Яса - Мушкетик Юрій
Чи не в нього?
"Я сам грішний", — подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стіною куняли різного штибу писарі канцелярії. Кілька їх завше мав під рукою. Записували його думки, виконували веління, а ранком розказували всім, що гетьман не спить і вночі, клопочеться за свій люд, за свій край. Писарям Самойлович платить щедро.
IV
Місяць заглянув у вправлені в олово шибки вікна, освітив шмат білої стіни з маленьким, повішеним упоперек килимком, ікону божої матері з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблі, почепленої на килимку, низеньку лавицю, на якій, звісивши до підлоги праву руку, на лівому боці спав отаман. Проміння заструменіло йому між шорстких вусів, залоскотало міцно сплющені повіки, й вони здригнулися, ледь-ледь стріпнувши віями Сірко провів по щоці рукою, немов оддирав од неї невидиму павутину, зітхнув і повернувся обличчям до стіни. Він і далі спав міцним, спокійним сном І снився йому степ, запінений ковилою, підпалений червоними тюльпанами, і висока могила, а на тій могилі двоє козаків — один молодий, а другий вже літній, у лихій одежині, але при доброму риштунку Молодий — то Лаврін, а літній — хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, ніби ховав од нього свій вид. Сірко вгадував і не вгадував того козака, від чого було трохи досадно. Козак стояв міцно, пильнуючи своєї справи.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Отаман гуляв.. Гуляв, як останній нетяга.
Хіба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густіше подзвонювали срібні талери та мідні чехи й корчмар подавав чистішу горілку. Отаман не валявся під лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою — в круглі, наче гарматні жерла, шибки було видно Чортомлицьке Дніприще з сухими й жовтими, як бронза, торішніми очеретами по той бік, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим віттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами.
Ходуном ходили широкі грубі липові лави, й дубові столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червоиохвості півні на куманцях та горнятах, гуляла піч і всі п'ятнадцятеро козаків, що зійшлися вшанувати отамана. Їх би прийшло й більше, та корчмар примкнув двері.
Шинок — великий, світлий і хоч не найкращого штибу, але чистий — добре вимиті мостини, вишкрябаний до білого ножем стіл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях — на одній козак рубається з трьома турками, на другій — самотній козак у степу, ще й підпис під картиною: "Ніхто за ним не заплаче", а на дерев'яних тибликах біля входу гарно вишиті рушники, на них також козаки і ще пави, хатки й дерева та нехитрі слова: "Личко витирай, здоровий бувай".
Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всіх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тільки миготіли білі закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змії, довгі рукава жупанини. Важкий і неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танці й бою швидкий, як вивірка, й палахкий, як порох. Отаман і сам почувався легким та пружним (плоті не потурав — жменя сухарів, кілька ложок кулеші, суха тараня, тверда постіль — всі його розкоші), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, коні на картинах, бандура в руках. Сіркові видавалося, мовби його самого підносило щось, і підхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. І в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким і гарним. А по краю цієї хмільної хвилі, достеменно по краю грозової хмари, щось ходило, щось черкало крилом, він не пускав його в тучу, але не міг прогнати зовсім. Воно не розбивало його веселої відчайдушності, проте й не губилося, він не міг забути його зовсім. Так над кущем шипшини, під яким сидить боривітер, ширяє ластівка. Боривітер зорить за чимось своїм, але він пам'ятає про ластівку, чує її незатемненими чуттями, знає, що вона ось зараз вилетить і шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча неприємне. А може, трохи й не так, бо від того, що чатувало на нього, Сірко сховався майже відверто, втік у буйний хміль, знав, кого дратує і чий накликає гнів. Знав, що той гнів стоїть за порогом, чатує на нього, що він так не одбудеться, але волів, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипается більший гнів, нехай потім змага буде ще важча — йому треба виграти час. Йому зараз гуляється, йому зараз весело. Проте й не міг того зовсім виштовхнути з пам'яті. Воно трималося міцно, засвічувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навіть не заважало гуляти. Він брав його на кпин, прискав на нього міцною оковитою, що аж схоплювалися червоні відчайдушні сплески: веселився до знемоги, рвав невидимі пута, вже не почував їх зовсім, а тільки — вогонь у грудях, легкість у тілі, веселість у думках. Він обертався, й шинок обертався з ним, і не од хмелю, впоїти його було достобіса важко, а все од тої ж веселої відчайності. Так йому хотілося. Так йому малося. Він більше прикидався п'яним. Чи хотів бути п'янішим, ніж був насправді. Й навмисне послаблював прикро наструнені віжки. Щоб несли, не спинялися гарячі зв'южені коні. Гарно було прикидатися. Хотілося прикидатися. Гарно все-таки жити на світі! Хоч і важко. Ох, як важко. Крутився світ, крутилися думки. Вертівся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, і дитинно щирий, і наївний, що його обдурити — наче табаки понюхати: видурить проноза гроші або виміняє свою стару шапку на Кайданову нову, ще й покепкує. Одначе покепкує тільки той, хто цього козака вже знає; виглядом своїм Кайдан може налякати й самого дідька: велике, кругле, як діжа, обличчя, великий ніс, товсті губи, витрішкуваті очі, кудлаті брови, ще й чорні патли лізуть з-під шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горілка зробила його легким і самовпевненим. Кошовий підморгував йому. Одначе те підморгування козаків до панібратства не наближало. Гострий суворий пруг у душі отамана залишався завжди, тримав їх на деякій відстані. Ніхто кошовому не закаже гуляти, ніхто не дорікне — не часто він навідує шинок, не часто тривожить струни старої, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього — бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до благовіщення, тридцять років тому (здається, тридцять: хіба вже тридцять?!), вперше приїхав на Січ. По тому якийсь час ще водив Вінницький полк, відтак, знову ж на благовіщення, прийшов на запороги навіки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день!
Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Троє — з рідної Мерефи, решта — з колишнього Вінницького полку. Сіркові було і важко, і легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим і шаленим, безжурним і нестримним. Любив отаман життя, любить і понині, хоч в останні роки щось примеркло в його душі, найдужче ж любить січове товариство. І воно горнеться до нього завжди — ходить Сірко в отаманах чи простим козаком. Де найбільше юрмище, там і Сірко. І любить послухати гарного слова, вміє й сам сказати. При чарці й без чарки. Одначе нині зроняє те слово рідко. Сірко подумав, що, може, це останній раз, а далі станеться сподіване й він переступить незримий пруг, розпочне інше життя й вже не зможе отако бенкетувати, земля горітиме під його ногами і під ногами тих, хто стоятиме насупроти, і кожен день вибухатиме, як порохова бомба.
Всунулись у шинок цигани з ведмедем — хтось таки одімкнув двері — їм налили по пугареві пінної й витурили в шию, а ведмедеві, що огризався, заліпили квашеним кавуном у рило й линули під хвоста скаженої, було чути, як він ревів і качався в березі Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величності короля Яна Собеського ротмістр Ян Завіша — високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох боків носом; півтора місяці сидить він у посольській хаті, добивається, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузі, а той зволікає, й вирішив пан посол погомоніти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному місці. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королівського посла за стіл і подати чистий пугар. Зблиснула отаманові в душі синя іскра.
— Гей, Ониську, — гукнув до корчмаря. — Горілки послу його величності. Аглицької. Вогнистої.
Шинкар приніс пляшку жовтої аглицької горілки, запечатану так міцно, що ні шинкар, ні жоден з козаків не могли добрати способу розкубрити її. Тоді Сірко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв із завішених піхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, своїми шаблями тобі горілки, на них кров поганська") — гарну, тонку сигізмундівку й коротким, майже невловним помахом одрубав шийку. Він таки не скаламутив горілки, одтяв шийку по самому її краю — хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш — просто з пляшки.
— За здоров'я його королівської величності! — підняв чару Сірко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очі в самісінькій глибині розсміяні, веселі.
Далі срібло дзвеніло за здоров'я обох польських гетьманів — коронного і польного, за сейм, за королеву й королевичів, а що такі тости п'ють до дна, Ян Завіша небавом упився, водив посоловілими очима по корчмі, шкірився по-п'яному щиро й одуріло.
— Ти Іван, я Іван... — п'явками витягуючи тонкі синюшні губи, белькотів Завіша й тягнувся пугарем до Сіркової чари.
— Іван, та не пан, — посміхався Сірко, й ліва брова хмарою ходила по темному чолу, підморгував запорожцям.
І майнуло рожевим птахом: "Ти Іван, я Іван..." Три Івани зараз на Січі... Якби три Івани... Якби завжди були однокупні і поважали рівно один одного три Івани, добре було б жити в світі.
— Король казав: ти пив з ним чару дружби, — белькотів посол.
— Миру! Тоді він був ще коронним.
— Ще казав: ти мудрий, хитрий і тихий.
— Ні хитрим, ні тихим ніколи не був.
— Ага. Щось ти й тоді вчворив.
— Полковник Лисиця хотів перебити мені балачку з коронним, тобиш королем нинішнім, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навіть з чортом, — підморгнув козакам.
Сірко дивився на п'яного Завішу, а краєм мислі, мов лезом гострої бритви, й далі щось одсовував.
