнути її й розбудити, бо й сам почав перейматися цим вечором, — щось дивне й чудовне сколихнулось у його грудях, він аж дихнув із особливим прихлипом.

— Не думай, що я тебе вже взяла в науку, — сказала Іваниха Галайдиха. — Не кожному вона дасться, бо не кожен народився до того.

— Я до того народився, бабо Жабунихо, — сказав хлопець, присуваючись ближче.

— Це ти так вважаєш, — сказала стара, ледве ворухаючи язиком, — а от про солов'їв погано сказав. Земля, сину, — це клубок, сплетений сіткою. Немає в ньому нічого даремного й марного, але не кожному дано це зрозуміти.

— Коли так, то звірте мене, — сказав хлопець і відчув, що в нього зовсім пересохли губи.

Стара сиділа в сутіні й начебто не дихала. Темна й нерушна, з головою, накритою чорною хусткою, з руками, схованими в сірій свитині, — темне її обличчя розчинялось у мороці, і тільки очі ледь-ледь поблимували. Слухала те, що розливалося по ній: тепле воно чи холодне? Стало їй пекуче-печально, а в цей час десь зовсім поруч спалахнув співом соловей, щось заворушилось у бузках і зітхнуло.

— Навіщо воно тобі, те чарівництво? — спитала нараз. — Хочеш стати сильніший інших і тим добра собі набути?

Хлопець уже й собі прислухався до солов'їв.